В колонках играет - Ультра
Настроение сейчас - колбасит

Вечір. Він знов повертається до дому, не помічаючи раптовий січневий мороз. Що там мороз? Хоч би й нуль за Кельвіном! Зараз він найщасливіша людина на світі! Щойно проводив кохану до дому. До дверей парадної, розвернувся, як то кажуть, на каблуках і не помітно для себе опинився на тролейбусній зупинці.
Навколо повно людей. Всі закутані у шарфики, у довгих пальто, тремтять від всепронизуючого холода. А він весь аж сяє від щасття. І цей натовп, дивлячись на нього, ніби зігрівався. Хтось дивився із заздрістю. І більше не через щасливий вигляд парубка, а через його потріскані губи: бачно, що цілувався на морозі. І, певно ж, довго. Але більшість була десь далеко. І якщо хлопак був на сьомому небі від щасття, то всі інші були трохи понижче. Хто думав про теплі капці, хто про повну ванну гарячої води, а хто й про собаку, якого ще треба буде вивести хоч на п*ять хвилин на цей неймовірний мороз.
Але ментал закінчився із появою рогатого привида південного походження. Всі, не змовляючись, зкупчились, посунулсь блище до бруківки. А він дивився на небо. Можливо, роздивлявся ті кілько зірок, що де-не-де можна було разгледіти у нічному сяйві міста. А можливо, що й ні.
Хай там як, а відірвався він від цього заняття тільки тоді, коли вільною лишалась лише остання сходинка металевого привида, вкритого партіархом українського бомбінгу, паном Морозом, варіаціями на тему народного визерунку. Герої-коханець скочив на неї.
Металева щелепа відразу зачинилась, ледь не відкусивши добрячий шмат його шкіряної куртки.
Усі навколишні були вимушені вдихати сморід один одного. (Хоч холодно, а потові залози працюють). І лише він стояв, все ще відчуваючи чарівний запах її тіла. На порепаних губах й досі відчувався смак кокосового коктеля її губ. А в голові кружляли солодкі мелодії її пісенного голоса.
Аж раптом у штанях відчулася вібрація мобілки. І він без задньої димки, не зважаючи, на людей, що з усіх боків притислись до нього, відштовхуючи їх, поліз у кишеню. Це має бути повідомлення від неї!
І дійстно, на екрані припис: Сонечко.
Але якийсь дивний текст. Хлопець зі швидкістю світла повертається у наш земний простір і ще раз перечитує це транслітероване страхіття:
Ya dol*na tebe skazat`, poka eto ew,e ne zawlo sliwkom daleko, 4to ty ne tot. Ya dumala, 4to tot, no net.
Раптово весь тролейбус задрижав ніби від землетрусу, разом із хлопцем. Але то була всього навсього канава у щойно відремонтованому Московському мості.
Все сяйво відразу зникло. Що це означає? Як це взагалі можливо? Чи це вона? Номер... 8 - 097-... Так, він його ні на хвильку не забуває...
Мобільний знов у кишені. З боків голоса: На наступній не виходите? Ні? Ну, то посуньтесь.
Його штовхає не одне товариське плече, і він опиняється десь у чреві рогатого, ногою притиснутий до металевої рейки. Нема чим дихать. Його лице стає червоним і от вже бабусі починють скоса дивитись на бідолашного.
Менше пити треба.
От молодь пішла.
А може він з*їв щось не те?
Знов вібрація. Якраз у затиснутій нозі.
Та посуньтеся ви!
Знову від неї.
Lapo4ka, ty ne otve4aew`? Nu, ty * ne dumal, 4to TAK budet vsegda. U menya svoya *izn`, a u tebya svoya. Ya syta toboj, xo4u novogo bluda.
Хлопець відчув, як його ситна ресторанна вечеря підступає до горла. Холодець, яєшня, півпляшки червоного...
Бідолашна бабуся!
Але вона сама пропонує Ромео носовичка. Дякую. Дякую.
Але він зтирає тілки з лиця. Кидає погляд на вікно і, не відчувши ніякої естетичної насолоди від роботи Мороза, розуміє, що він десь на лівому березі. Далі кінцевої не заїде. Хутко дістає цяцьку і слизькими пальцями набиває текст:
Ya, mabut`, maru. Ty ne mo*ew tak zrobyty. Ya * tvoya muza. Kogo tepet ty maluvatymew? Z kym budew po ve4orax do teatru?! Ya ne toj? Xto * todi ya?
Дуже погано. Що там було на обід? Ага. Через хвильку про це дізнався вже вісь тролейбус.
Місце поруч хоч і брудне, проте вільне. Тіло, яке ще нещодавно було володарем восьми світів, мішком з картоплею впало на вогке "крісло".
Хтось скоса дивиться на це видовисько. Подивиться-подивиться і відвернеться, похитавши головою та прошепотівши: Нащо ж стільки пити?
А простір і час таки втратили зміст. Вікна втратили своє функціонльне значення, а на зеленуватий екран мобільного він не може дивитись. Будь на його місці не такий тюхтій, а справжній хвілосов, то він би замислився над цим. Зробив би кілька припущень, замислився б над безкінечністю буття, подумав би про Богів, Бога, Людину.
А в цього жалюгідного підлітка до горла підступають... сльози.
І на додачу сверблячка у штанях. Знову вона. Сонечко, бл*.
Ty sam vse isportil. Zaxotel vsego i srazu. A ya liw` beru. Tebe ni4ego ne ottam... Prow,aj.
Як би було куди заховатись, він би це зробив та тихенько б собі заплакав. Але присутність людей, що хоч і з неохотою, але зрідка, з підлоба дивилися на нього, змушувала його залишатися просто брудним та жалюгідним, без солонуватого присмаку.
Така вона - доля жерців. Вони жеруть за своїх богинь усе підряд, боронять їх від усяких лих, не жалкують на них ні центу, ні нервової клітиночки. А як ті набираються достатньо сил, то місце жерця може зайняти хтось інший.
І хлопця таки захопило питання. То хто ж цей "сірий кардинал", мерзотна паскуда, крадій та вбивця?
Він знов дістає вже масний від "страв" телефон та пише:
Mne o4en` ploxo. Pomogi mne.
Відповідь приходить майже миттєво. Хоча, як знати. Час-то зник.
4to takoe, Zaya? Xo4ew` podelit`sya?
І сталася дивна річ. Його потягнуло на откровення. У цьому вакуумі, йому як ніколи потрібна була підтримка, якесь добре слівце. І він у кількох повідомленнях виклав причину своєї біди. Виклав дівчині, з якою будь ледь знайомий. Виклав, не приховавши жодної подробиці. Виклав все, що було на його душі, бо тіло його вже й так було порожнім...
Швидше б доїхати.
І він зиркнув у відчінені дверцята.
Сніг, бетонні хмарочоси, трамвайна колія...
Та він проїхав свою зупинку!
Ноги автоматично винесли його з черева привида. То це 31, а не 30. Він повертає раніше!
Але було не до хвилювань з цього приводу, бо злий дядько вітер вирішив задмухати прямо в замурзане лице. Заболіли потріскані губи.
Треба було терміново рухатись. І він хутко-хутко рушив у тому напрямі, де колись був його будинок. Колись, хоч час вже давно зник.
Знов сверблячка. Він знімає рукавичку. Рука відразу віднімається, але він втигає натиснути read.
Stranno vse eto. Ty dol*en der*at`sya. I znaew` 4to ew,e... Ya tebya lublu.
Любить? Тобто кохає?
А може й дійсно кохає?!
А може?
Може?
Невже?
...
***
Це все сталося, коли час та простір втратили значення.
Саме тоді. І саме там, на Троєщині.
15 лютого 2006 року.
tatyana@inet-projects.com