В колонках играет - Garou Ton prem...
Настроение сейчас - Оптимистическое

Посвящается die Fuchs.


Кабинеты, крысы, тени

надоели, обнаглели…

Тебя становиться всё меньше. Словно ржавым лезвием стирают тебя с картины жизни под тихий и спокойный напев флейты: пра-па-па, па-па-па, тра-ля-ля-ля-ля.

В такт песне вздрагивают твои колени, и эти колебания разносятся по всему твоему телу, находя отголоски в кончиках твоих ушей.

Оранжево-чёрные иллюстрации сменяют друг-дружку за заляпанным стеклом электрички.

Ты ещё здесь и всё ещё осязаешь всё происходящее вокруг. Но это ВСЁ уже не считает тебя вовлечённым в воронку вечности.

Словно отбеливающий порошок, лишающий цвета своей яркости, кто-то медленно и методично стирает тебя из книги времён. Ещё немного и от тебя останется лишь грудка грязной резины.

Должно быть печально-торжественное настроение, когда пьют кислый портвейн, чтобы добавить эффект размытости. И ты задумчиво глотаешь слюну, возникшую при мысли о нектаре из кисло винограда.

Сколько же прошло лун, с тех пор как ты начала исчезать? Не меньше одной, но не больше трёх.

Да, это был один из лунных дней, когда что-то в тебе безвозвратно исчезло. Тогда ты ещё не догадывалась, что именно, а просто почувствовала перемену в себе.

Тогда всё было по-другому и чувствовалось иначе.

***

За окнами начали появляться резко-белые огоньки, не надолго отвлекшие тебя от рефлексии.

Пожалуй, ты созерцаешь мир через два стекла. Одно – дальнее – моется только дождём, так что сейчас оно едва ли даёт представление о происходящем снаружи. Другое же – ближнее – это твои глаза, которые давно уже не промывались слезами. И от этого ты давно уже не видишь того, что волновало тебя прежде. Да и другие не видят тебя в них.

Приятно тебе было или это был нервный мандраж? В любом случае, он для тебя давно уже в прошлом.

Кто хочет дважды войти в одну и ту же воду, обречён на неудачу. Ты же засиделась в воде, и теперь она несёт тебя прочь от знакомых и любимых тобой мест.

Ты и прежде отправлялась в дальний путь, но всегда знала хоть что-нибудь о нём или хотя бы о самой себе.

Но теперь ты исчезаешь, как пресная вода из Мёртвого моря, не обретая новой формы, а растворяясь в неведомом.

Оставленная ещё в детстве с картинками вера вместе с надеждой на счастливый исход…

Кто же движет рукой, сжимающей лезвие? Кто сыпет химический реагент? Кто смывает тебя речкою быстрою в воды моря мёртвого?

Не ты ли сама? Не твои ли руки? Не твоё ли безволие?

В колонках играет - Тіні Сонця - Козацька могила
Настроение сейчас - сонный

Когда-то давным-давно вся наша Земля была укрыта нежной зелёной шапкой из вековых деревьев, чьи кроны поддерживали небосвод, а корни соединяли земную твердь. И не было в этом мире места человеку. Среди зелени жило разнообразное зверьё: медведь да волк, лиса да заяц, крот да ёж, сова да филин и тьма других существ.
Утром из-за зелёного горизонта выползало Солнышко, озарявшее верхушки деревьев и многочисленные полянки и несущее жизнь всему и вся.
Но не все звери любили свет. Многие прятались от Свет-Солнышка в глубоких норах и вылезали оттуда только в ночи, когда лишь звёзды да Месяц-Молодец освещали Земной простор. Они ходили тёмными тропами, в окружении разлогих теней великанов-деревьев в поисках добычи: неосторожного зверя или раненой птицы. В этот час им нечего было бояться, и они заявляли о себе леденящим душу воем, равномерно разносившимся по лесным чащам.
Но как не бывает одинаковых восходов Солнца Красного, так не бывает и одинаковых зверей. Всегда найдётся кто-то, кто не похож на остальных, кто воспринимает окружающий мир иначе…
Такой была Лисичка-Сестричка, окрасом своим ни чем не выделяющаяся от остальных лис, зато с характером отличным не только от них, но и от остальных хищников, Землю нашу Матушку населяющих. Нет, она не была травоядной, но между тем её не принимала вся звериная братия: она была слишком странной. Странной, потому что предпочитала доброй пирушке и сладкой оргии с братьями-лисами, серебристые лучи месяца, падающие на иголки сосен, да сладкоголосое пение соловья-птицы. Она никогда не появлялась на празднестве своих сестёр и братьев, а тихонько едва видной тропкой уходила к лесной реке: смотреть, как нежные лучи месячного света отражаются о броню беспокойно снующей рыбы. Она могла сидеть так часами, иногда макая белый кончик своего пушистого хвоста в мерно журчащей реке.
Она часто наблюдала за опасливо поглядывающими на неё ондатрами и бобрами, вечно занятыми строительством мощных плотин. Но она никогда не пробовала заговорить с ними, да и те воспринимали её, как чужую, хоть и постоянную гостью.
И правда, Лисичка приходила больше к звонкоголосой речушке, чем к тому ночному зверью, что населяло её воды. Это были ежедневные встречи, похожие больше на романтические свидания.
Однажды, когда месяц был так высоко, что возле реки было почти так же светло, как днём, Лисичка услышала, как недалеко от неё зашуршала трава. Она повернула к источнику шума свою главу.
Из высокой и сочной травы появился клубок длинных и острых иголок, из-под которых торчал длинный нос. Вслед за ним ей удалось разглядеть пару чёрных как ночь глаз.
Речь этого незнакомца была ровной и приятной. Он назвал себя Ёжиком-Листом и сказал, что планирует поселиться в этих краях. Лисичка-Сестричка из вежливости тоже представилась, но всем своим видом показала пришельцу, что ей не до него. Но этот противный Ёж не желал понимать романтичную лису и стал её расспрашивать о местной жизни: что да как.
Наконец она кое-как отделалась от надоеды и, глянув на своё отражение в прозрачной воде, сказала сама себе: Вот ведь пристал. Ты сидишь себе, размышляешь о высоком и вечном… И тут появляются бродячие ежи и начинают выпытывать у тебя новости. Что за напасть? Она хмыкнула и снова занялась привычным делом – созерцанием рыбы.
Но и на следующий день этот "колкий тип" снова не дал ей покоя, надоедая какими-то пустыми, как ей казалось, и никчемными вопросами.
Её это чрезвычайно раздражало, но уходить со своего любимого места она не собиралась. Тогда она решила сделать то, чем занималась крайне редко – сделать замечание "нахалу". Однако он не только не принял критики, но и начал надоедать с новыми вопросами.
О, как это было пошло! Почти что треск надоедливой галки!
А Ежик-Лист, видимо, находил удовольствие в ежедневных разговорах с рыжей охотницей.
Прошло некоторое время и Лисицу перестали раздражать ежедневные разговоры с "эмигрантом". Она даже начала находить их забавными, и когда Ёжик задерживался и не приходил к тому времени, когда Месяц был в зените, то она начинала нервничать и поглядывать на тропу, которая он уже успел натоптать.
Так прошло лето и осень. И как сейчас, так и тогда, вслед за листопадом пришла колдунья-Зима, а с ней и холода.
За одну ночь речка стала по краям покрываться тоненькой кромкой льда.
В этот день на небе висели тяжёлые тучи, полные первого зимнего снега, и лучи Месяца-Молодца на этот раз не появились возле реки. А вместе с Месяцем этой ночью не появился и Ёжик.
Лисичка ждала его всю ночь, беспокойно теребя свой хвост, но он так и не появился.
Не появился он и на следующую ночь. И на послеследующую.
Более того, за несколько дней речное течение сковал противный лёд, а серые соловьи улетели ещё за несколько недель до этого.
Теперь уже Лисичке незачем было приходить к реке, но она делала это каждую ночь, просто по привычке, садилась в своём любимом месте и лила горькие и солёные слёзы. Она не могла понять: почему речка замерла, перестала двигаться, почему непоседливая рыба перестала плавать по уже застывшей речке, почему соловьи улетели на Юг и почему этот урод-Ёжик престал приходить и донимать её своими разговорами!!!
Она худела с каждым днём, её мех утратил свой яркий окрас, начал выпадать. Из-за этого она подхватила простуду и с трудом вылечилась.
Так шли месяца с востока на запад, бросая лучи на холодную землю и не грея рыжее тельце, уныло глядящее на голубоватую твердь реки. И однажды ночью Лиса, тихо гладящая на уходящую в глубь леса реку, услышала странный треск. Он всё и усиливался и усиливался, но ничего конкретного она так и не услышала.
Но придя на следующую ночь к реке, она обнаружила, что та за день сумела освободиться от оков, казалось бы, вечного льда! Теперь её волны несли вниз по течению обломки этой "тверди".
Она свободна, свободна от мук – подумала Лисичка, - А почему я не могу, как она избавиться от воспоминаний об этом глупом Ёжике? Я знаю верный способ: прямо сейчас прыгнуть в холодную воду. Я никогда не плавала, да и быстро несущиеся льдины помогут мне уже никогда не видеть свет Месяца-Молодца и не мучаться от разлуки с Ёжиком-Листом, так неожиданно оставившим меня?! И она стала приближаться к стонущей реке.
Но Матушка Земля благосклонна к любящим сердцам. У самого берега Лисичку окликнул знакомый голос – это Лист проснулся от зимней спячки и спешил увидеть свою любимую. Но он оказался с той стороны реки.
Ежё пару дней назад ни ему, ни ей не составило бы труда перебраться на тот берег, но теперь воды несли вниз огромные куски льда – так смирно лежащего всю зиму.
Лиса безрассудно устремилась к Ежу, грациозно перепрыгивая с льдины на льдину. Но одна из них неожиданно накренилась, и рыжее тельце оказалось в воде.
Лист потянулся было за Палочкой-выручалочкой, которой он спас не мало зверья, но было уже слишком поздно: неумелая пловчиха подавилась холодной водой и пошла ко дну…
***
Прошло две зимы с тех пор. Дважды речка покрывалась холодными листами, и дважды скидывала их с себя. Ёж обзавёлся семьёй: четыре сыночка и лапочка дочка у него. И вроде бы всё хорошо, но каждую ночь, когда Месяц-Молодец весит в зените над лесной речкой он приходить к ней и плачет, думая о той, что первой встретила его на этом берегу.

В колонках играет - Ультра
Настроение сейчас - колбасит

Вечір. Він знов повертається до дому, не помічаючи раптовий січневий мороз. Що там мороз? Хоч би й нуль за Кельвіном! Зараз він найщасливіша людина на світі! Щойно проводив кохану до дому. До дверей парадної, розвернувся, як то кажуть, на каблуках і не помітно для себе опинився на тролейбусній зупинці.
Навколо повно людей. Всі закутані у шарфики, у довгих пальто, тремтять від всепронизуючого холода. А він весь аж сяє від щасття. І цей натовп, дивлячись на нього, ніби зігрівався. Хтось дивився із заздрістю. І більше не через щасливий вигляд парубка, а через його потріскані губи: бачно, що цілувався на морозі. І, певно ж, довго. Але більшість була десь далеко. І якщо хлопак був на сьомому небі від щасття, то всі інші були трохи понижче. Хто думав про теплі капці, хто про повну ванну гарячої води, а хто й про собаку, якого ще треба буде вивести хоч на п*ять хвилин на цей неймовірний мороз.
Але ментал закінчився із появою рогатого привида південного походження. Всі, не змовляючись, зкупчились, посунулсь блище до бруківки. А він дивився на небо. Можливо, роздивлявся ті кілько зірок, що де-не-де можна було разгледіти у нічному сяйві міста. А можливо, що й ні.
Хай там як, а відірвався він від цього заняття тільки тоді, коли вільною лишалась лише остання сходинка металевого привида, вкритого партіархом українського бомбінгу, паном Морозом, варіаціями на тему народного визерунку. Герої-коханець скочив на неї.
Металева щелепа відразу зачинилась, ледь не відкусивши добрячий шмат його шкіряної куртки.
Усі навколишні були вимушені вдихати сморід один одного. (Хоч холодно, а потові залози працюють). І лише він стояв, все ще відчуваючи чарівний запах її тіла. На порепаних губах й досі відчувався смак кокосового коктеля її губ. А в голові кружляли солодкі мелодії її пісенного голоса.
Аж раптом у штанях відчулася вібрація мобілки. І він без задньої димки, не зважаючи, на людей, що з усіх боків притислись до нього, відштовхуючи їх, поліз у кишеню. Це має бути повідомлення від неї!
І дійстно, на екрані припис: Сонечко.
Але якийсь дивний текст. Хлопець зі швидкістю світла повертається у наш земний простір і ще раз перечитує це транслітероване страхіття:
Ya dol*na tebe skazat`, poka eto ew,e ne zawlo sliwkom daleko, 4to ty ne tot. Ya dumala, 4to tot, no net.
Раптово весь тролейбус задрижав ніби від землетрусу, разом із хлопцем. Але то була всього навсього канава у щойно відремонтованому Московському мості.
Все сяйво відразу зникло. Що це означає? Як це взагалі можливо? Чи це вона? Номер... 8 - 097-... Так, він його ні на хвильку не забуває...
Мобільний знов у кишені. З боків голоса: На наступній не виходите? Ні? Ну, то посуньтесь.
Його штовхає не одне товариське плече, і він опиняється десь у чреві рогатого, ногою притиснутий до металевої рейки. Нема чим дихать. Його лице стає червоним і от вже бабусі починють скоса дивитись на бідолашного.
Менше пити треба.
От молодь пішла.
А може він з*їв щось не те?
Знов вібрація. Якраз у затиснутій нозі.
Та посуньтеся ви!
Знову від неї.
Lapo4ka, ty ne otve4aew`? Nu, ty * ne dumal, 4to TAK budet vsegda. U menya svoya *izn`, a u tebya svoya. Ya syta toboj, xo4u novogo bluda.
Хлопець відчув, як його ситна ресторанна вечеря підступає до горла. Холодець, яєшня, півпляшки червоного...
Бідолашна бабуся!
Але вона сама пропонує Ромео носовичка. Дякую. Дякую.
Але він зтирає тілки з лиця. Кидає погляд на вікно і, не відчувши ніякої естетичної насолоди від роботи Мороза, розуміє, що він десь на лівому березі. Далі кінцевої не заїде. Хутко дістає цяцьку і слизькими пальцями набиває текст:
Ya, mabut`, maru. Ty ne mo*ew tak zrobyty. Ya * tvoya muza. Kogo tepet ty maluvatymew? Z kym budew po ve4orax do teatru?! Ya ne toj? Xto * todi ya?
Дуже погано. Що там було на обід? Ага. Через хвильку про це дізнався вже вісь тролейбус.
Місце поруч хоч і брудне, проте вільне. Тіло, яке ще нещодавно було володарем восьми світів, мішком з картоплею впало на вогке "крісло".
Хтось скоса дивиться на це видовисько. Подивиться-подивиться і відвернеться, похитавши головою та прошепотівши: Нащо ж стільки пити?
А простір і час таки втратили зміст. Вікна втратили своє функціонльне значення, а на зеленуватий екран мобільного він не може дивитись. Будь на його місці не такий тюхтій, а справжній хвілосов, то він би замислився над цим. Зробив би кілька припущень, замислився б над безкінечністю буття, подумав би про Богів, Бога, Людину.
А в цього жалюгідного підлітка до горла підступають... сльози.
І на додачу сверблячка у штанях. Знову вона. Сонечко, бл*.
Ty sam vse isportil. Zaxotel vsego i srazu. A ya liw` beru. Tebe ni4ego ne ottam... Prow,aj.
Як би було куди заховатись, він би це зробив та тихенько б собі заплакав. Але присутність людей, що хоч і з неохотою, але зрідка, з підлоба дивилися на нього, змушувала його залишатися просто брудним та жалюгідним, без солонуватого присмаку.
Така вона - доля жерців. Вони жеруть за своїх богинь усе підряд, боронять їх від усяких лих, не жалкують на них ні центу, ні нервової клітиночки. А як ті набираються достатньо сил, то місце жерця може зайняти хтось інший.
І хлопця таки захопило питання. То хто ж цей "сірий кардинал", мерзотна паскуда, крадій та вбивця?
Він знов дістає вже масний від "страв" телефон та пише:
Mne o4en` ploxo. Pomogi mne.
Відповідь приходить майже миттєво. Хоча, як знати. Час-то зник.
4to takoe, Zaya? Xo4ew` podelit`sya?
І сталася дивна річ. Його потягнуло на откровення. У цьому вакуумі, йому як ніколи потрібна була підтримка, якесь добре слівце. І він у кількох повідомленнях виклав причину своєї біди. Виклав дівчині, з якою будь ледь знайомий. Виклав, не приховавши жодної подробиці. Виклав все, що було на його душі, бо тіло його вже й так було порожнім...
Швидше б доїхати.
І він зиркнув у відчінені дверцята.
Сніг, бетонні хмарочоси, трамвайна колія...
Та він проїхав свою зупинку!
Ноги автоматично винесли його з черева привида. То це 31, а не 30. Він повертає раніше!
Але було не до хвилювань з цього приводу, бо злий дядько вітер вирішив задмухати прямо в замурзане лице. Заболіли потріскані губи.
Треба було терміново рухатись. І він хутко-хутко рушив у тому напрямі, де колись був його будинок. Колись, хоч час вже давно зник.
Знов сверблячка. Він знімає рукавичку. Рука відразу віднімається, але він втигає натиснути read.
Stranno vse eto. Ty dol*en der*at`sya. I znaew` 4to ew,e... Ya tebya lublu.
Любить? Тобто кохає?
А може й дійсно кохає?!
А може?
Може?
Невже?
...
***
Це все сталося, коли час та простір втратили значення.
Саме тоді. І саме там, на Троєщині.
15 лютого 2006 року.
tatyana@inet-projects.com

В колонках играет - radio Ultra
Настроение сейчас - выходной!

“За крок до щасття”

Присвячується їй.

Час збігає нам на користь,
І скоро настане пора:
Зчезне печаль і натомість
Радітиме наша дітвора.

18:45. Метро «Университет». Я пришёл раньше. Ещё целых пятнадцать минут. Ничего. Я так долго ждал этого момента, что каких-то жалких пятнадцать минут я подожду. Но ведь я так мало про неё знаю. Наверно следовало побольше познакомиться.
Следовало.
Но мне не терпелось.
Это одиночество не могло больше продолжаться.
Конец.
А я боюсь.
Я могу ей не понравиться.
Но ведь может
случиться и хуже.
Она может
не понравиться мне.
Но я не какой-нибудь красавчик, так что не буду привередничать. Главное – это то, что я уже не прикован к этому компу. Этот Интернет – это не жизнь, это подлог. Мне необходимо было избавиться от него. Я хочу РЕАЛЬНОЙ жизни. Разве это много? Думаю, что нет.
18:50. Это на моих часах. На табло в метро – тоже самое. Уже пять минут безумия прошло. И отчего моё сердце так бьётся, словно хочет выскочить из груди? Надо было захватить валерьянки. Хотя это рискованно. Она должна вот-вот появиться, а меня валерьянка не просто успокаивает, а даже отмораживает. А тут вокруг и так отморозков хватает. Сердце, сердце, успокойся. Ведь так можно и не дожить! А именно сейчас я бы не хотел умирать.
Я не хочу УМИРАТЬ.
Раньше, наверно, хотел.
Но сейчас нет.
Сейчас я жду ЕЁ.
18:55

Говорят, это патология, если считаешь свою Возлюбленную Богиней, неземным существом и так к ней и относишься – как к прекрасному чуду. Но что такое Возлюбленная? Что такое любовь и можно ли влюбиться через Интернет? Говорят, что это очень глубокое чувство и вот так, с бухты-барахты оно не появляется. Но почему же тогда… Почему же тогда это моё сердце так бьётся? Нет, это не спроста.
Нужно было попросить ЕЁ фото, ведь я могу и не узнать в этой пёстрой толпе? Вон сколько разных девушек вышло из вагона.
Нет, все прошли. Значит, она ещё в пути.
Я верю, что она приедет, ведь мы договорились.
МЫ ДОГОВОРИЛИСЬ.
Попрыгать на месте? Ещё милиция подойдёт, а она как раз приедет… Лучше не рисковать. Я уже и замёрз: такой тут холодный воздух. И только сердце всё грюк- грюк, да тук-тук.

19:00
Может, она ждёт в другой части станции? Нужно проверить.

18:45. Метро „Університет”. Перший раз, коли я прийшла на застріч раніше. А його, звісно, немає. Нічого. Усього-навсього п`ятнадцять хвилин. Лише п`ятнадцять хвилин. Ні, я не нетерпляча. Хіба що трошки. Ну припхалась раніше, щоб пошвидше побачити його. Мабуть, не треба було так квапитись.
Не квапитись.
Побільше про нього дізнатись.
А то якось...
Та ні, я б не стерпіла.
І, я таки нетерпляча.
Так, дуже нетерпляча.
А головне, я вже довго одна.
Вже не можу бути одна.
Я не звикла бути довго одною.
Тож, чим можна себе зайняти на цілих п`ятнадцять хвилин? Ні, звичайно, добре, що http://www.liveinternet.ru/click;dnevnik_928280замість віртуального спілкування я нарешті отримаю щось справжнє. Бо цей Інтернет – бридота. БРИДОТА. Головне – це розслабитись, бо можуть з`явитися зморшки. Хоча, це не головне. Хоча, що ж тоді головне? Зачіска? Одяг? Треба було запізнитись, як завжди. Та чи буває це „завжди”? Ми з подругами запізнюємся дуже синхронно, тож...
Я просто боялась,
що він не дочекається мене,
а поїде назад, до дому.
А так би знов почалась ця віртуальщина.
А вона вже остогидла.
Годі віртуальщини!
18:50. Зазвичай не ношу годинника. А тут так зручно, це червоненьке табло. Чудово. Я вже п`ять хвилин тут стою, а він й досі не з`явився.
Ні, я розумію, в наш час молоді люди не надто пунктуальні, але ж хотілося б.
Чесне слово, ніколи б у житті не чекала б його, як би не ця порожня кварира, тупе телебачення, гіпнотичний інтернет... І так далі.
Хіба не буває, щоб щасття з`явилося саме тоді, коли його чекають і вже завжди було поруч із тобою?! Невже кожної миті НОРМАЛЬНОГО – ЩАСЛИВОГО життя треба чекати, як сонця взимку чи шоколаду ввечері?! Я так не згодна жити. Та й хто погодиться бути арлікіном, який тільки й потерпає від життєвих незгод?!
Де ти,
мій лицарю, на своєму
розкішному, біленькому коні?
Я вже не можу чекати,
приїджай та рятуй,
твоя Рапунцель не може вже чекати!!!
18:55. Залишилось п`ять хвилин. Це дуже мало. Ось заспіваю зараз пісню з рад`нського новорічного фільма: „Пять мінут, пять мінут, ето мноґо ілі мало? Пять мінут промєнут...” – але ж коли вони проминуть?! Сил не маю чекати, ніг не маю стояти, нетерпляча, нетерпляча.
Кожна хвилина дорогоцінного життя наближує старість, немічність, а значить, тугу та відчай. Цей час, я ніколи не збагну, як він спливає. Буває, що він біжить мов гірський струмок, а буває, що тягнеться, як жувальна гумка. І головне, що йому не накажеш: чини так, як того хочу я. Вередливий та неслухняний.
Неслухняний та вередливий.
19:00 Може він чекає з іншого боку? Піду та перевірю...

Епілог

21:00
Я приехал домой. Очень расстроен, она не пришла. Опять подключусь к Интернету.
Дайлинг.
Проверка пароля.
Регистрация в сети.
Сразу на чат.
Где ты была?
Уже девять часов.
Я прождал тебя до восьми.
Ты говоришь, у тебя только восемь?

20:05

Виявилось, що він москаль.
Дивно так,
в них також є метро „Університет”.
Він вибачається,
каже, що не знав, що я з Києва.
Пробачити його?

10 вересня 2005 р.

Цвинтар.Влітку це чудове місце! Навколо, за червоним парканом, плавиться асфальт, ходять люди, вдихаючи бридкі випаровування, скажено носяться авто, не зважаючі на зморених перехожих, а лиш виконуючі накази своїх не менш зморених володарів. Просто таки юдо-християнське пекло!
А тут, серед чудових велетнів кленів та акацій, рятунок стомленій душі. Усюди, де не росте щось більш-менш культурне, буйним цвітом розкинулась кропива та інший бур*ян.
І десь у бік від центральної алеї, поміж покинутих могил, в яких на монументах із часом змилася фарба, і написи на них стало майже неможливо розрізнити, сидить на лавочці чоловік років тридцяти. Тихо сидить, прислухаючись до буйства природи посеред центру міста. Хіба ж хто зайде погуляти по цвитарю серед літа? Та ще й в робочій день?
А цей чоловік сидить, уважно прислухаючись до звуків.
То дятел застукає по дереву, то собака-охоронник забреше в далечині.
Гарні вуха, гарний слух - безцінні дари людини! Слава тому, хто вміє їх використовувати!
Тож довгий літній день все ж таки закінчився. А цей "відвідувач" все ще сидів на своєму місті.
Як тільки навколо стало настільки темно, що тільки кішка змогла б тут станцютати румбу, дивак підвівся і підійшов до огорожі однієї з могил, пермахнув через неї і придивився до напису біля чудового жіночого личка на чорно-білому керемічному овалі.
"Марія Кучерницька 1965-1992".
- Зовсім молода ти була, пишноока красуня. Ще сок твого життя не встиг перебродити і перетворитись на кислувате вино, а ти вже потоваришувала із Хароном, цим підступним дядьком. І, бачу, твій чоловік не довго сумував за тобою. Давно вже тут нікого не було. Тож твоя огорожа мені підходить.
І цей хвілософ поклав свої руки на серед огорожу, зроблену з непоганого металу: якщо здати, то не будеш ображений.
- Пробачте, пані. Не маю звички брати в борг. Та й ніхто мені й не дасть. Тому доводиться займатися цією брудною справою. Та ви не хвилюйтеся. Я все віддам. Все віддам. Тільки трохи пізніше...
Поки він вибачався перед бідолашною заручницею його "злочинної волі", його вузлуваті руки досить вправно виламали кілька довгих прутів із огорожі.
- Не дуже любите незнайомців? Ну що ж, давайте знайомитись. Я Василь Свербигуз, доктор філологічних наук... Ох, а ви ще й брудні!
І ввічливий пан дістав із задньої кишені своїх потертих брюк носовичка і ніжно протер керамічне обличча. Воно від цього мов засяяло, трохи розігнавши таємничу темряву, що панувала на цвинтарі.
Взагалі, світло мало б йти з центральної алеї, але ті лампи вже півроку ніхто й не думав замінювати, тож темрява вкривала майже весь цвинтар, де-не-де розриваючись підмигуючим ліхтариком з центральної алеї.
Доктор дуже ввічливо поводився з огорожою. Він виламував лише по два-три прутики з кожного боку, щоб вона не втрачала свого контуру. Ось що значить виховання!
- Це чудова ніч! Не повірите, пані, але мене тягне на лірику. Хочеться зачитати один з моїх юнацьків віршів, послухаєте?

Серед літер твоїх слів
я шукав головну ідею.
Відфільтровував гнів,
і рядки про жидів-юдеїв.

Серед поглядів твоїх
я шукав той єдиний - кличний.
Та зламався і не зміг
більш дивитись в твоє обличча.

Серед книг на поличці
і досі збірка твоїх віршів.
Може, в старшому віці
я би їх зрозуміти зумів?!

І знаєте, я таки зрозумів. Ось, як почав лазити по цвинтарях, так і зрозумів. Геніальна була жидівка. Але вже давно залишила милу Вкраїну і поїхала на Ближній Схід... Геніальна! А її очі? Вони були більш затягуючим ніж оповідання раннього Булгакова! Ось послухайте один:

Комунальними ночами наодинці не залишать
таргани, мурахи, блохи, ще раз таргани.
І рад*янська сексуальна тиша
опорожнить всі відунські сни.

Загазовані на кухні сусіди - ветерани
виробництва льону-буряка і тютюну,
знову розкриють партійні рани,
щоб не зраджувати війну.

Цеглянобетонні мури і стіни сумління
знову збудують мої руки-майстрині,
щоб заховати сварки родинні,
втопити їх в крові й глині.

І раритетний ростовський кришталь моїх почуттів
полетить на підлогу після землетрусу.
Я проллю сльози: наповню рів
навколо Горе Союзу.

Наче так, якщо пам*ять мені не зраджує. Ось, ви б це зрозуміли, я в цьому впевненний...
Тут раптом зліва щось блимнуло. Пан Свербигуз злякано озирнувся, проте відразу заспокоївся. То був жирний, гарно розкормленний мишолов.
- Гей-но, котику, йди сюди, дядько дасть тобі молочка.
І насправді щедрий чоловік витяг із валізи блюдце та пакетик молока.
- Не соромся, пий скільки хочеш.
Кіт не змусив себе довго чекати, швидко вилизавши все молоко і, щасливо підмуркуючи, зиркнув своїми велетенськими жовто-мигдальними очами на добродія. Відчувалося, що йому так і кортить порушити табу на розмови з людьскими створіннями та щиро подякувати незнайомцю. Але здоровий глузд переміг і мишлов зник десь у кущах так і не подякувавши нормально.
- Що ж, мені вже час йти, бо незабаром почнеться обхід, а я не хочу бачити, як "вартовий буде ліхтарем розрізати нічну хустину". Геніальна була жидівка!
Бувайте, пані. Я ще повернусь і відновлю ваш паркан, обіцяю! Як тільки допишу свою працю так відразу і поверну борг...
Він рушив у напрямі паркану, навпомацки відшукуючи дорогу. Десь тут під тиском дубця одна з ланок муру похилилася і його можна перелізти не дуже напружуючи свої м*язи.
Але ось почувся галас.
- Стій, злодій! А ну, Палкан, взяти!
Почувся загрозливий "гав-гав", і доктор філологічних наук, кинувши залізні прути, помчав до дубця.
Гав! Гав!
Та вже пізно. Швидкісний науковець вже за межами цвинтаря.
- Што ти разгавкался? Упустіл паскуду. Ладна. Да, заткнись, дурная сабака! О, прутікі! Што ж, іх можно не плохо прадать... Да заткнісь ти, сучка!
***
Через годину вже почало світати.
Пан Свербигуз пішки йшов по Серцю і думав собі таке: Дивне місце - цей цвинтар. Тут, серед сотень згнивших трупів, життя більше ніж у сусідніх небошкрябах... Дивно.

Перетніть кордон сумнівних балачок,
позбавте мене цієї "насолоди".
Якби на світі був єдиний бог,
хіба ж не дійшли б ми згоди?

Хіба б він не бачив щоденні страждання,
що випивали мене на сніданок?
Хіба б не сказав він мені зарання,
про той хутко-вбивчий до мене дзвінок?

Хіба б забрав мого першого сина
у той жахливий афганський венигрет?
Хіба б він створив із глини людину,
щоб гнути її під тиском халеп?...

Де ж вона зараз?
Я нарешті зрозумів її вірші...

Серед книг на поличці
і досі збірка твоїх віршів.
Може, в старшому віці
я би їх зрозуміти зумів?!

Нарешті зумів...