Цвинтар.Влітку це чудове місце! Навколо, за червоним парканом, плавиться асфальт, ходять люди, вдихаючи бридкі випаровування, скажено носяться авто, не зважаючі на зморених перехожих, а лиш виконуючі накази своїх не менш зморених володарів. Просто таки юдо-християнське пекло!
А тут, серед чудових велетнів кленів та акацій, рятунок стомленій душі. Усюди, де не росте щось більш-менш культурне, буйним цвітом розкинулась кропива та інший бур*ян.
І десь у бік від центральної алеї, поміж покинутих могил, в яких на монументах із часом змилася фарба, і написи на них стало майже неможливо розрізнити, сидить на лавочці чоловік років тридцяти. Тихо сидить, прислухаючись до буйства природи посеред центру міста. Хіба ж хто зайде погуляти по цвитарю серед літа? Та ще й в робочій день?
А цей чоловік сидить, уважно прислухаючись до звуків.
То дятел застукає по дереву, то собака-охоронник забреше в далечині.
Гарні вуха, гарний слух - безцінні дари людини! Слава тому, хто вміє їх використовувати!
Тож довгий літній день все ж таки закінчився. А цей "відвідувач" все ще сидів на своєму місті.
Як тільки навколо стало настільки темно, що тільки кішка змогла б тут станцютати румбу, дивак підвівся і підійшов до огорожі однієї з могил, пермахнув через неї і придивився до напису біля чудового жіночого личка на чорно-білому керемічному овалі.
"Марія Кучерницька 1965-1992".
- Зовсім молода ти була, пишноока красуня. Ще сок твого життя не встиг перебродити і перетворитись на кислувате вино, а ти вже потоваришувала із Хароном, цим підступним дядьком. І, бачу, твій чоловік не довго сумував за тобою. Давно вже тут нікого не було. Тож твоя огорожа мені підходить.
І цей хвілософ поклав свої руки на серед огорожу, зроблену з непоганого металу: якщо здати, то не будеш ображений.
- Пробачте, пані. Не маю звички брати в борг. Та й ніхто мені й не дасть. Тому доводиться займатися цією брудною справою. Та ви не хвилюйтеся. Я все віддам. Все віддам. Тільки трохи пізніше...
Поки він вибачався перед бідолашною заручницею його "злочинної волі", його вузлуваті руки досить вправно виламали кілька довгих прутів із огорожі.
- Не дуже любите незнайомців? Ну що ж, давайте знайомитись. Я Василь Свербигуз, доктор філологічних наук... Ох, а ви ще й брудні!
І ввічливий пан дістав із задньої кишені своїх потертих брюк носовичка і ніжно протер керамічне обличча. Воно від цього мов засяяло, трохи розігнавши таємничу темряву, що панувала на цвинтарі.
Взагалі, світло мало б йти з центральної алеї, але ті лампи вже півроку ніхто й не думав замінювати, тож темрява вкривала майже весь цвинтар, де-не-де розриваючись підмигуючим ліхтариком з центральної алеї.
Доктор дуже ввічливо поводився з огорожою. Він виламував лише по два-три прутики з кожного боку, щоб вона не втрачала свого контуру. Ось що значить виховання!
- Це чудова ніч! Не повірите, пані, але мене тягне на лірику. Хочеться зачитати один з моїх юнацьків віршів, послухаєте?
Серед літер твоїх слів
я шукав головну ідею.
Відфільтровував гнів,
і рядки про жидів-юдеїв.
Серед поглядів твоїх
я шукав той єдиний - кличний.
Та зламався і не зміг
більш дивитись в твоє обличча.
Серед книг на поличці
і досі збірка твоїх віршів.
Може, в старшому віці
я би їх зрозуміти зумів?!
І знаєте, я таки зрозумів. Ось, як почав лазити по цвинтарях, так і зрозумів. Геніальна була жидівка. Але вже давно залишила милу Вкраїну і поїхала на Ближній Схід... Геніальна! А її очі? Вони були більш затягуючим ніж оповідання раннього Булгакова! Ось послухайте один:
Комунальними ночами наодинці не залишать
таргани, мурахи, блохи, ще раз таргани.
І рад*янська сексуальна тиша
опорожнить всі відунські сни.
Загазовані на кухні сусіди - ветерани
виробництва льону-буряка і тютюну,
знову розкриють партійні рани,
щоб не зраджувати війну.
Цеглянобетонні мури і стіни сумління
знову збудують мої руки-майстрині,
щоб заховати сварки родинні,
втопити їх в крові й глині.
І раритетний ростовський кришталь моїх почуттів
полетить на підлогу після землетрусу.
Я проллю сльози: наповню рів
навколо Горе Союзу.
Наче так, якщо пам*ять мені не зраджує. Ось, ви б це зрозуміли, я в цьому впевненний...
Тут раптом зліва щось блимнуло. Пан Свербигуз злякано озирнувся, проте відразу заспокоївся. То був жирний, гарно розкормленний мишолов.
- Гей-но, котику, йди сюди, дядько дасть тобі молочка.
І насправді щедрий чоловік витяг із валізи блюдце та пакетик молока.
- Не соромся, пий скільки хочеш.
Кіт не змусив себе довго чекати, швидко вилизавши все молоко і, щасливо підмуркуючи, зиркнув своїми велетенськими жовто-мигдальними очами на добродія. Відчувалося, що йому так і кортить порушити табу на розмови з людьскими створіннями та щиро подякувати незнайомцю. Але здоровий глузд переміг і мишлов зник десь у кущах так і не подякувавши нормально.
- Що ж, мені вже час йти, бо незабаром почнеться обхід, а я не хочу бачити, як "вартовий буде ліхтарем розрізати нічну хустину". Геніальна була жидівка!
Бувайте, пані. Я ще повернусь і відновлю ваш паркан, обіцяю! Як тільки допишу свою працю так відразу і поверну борг...
Він рушив у напрямі паркану, навпомацки відшукуючи дорогу. Десь тут під тиском дубця одна з ланок муру похилилася і його можна перелізти не дуже напружуючи свої м*язи.
Але ось почувся галас.
- Стій, злодій! А ну, Палкан, взяти!
Почувся загрозливий "гав-гав", і доктор філологічних наук, кинувши залізні прути, помчав до дубця.
Гав! Гав!
Та вже пізно. Швидкісний науковець вже за межами цвинтаря.
- Што ти разгавкался? Упустіл паскуду. Ладна. Да, заткнись, дурная сабака! О, прутікі! Што ж, іх можно не плохо прадать... Да заткнісь ти, сучка!
***
Через годину вже почало світати.
Пан Свербигуз пішки йшов по Серцю і думав собі таке: Дивне місце - цей цвинтар. Тут, серед сотень згнивших трупів, життя більше ніж у сусідніх небошкрябах... Дивно.
Перетніть кордон сумнівних балачок,
позбавте мене цієї "насолоди".
Якби на світі був єдиний бог,
хіба ж не дійшли б ми згоди?
Хіба б він не бачив щоденні страждання,
що випивали мене на сніданок?
Хіба б не сказав він мені зарання,
про той хутко-вбивчий до мене дзвінок?
Хіба б забрав мого першого сина
у той жахливий афганський венигрет?
Хіба б він створив із глини людину,
щоб гнути її під тиском халеп?...
Де ж вона зараз?
Я нарешті зрозумів її вірші...
Серед книг на поличці
і досі збірка твоїх віршів.
Може, в старшому віці
я би їх зрозуміти зумів?!
Нарешті зумів...