На Книжковий Арсенал цього року завітала Франческа Меландрі, сценаристка і письменниця, авторка трьох успішних романів, останній з яких номіновано на Премію «Стрега» — найпрестижнішу літературну нагороду Італії. Як сценаристка Меландрі створила один з найулюбленіших серіалів 1990-х років — «Фантагіро, Або Печера Золотої троянди», головна героїня якого, принцеса-хлопчисько, стала рольовою моделлю цілого покоління жінок не тільки в Італії. Ми зустрілися із Франческою та поговорили про те, що змінилось у її житті, коли вона почала писати книги, про покоління жінок, що розбивають стіни, та про казковий «empowerment».

Про дискримінацію

Жінка не відчуває, що її аж надто дискримінують, доки «знає своє місце». Коли я працювала сценаристкою, я була в тіні. Адже мало хто замислюється, що те, що ви бачите на екрані, — це продукт роботи сценариста, перш за все. Але коли ти стаєш письменником, тим більше — автором романів певного типу: тих, що намагаються розповісти історію твоєї країни, філософських, історичних, скажімо, інтелектуально амбітних, у цей момент ти піднімаєш свою планку і тоді починаєш відчувати тиск. Ти залишила «своє місце» і піднялась туди, де «грають по-серйозному». Особливо я це відчула з моїм останнім романом, «Вірна кров» (Sangue giusto), у якому йдеться про дуже важливі для моєї країни теми, дуже болючі теми. І час від часу я відчувала таку зверхність з боку рецензентів-чоловіків (мушу сказати, що насправді я отримала багато схвальних рецензій і від чоловіків, і від жінок, але відгуки зверхні — тільки від чоловіків). Ось нещодавно під час презентації один журналіст запитав мене: «Ви — автор-жінка: чому ви зробили своїм головним героєм чоловіка? Кажуть, що письменниці-жінки не здатні розкрити особистість чоловіка, ви згодні?» Я відповіла йому: «Ви задавали таке питання автору-чоловіку, головним персонажем книги якого була жінка? І якщо ні, то подумайте чому!»

Про рольові моделі

Мені було трохи більше двадцяти років, коли я написала сценарій серіалу про принцесу Фантагіро («Фантагіро, або Печера Золотої троянди», 1991). Ви мусите знати, що «Італійські казки», які зібрав Кальвіно — це моя книжка-тотем. Це перша книжка, яку я прочитала самостійно, після абетки, звісно, в мене й досі є ще та сама книжка з мого дитинства, вона вже геть стара, але вона дуже важлива для мене. Я у родині була молодшою з трьох доньок, а у казках часто були сюжети про трьох сестер: одна гарна, друга ще гарніша, а третя — прекрасна, як сонце. Або: одна розумна, друга ще розумніша, а третя — мудріша всіх на світі. Звісно, що я дуже любила ідентифікувати себе з цими трьома фантастичними сестрами. Не дивно: народні казки часто розповідалися жінками і були інструментом певного  «empowerment». Принцеса Фантагіро з казки Кальвіно теж була третьою донькою, але вона була не тільки гарна й розумна, найголовніше — вона хотіла робити «чоловічі» справи, без того, щоб відмовлятись від того, щоб залишатись жінкою. У цьому я впізнавала себе. Коли я написала перший короткий сюжет у три-чотири сторінки і запропонувала його телестудії, його прийняли — це були 1980-ті роки, коли для молодої дівчини такий кар’єрний стрибок був неможливий, навіть якщо я якийсь досвід роботи вже мала. У сценарій, який вийшов з тих кількох сторінок, про принцесу-хлопчиська, яка любить читати, я додала багато про саму себе в дитинстві. Коли ми всією родиною дивилися цей серіал вперше по телебаченню, батьки й сестри жартували: «Ми вже десь це бачили!» І якщо ця моя робота допомогла молодим дівчатам стати тими, ким вони хотіли бути, не дозволяти іншим казати, якими бути, то я дуже тішуся з цього. В Італії на презентації моїх книжок завжди приходять дівчата, яким вже 30+ і дякують за те, що я познайомила їх з Фантагіро. І я дуже щаслива чути це.

Читать далее