Я їх тримав близько, вдихаючи запах кожної миті, що минула, дивився на небеса і посміхався...

Я напишу: для себе, бо я люблю писати, і для друзів, бо який сенс тримати то в собі. А коли небудь ще й перечитаю і посміхнуся )

Вона вміла аналізувати, як її вчили. Розкладала все по двох поличках: 1) що потрібно від стосунків, 2) що може дати конкретна людина. Проводила паралелі і визначала, що буде далі. Так можна було на перед визначити, що буде зі стосунками між двома людьми. Ех, гарний спосіб, певно :)

А я ніколи про таке не думав, просто любив і не думав ні над п.1 ні над п.2. Обіймав з блиском в очах і не було нікого на світі ціннішого, коли дивився в її очі. Скажете, як дитина? Можливо і так, ніколи не замислювався і жив, щодня думаючи про неї, просто, так, життєво.
______________________________

За ті місяці, миті, стільки почуттів, стільки дивовижних спогадів. А потім дізнаєшся, що десь на другому тижні знайомства вона вже знала, що не хоче бути поряд, бо такі стосунки "приторні" для неї. Точніше "на початку це було дуже потрібним і не обхідним", а потім стало таким. Але не говорила ніц.

Delete С:\
Як ми сиділи у тихій темряві, слухали музику і пили запашну каву. У тебе з лимоном, а мене з молоком. Було просто добре. Але тоді вона вже знала і мовчала.
Як колись гуляли музеем ВВВ, а потім я ображався, що ми почали рідше бачитись, але вона писала "я тебе люблю, а все інше не має значення". Я вірив і не перепитував...
Я їхав далеко-далеко, за тисячі кілометрів, і, ходячи замріяним, вуличками чужих міст, бачив її погляд і посміхався, дивуючи дівчат групи: дивак. А це теж було тоді, коли вона знала.
Щовечора засинав, згадуючи її запах з сорочки, яку вона носила і подарувала в дорогу. Вона знала вже тоді... Блін, не приємно це зараз розуміти.

Ми дивилися фільми разом і я тримав її у себе на грудях, обіймаючи, як скарб. Звідкии я міг знати. І ми бісилися у мене і лазили інетом, зміялися і серйозно ваяли щось на кухні, дивилися у вікно, гуляли містом і стояли на вершинах перед краєвидами, ходили в кіно, зідзвонювались щодня і щоночі писали "надобраніч", а вранці і вдень хотіли писали теж. Скільки спогадів, скільки митей, скільки почуттів. І все це було не по справжньому? Бо вона щомиті знала.

Я думав, що буду ненавидіти після всього цього, але на душі нічого подібного. Дивно. Лише шкода, приблизно так, як брати щоденник дитинства і кидати його в вогонь...

Треба ставати сволотою і ні в кого не закохуватись. Та я вже давно такий, тільки у роботі, навчанні, бізнесі. Так, там не можна бути світлим. Але завжди хотілося прийти додому, або до людинки, яка є домом, і подарувати щось, ласку, підтримку, захист, подарувати посмішку. Щось найдорожче...