Бербери в Наддніпрянщині: професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України

Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини прийняла іслам... Слід берберів знаходимо по всій Україні… З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича…

Торік професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко поділився з нами результатами унікального дослідження (дивіться тут). Вивчаючи топоніми (назви населених пунктів, річок, гір) Європи, учений вийшов на проблему арабського впливу на наших предків. Спочатку за географічними назвами він відстежив рух іранських шанувальників вогню – зороастрійців по Центральній та Східній Європі з півдня на північ. Мусульмани переслідували їх і водночас несли з собою іслам. Професор також виклав нам гіпотезу щодо походження давньої назви нашої країни – Русь. 

Костянтин Тищенко ділиться з нами свіжим доробком.

Професор Костянтин Тищенко

Костянтине Миколайовичу, ви припускаєте, що назва Русь  може мати арабське коріння: від столиці халіфату першої половини восьмого століття – Русайфа…

За прийнятим тепер поясненням етноніма русь, він походить з фінської назви Швеції «Руотсі» й спочатку вказував на варягів. Цю прописну істину обґрунтував ще Омелян Партицький у книзі "Скандинавщина в давній Руси" (1886), – цій праці присвячено статтю у збірці "Стоголосник" № 3 – 4 за 2000 рік. Книжку Партицького чекісти в Галичині знищували, але через 60 років навіть патріотично налаштовані російські історики мусять це пояснення прийняти (див. "Древняя Русь в свете зарубежных источников", Москва, 2003).

І ось виявляється, що ця істина – не остаточна. Адже в топонімії Німеччини є низка назв сіл від основи Русс-, які "не стикуються" з історією Київської Русі в разі походження її з етноніма варягів. У середньовіччі ніякі полки Русі до десятків місць у Німеччині або Австрії не ходили. На честь полонених з Русі ці села також не могли бути названі: німцям вистачало ближчих слов`ян. Саме тому ті Руссдорфи й Руссфельди дотепер потребують реалістичного пояснення. І з низки можливих прототипів для них не можна проминути назви столиці халіфату часів халіфа Гішама (724 – 743 рр.) – Русайфи. Річ у тім, що в Німеччині існує давній арабський слід: наприклад, район Мюнхена з назвою... Аллах! Або село під Шверіном – Мюссельмов. А отже – залучення Русайфи до пояснень тих Руссдорфів – науково мотивоване.

Тепер про назву Русайфа. Вона справді залишила слід по всьому шляху, яким рухалися учасники джигаду з Близького Сходу в Центральну й Східну Європу… Сама Русайфа, знана в Європі як Русафа, розташована неподалік від сучасної столиці Йордану Аммана. Цим престижним ім`ям столиці халіфату у тому ж VIII cтолітті названо й ісламський військовий монастир Руссафа в Єгипті, і місто-укріплення в нинішній Албанії – Росафа (сучасний Шкодер). З Балкан носії ісламу рухалися на схід – на територію сучасної України й далі. Про це, зокрема, можуть  свідчити на Волині – с. Русовичі, на Вінниччині – річка і три села з назвою Русава, на Київщині – також села й річки Росава, Расава, дві Расавки. Опоненти вперто твердять, що це – випадкова схожість. Випадковість, тричі повторена в різних областях України?  Це наївна думка. Більше того, неподалік від кожної з цих трьох груп на карті названий той самий халіф, який переніс столицю з Дамаска до Русафи – на Волині в назві села Гішин, над Дніпром – Гайшин, на Поділлі – Гайсин. Це все він, халіф Гішам.

Хто чекає на карті повного збігу топонімів з ім`ям халіфа, тому краще покинути це читання й залишитися зі звичними шкільними поняттями про історію…

Фортеця Росафа в м. Шкодері (Албанія) на початку Маврського шляху

Ви казали нам, що переслідуючи іранських габрів-зороастрійців, мусульмани водночас несли з собою іслам. Чому їм не вдалося ісламізувати населення Наддніпрянщини?

Їм якраз це вдалося… Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам (цікаво, що сучасна наука з претензіями на об`єктивність цю „дуже” круглу дату промовисто не помітила). За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

Масові факти сіл в Україні, християнських уже в момент джигаду, тобто у VIII ст., засвідчені в Україні також і в назвах арабського походження, як-от Залібівка (Рівненщина), Залип`я (Франківщина), Саливонки, Салів (Київщина), Залевки (Черкащина), Слабунове (Хмельниччина) тощо – в усіх цих основах упізнаване арабське слово «саліб» – хрест. А якраз сусідні села вказують на арабів: коло Залібівки – Рохманів під Шумськом (з арабського слова «рахман» – «милосердний», епітет Бога), коло Залевок – Сунки (послідовники сунни, сунніти), Бузуків (берберське «бузу» – слуга) та ін.

Печеніги хазяйнували на 90% земель теперішньої України: цифри 1-8 відповідають провінціям Пачинакії (див. у Костянтина Багрянородного). Район контактів печенігів і франків за даними топонімії оточено пунктирним овалом. Основа карти містить рідкісний приклад найменш ідеологізованого зображення південного кордону Київської Русі. Справжній кордон (по Стугні, Трубежу, Остру, Сейму) показано точковим пунктиром

А де була держава печенігів?

Вона займала величезну територію обабіч Дніпра на південь від Києва. На момент прийняття ісламу кордон проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

За даними академіка Омеляна Пріцака, більш як половина з сорока печенізьких курганів зосереджена над річкою Росавою. У документах литовського часу тут згадують і ліс Печеніжець. Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися).

Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом   -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик. Завдяки Словнику гідронімів України можемо дізнатися, що стара назва річки Росавки – якраз Росава! Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну.

Чи були на території України поселення власне арабів?

Гадаю, що так. Інакше як пояснити численні села з назвами Арабка (запорізька область), Арапівка  (Луганська), Араповичі (Чернігівська), Воропаї, Горобіївки, Вороб’ївки тощо? А скільки прізвищ від цього кореня! Як я вже вам розповідав, і назва пташки горобець (оробей, оробець, воробей) може бути пов`язана з ім`ям цього народу. За її вдачу, як це розуміли наші предки…

Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії.

У Греції теж чимало сіл із назвою Каламаки… 

Звісно, араби залишили там ще глибший слід, ніж в Україні. З виставлених в Інтернеті матеріалів з генетики (зокрема з праць Россера) видно, що за генетичним складом теперішні греки – на чверть араби і ще настільки ж – бербери. У нас цей складник також є, хоча становить лише 8%. Це так за Россером і його шістдесятьма співавторами… Можете знайти їхню публікацію від 2000 року з цікавою, хоч і довгою назвою: "Y-Chromosomal Diversity in Europe is Clinal and Influenced Primarily  by Geography, Rather then by Language" (Am. J. Hum. Genet, 2000, vol. 67: 1526-1543). Важливо, що в нас маврський слід, виходить, також засвідчений і на генетичному рівні.

А чим араби тут займалися, крім того, що переслідували «невірних» авестійців-вогнян. Сіяли хліб, розводили худобу, плавили метал?

За нашими спостереженнями, вони виготовляли зброю – який джигад без доброї зброї? І, звісно, торгували нею з сусідніми народами. Мистецтво зброярства – виробництва зброї з металу, добутого з болотяної руди, – араби, судячи з усього, запозичили в германців-каролінгів. Звідси назви сіл, де ці майстри кували мечі, –  Корляги, Харалуг (давніша назва – Харолуг). Та й самі мечі називалися – харалужні. Виготовляли також кольчуги та іншу військову амуніцію.

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї).

Отже, народом Рось, Русь спочатку називали арабів?

Я б сказав ширше – учасників джигаду, які рухалися з Балкан на Схід… У власних назвах залишилося чимало свідчень цього руху. Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун ). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки ! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…

З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні.

За вашими дослідженнями, араби прийшли до нас із Заходу. Хіба зі Сходу їм не було ближче?..

Шлях через Кавказ був тоді для них закритий. Вони не могли б пробитися ні через Візантію, ні через Хозарію, з якими постійно воювали.

Склад деяких етносів Європи за Y-гаплогрупами: частка E1b1b („берберський маркер”) – коричневий колір, J2 („бедуїнський маркер”) – чорний колір; інші гаплогрупи вказують на „пракельтів” (зелений), „праґотландців” (блакитний), „праскіфів, праіранців” (помаранчовий);деталі дивіться тут.

Хоч це й парадоксально, але арабський Схід прийшов до нас із Заходу – історикам відомо про так званий Моравський шлях. Це не що інше як «маврський шлях»: маврами ціла Європа йменувала арабів. Це слово благополучно живе в назві цілої історичної області Чехії – Моравії, в іменах річок Морава (їх кілька в Сербії), Муреш (Румунія), Мур (Австрія і Словенія), можливо, що й у Шевченковому селі Моринці. Показово, що з усіх слов`ян саме в населенні Чехії та Сербії Y-гаплогрупи E1b1b та J2, пов`язувані з берберами й арабами, становлять понад 20% (а серед наших сусідів румунів навіть третину), у словаків – уже тільки 15%, а в Україні, як сказано – 8%.

Для збільшення карти натисніть тут.

Від 720-х рр. албанська Росафа (Шкодер) стала вихідним пунктом Моравського коридору до слов`ян з усього арабського Середземномор`я. Пунктир ліворуч – західна межа поширення слов`ян і східних кочівників у VIII ст.

До речі, й саме слово шлях – імовірно, арабського походження, а не німецького, як рутинно вважають. Серед значень німецького слова Schlag немає жодного, яке позначало б дорогу. Та й не були шляхи дорогами в сучасному сенсі: навіть у козацький час «шлях» означало напрямок, рухаючись по якому, можна дістатися до того чи іншого місця. Це і є первинне значення слова. А по-арабськи «селях» якраз і означає «рекомендований, найкращий»… До всього зверніть увагу на самі назви тих шляхів – Муравський, Шпаків, Кусманський (саме так, спасибі репресованому Павлу Клепатському за свідчення цієї форми у литовські часи). Це все слід від непроханих гостей зі Сходу: альморавідів, халіфа Усмана, якихось інших східних озброєних загонів (з пехлевійського сьпах "військо"). Оце такі вам шпаки... І, нарешті, Чумацький шлях. Це не його назва від чумаків, а якраз навпаки – чумаки названі так від назви шляху, бо він від них давніший. Адже інша назва Чумацького шляху – Кримський, а його відгалуження – Ромоданівський. Виявляється, тут ідеться тричі про те саме: шлях куди ? До Криму. Там вам і Рамадан (мусульманський піст), там і Джума (п`ятниця, мечеть). Український професор-тюрколог Бушаков у своєму етимологічному словнику „Лексичний склад історичної топонімії Криму” (Київ, 2003) показав, що "чумак", тобто "п`ятничник, мечетник" – це назва мусульманина в устах тюрка-немусульманина (наприклад, гагауза). Ви ходите до Криму? Ну то й зватимуть вас "кримчанин", "рамаданник", "чумак" – навіть коли ви й не мусульманин і ходите тільки по сіль.

А куди простягався Муравський шлях?

Ділянки його з такою назвою зафіксовані на півдні та сході України, а далі йдуть на північ і впираються, уявіть собі, у Москву…

В ХІ столітті ідеологом джигаду став магрибський богослов Ібн Ясін. За його санкцією для утвердження ісламу в навколишніх землях, зокрема в Габоні, було засновано перший рибат – військовий монастир "для намноження правовірних у порубіжних землях". Його заснували берберські племена з Марокко – альморавіди (аль-му-рабітун – «ті, що з рибата»). Від цих альморавідів і походить назва «маври» і всі ті Моравії на їхньому шляху.

Рибат дав назву багатьом містам і селам, які часто розміщені поруч з населеними пунктами, названими на честь  Ібн Ясіна. У Чехії в різних регіонах розташувалися пари – Рапотін і Єсенець, Рапотіце і Єсеніце, Льгота-Рапотіна і Ясинов, Рибітві і Єсенчани. У Німеччині – Рабац – Єссніц. У Боснії і Герцоговині – Ріпач і Ясеніца. Пройшлася ця «пара» й по Україні – Риботень і Ясенове (Сумська область), Ропча і Ясени (Буковина).

А в Москві це Арбат, там же є Ясенєво.

Існує математична формула та комп’ютерна програми на її основі (розробники – Сухий, Зайцев), згідно з якою таку кількість сусідств однакових пар топонімічних основ неможливо пояснити випадковістю: це тільки й тільки наслідок історичних подій…

Це не "фокуси з назвами". Топонімія – це особлива мова історії. З десятками тисяч слів у словнику, із своїм просторовим синтаксисом на карті. І її треба вивчати, як усяку іншу мову. А принаймні перевірити ці сусідства може кожен, хто здатний на таке вольове зусилля. Що ж зробиш, відображене в цих шановних назвах минуле життя не таке прямолінійне, як "шлях аріїв".

А яка роль Албанії в «арабізації» України?

Албанія справді була важливим пунктом на Моравському шляху. Як я казав, у давнину місто-фортеця Шкодер у цій країні називалося на честь столиці халіфату – Росафа. Воно ж турецькою – Аль-Іскандерія. Пізніше назва спростилася до Шкодер, Скутарі. Ця назва разом з її носіями поширилася по всьому регіону.

Аль-Іскандерія (буквально «Олександрова») «тиражувана» в топонімах, які спочатку справді були пов’язані з ім`ям Олександра Македонського – низка Александрій в Азії та славетна Александрія Єгипетська. Через її прямі зв’язки з албанською Росафою турки згодом звали останню також Аль-Іскандерією.

В Україні, на Київщині, існують поруч два села – Шандра й Македони (Миронівський район). Першою спокусою є пояснити це сусідство ім’ям Олександра Македонського. Але до великого полководця вони відношення навряд чи мають. Саме через сусідство з ними ще двох топонімів (села й річки Росава) весь топонімічий ландшафт «Шандра – Македони – Росава» виглядає черговим (уже третинним) перенесенням тополандшафту з Балкан (Аль-Іскандерія, вона ж Росафа, розташована справді поблизу від Македонії), у якому Аль-Іскандерія сама є вторинною назвою щодо Александрії Єгипетської, а Росафа – такою ж щодо Русафи/Русайфи.

Так усе переплелося, що й важко збагнути… І який же, власне, слід у вигляді перенесених із Балкан назв залишили албанці в Україні?

Наприклад, Димер – від албанського слова «зима», що могло означати місце зимівлі. Копистинці – від «копешт», «оброблена земля». Назви сіл на кшталт Шептичі, Щепилівка, Перещепине  походять від самоназви албанців (шкіпері). Прізвища Шкурат, Скуратівський – від албанського слова «шкурт» – «кремезний».

Отже, іслам несли сюди араби та албанці?

Різні народи – котрі перебували під владою халіфа. Зокрема й ті, що населяли Північну Африку. Були тут навіть бербери – далекі родичі арабів…

Понад сто літ, з 800-го по 903 рік, на території сучасних Алжиру й Тунісу правила династія Аглабідів зі столицею Кейраван. В Україні люди з тих земель залишили села з назвами Глоби, Голоби (Полтавщина), або троє сіл Караван на Харківщині. Так само, як і в інших місцях: наприклад, у Сербії є село Глобовиця, а частина Альп у Австрії та Словенії називається Караванкен. З Аглабідами також пов’язане прізвище Глоба.

Аглабідам у їхні часи належав і острів Сицилія – арабською Секеллія. Саме цим пояснюється велика кількість українських сіл Сокіл, Соколи і гранично близька до арабського прототипу назва с. Соколій (Чернівецька область), – усі вони переосмислені слов’янами по-своєму.

Алжирські міста Сетіф, Джеміля, Кестантіна (римські колонії) перегукуються з українськими селами Ситихів (Львівщина), Джемільне (Луганщина), Ємільчине (Житомирщина), численними Костянтинівками. Алжир (арабською Аль-Джазаїр, тобто «острови») представлений в Україні, очевидно, перекладними відповідниками, причому це пояснює, чому села з назвою Острів часто розміщені далеко від річок (зате в оточенні назв від арабських коренів). Алжирське місто Джеджелі дало українські прізвища Джежелій, Джеджула, місто Мостаганем відлунюється в річці Стугна та прізвищі Стогній.

Берберські традиції та мову до наших днів зберегло населення одного з історичних районів Алжиру – Кабілія. Саме від цієї Кабілії походять численні українські назви з пристосованим за народною етимологією коренем «кобил», зокрема й Кобеляки. Туарезькою мовою «бузу» – це слуга: імовірний прототип назв типу Бузова, Бузовик, Байбузи: там щоразу в околицях є додаткові ознаки берберського сліду (як-от під Києвом Ясногородка, Неграші, Чорногородка, Синяк, Димер, Горбовичі).

А крім «топонімічних» свідчень, є якісь докази перебування маврів в Україні?

Передусім це знахідки арабських монет VIII ст. В Україні їх чимало. Чого вартий, наприклад, відомий з низки публікацій Гудими скарб з села Йосипівки на Львівщині, знайдений 1986 році! Рабське становище суспільства проявляється, зокрема, у процвітанні чорної археології – як тепер, так і тоді. З безцінного для історії скарбу в 14 тисяч (!) монет у Москві й Києві опинилося понад 13 тисяч диргемів (невідомо в кого). Три десятки їх є навіть у Варшаві. Жалюгідні крихти приховали на місці. У державний музей було передано аж близько ста монет, тобто, менш як 1% скарбу...

Є в нас з арабським світом певні аналогії також і в матеріальній культурі. Так, бербери досі носять довгу накидку з капюшоном, яка дуже схожа на український… кобеняк. Чи випадково він так називається? Ця назва теж може походити від Кабілії.

Загальна самоназва північноафриканських племен туарегів – імадзігон – знайшла відображення в українських прізвищах Мадзигон, Макогон та в слові «обмакогонити» (з кліматичних причин бербери за традицією голять голови, згадайте футболіста Зинедина Зидана).

І куди ті бербери поділися? Безслідно розчинилися серед українців? І як довго вони тут перебували?

Бербери – це по-арабськи, а по-грецьки вони ж – варвари (буквально, заїки). Їхній етнонім, напевно, досі живе в десятках наших Вербівок і Варваровок. Це був масовий рух, експансія арабів та берберів була цілеспрямована й тривала майже п`ять століть…

Їй поклала край навала татаро-монголів у ХІІІ столітті. Орда фізично знищила за збройний опір половецьких чоловіків – наддніпрянських носіїв ісламу різної етнічної належності – й продала їхні сім’ї в рабство (читайте книжки Плетньової про половців). Цікаво, що, за даними істориків, купували їх купці з Сирії та Єгипту. Їхня подальша доля – це історія єгипетських мамлюків, колишніх наддніпрянських половців. Як це не парадоксально, але якби не татаро-монгольська навала, над Дніпром цілком могло б закріпитися мусульманство. Монголи добре усвідомлювали, звідки живиться непокора переможених: це видно з того, що вони заспокоїлися, лише коли зруйнували Багдад і стратили останнього халіфа у 1258 році (це було через 18 років по взятті Києва).

Араби та їхні союзники печеніги й половці залишили численні імена на нашій землі і, як вважав академік Пріцак, відіграли певну роль у формуванні українського етносу.

Розмовляв Володимир Ільченко