шлюбові моєму кінець, бо жодна нормальна людина не буде терпіти таке занадто довго. Якщо ти бачиш, що людина не міняється, що до неї не доходять речі, першочергові для вашої сім"ї - то чи є зміст продовжувати далі?
Дивно, я не відчуваю якогось особливого стресу зараз. Певне тому, що не відчуваю за собою жодної вини. Я зробила все, від мене залежне. Намагалась пояснювати, просила і кричала і пробувала більш радикальні дії. Я і досі не розумію: як нормальна людина не може спробувати оцінити свої дії критично, з іншого боку? Чому мене можна ображати як заманеться, а любе бодай трохи криве слово проти нього - то вже катастрофа? Чому я маю купу разів втовкмачувати одне і те саме - мені самій набридло все це говорити і чути! Я ж далеко не найгірша жінка. чому він мною навіть не дорожить?

Взагалі-то моя мама більш рішуча. І на моєму місці вона б поклала цьому кінець ще пару років тому. А я все сподіваюсь, бо Рома, взагалі-то - нормальна адекватна людина. І я досі не зустрічала людини, яка б підходила мені більше. Якби не він - я б досі незаміжня була. Ну але я собі сподівалася, що матір"ю-одиночкою я не стану, бо і чоловік в мене ліпший за мого тата і я не така "реактивна" як моя мама. Ну але всьому є межа...
Коротше...просто зараз не знаю, що думати... І що робити, що казати якщо він вернеться. Та вернеться, але, власне, як далі бути...