Характерною рисою початку епохи модерну став відхід мистецтва від будь-яких проявів злободенної історичності мислення вільних художників і сприйняття соціально-політичної і національної його складових в якості ангажуючого "ангажементу" в рамках обмежуючого свободу догмату. Очевидним стає той факт, що саме розпочата з такого кредо епоха означила себе небувалими всесвітніми катастрофами, такими як Голокост і Голодомор, домінуванням тоталітарних ідеологій. За спостереженням дослідниці природи тоталітаризму Ганни Арендт політика є центральною сферою людського життя: "Справжня свобода виявляється в реальній комунікації, тобто в політиці." В основі цього, нібито парадоксу, криється спроба її репрезентації як чинника соціального порозуміння людей різних верств та настроїв і їхня здатность внаслідок цього дійти консенсусу, що демонструє одну з її функцій - соціального діалогу, яку нині доповнюють створені новітні мережеві продукти,завдяки чому відбувається зріз соціальних інтересів та своєрідний свідомий і неусвідомлений взаємовплив, що веде до вирівнювання громадських настроїв і згодом, так чи інакше, приймаються спільні рішення і щодо приватного простору "причетності", способу і стилю життя.
Оскільки " людина не народжується вільною, а стає такою за певної організації влади й політичних інститутів здатних гарантувати політичну свободу", то активна участь у створенні передумов необхідних для забезпечення такої свободи є суспільною місією, і заразом відповідальністю перед собою, якщо рівень її розвитку перевищує той, що маємо на увазі говорячи про обивателя, а коло інтересів ширше, ніж те, що виникає за маркування імагологічного полюсу я первинними і вторинними вродженими потребами: " Занурення обивателя в приватне життя, його виняткова зосередженість на справах сім`ї та кар`єри були пізнім і вже звироднілим наслідком буржуазної віри в пріоритет приватного інтересу. Масова людина, яку Гімлер організував для найбільших злочинів скоєних упершев історії мала риси обивателя, що посеред руїн свого світу ні про що так не тривожиться, як про свою особисту безпеку. Виявилося, що напрочуд легко зруйнувати внутрішній світ і власну мораль людей, які не турбуються ні про що, окрім порятунку власного життя." ( Г. Арендт.-Джерела тоталітаризму )
Тому, як тільки колишні очільники політичних рухів, належні до кола інтелігенції, втратили віру в соціум, та бажання політичного життя, відступивши від так званої догматичності буттєвого прозаїзму, на їхнє місце прийшли ідеологи революційних колон масовізму, і підхоплення новітніх тенденцій цивілізаційного розвитку, утвердження яких було знаменням часу, і далеко не більшість, а найпрогресивніша і найреактивніша меншість відразу відреагувала на їх появу - технічна революція, соціалізм, атеїстичні настрої, й залучення всіх небайдужих до поняття соціальної справедливості та стурбованих різними формами дискримінації, сприяло несподіваному поваленню режиму. Це була, безперечно, вдала маніпуляційна політична практика тоталітаризму початку ХХ ст., що починався з "групи збуджених людей, що жадають, щоб їх стало більше", як зауважує дослідник нацизму Е. Канетті у праці "Маса та влада".

Підсумком невдачі операції тотального вкорінення подібного типу свідомості та стану суспільства державами імперіалізму став типовий для сучасності світогляд середнього класу, який не тільки вцілому не зазнав змін із часів, коли був сформований, але й здобув одну нищівну для свідомості рису - втрату справжньої віри в будь-які ідеали і упередженість щодо високої мети пафосу в культурі, який спершу почав заперечуватись як виключний атрибут впливу інтелігенції, згодом ця тенденція набула маштабності з різних причин.
Якщо малоосвічені міщани чи селяни, прикладом ХІХ ст., сприймали все пропаговане їм з наукових і релігійних кафедр як знання істинне, як елемент вітального явлення, завдяки чому відбувається перекодування буттєвого простору речей та їхнє одухотворення ноуменальністю сутнісного насичення, а таку ж функцію має і поетика фольклору, то більшість радянського штибу була призвичаєна до тріумвірного набору ідентифікації з від`ємним знаком: " інтелігент, капіталіст, націоналіст", тобто совок звик шукати спільний корінь, виводити одне з одного і ототожнювати всі ці 3 ознаки з образом запеклого ворога влади, за логікою відмовляючись і від цінностей такого собі узагальненого представника табуйованого світу - буржуазного націоналіста, проти якого здійснив революцію.

Логіка традиційного обивательства середнього класу не визнає й соціального індивіда: "Індивід той, хто стає владою" (Е.Канетті.- Маса та влада), тобто лише той, хто досяг успіху, використовуючи для цього будь-які методи, достоєн поваги мас, що мають раціональний концепт у звичаєвій конструктивності та оманливій стабільності консерватизму і в той же час живуть емоційною сферою і виступають провідниками, тоталізаторами тоталітарності. Отже тільки такі методи, які здатні приносити перш за все матеріальний успіх і відповідно забезпечувати право на самовираження за даною світоглядною моделлю, вважаються схвальними і основаними на розважливості, поміркованості, тверезості мисленя та мудрості, а міра власного успіху чи авторитету іншого у певному середовищі є ключовими факторами і передумовою при спробі конструювання чи простої констатації ієрархічного простору, джерелом і законом неофіційного укладу та обмеженням свободи духу, хоча в основі цього закладається цілком нібито позитивна напівсвідома настанова поваги до праці, характерна для селянського та міщанського середовища, де соціальний статус общинника визначається кількістю та якістю виконаної роботи, яка до того ж на думку багатьох є мірою виправдання людського життя.

А якщо ці методи невідповідні моральним нормам - можна просто звести наклеп на несправедливість сучасного укладу, гріховність людей або просто посміятися з чужих або своїх недоліків чи достоїнств - в залежності від мотивації сміху та переконань і залишитися в цинічній байдужості до політичних справ вільним "мудрецем".

Тож слід відзначити, як ще один наслідок враження тоталітарним досвідом, панування культури низького сміхового жанру. Йдеться зовсім не про медіа-простір, де примат розважальності є незаперечнообов`язковою умовою творення необхідного формату, але про постмодерний світовий фарс, часто фарс авторськоїчи колективної моносвідомості , де сміх виступає не тільки в якості захисної реакції самовтіхи та заспокоєння, але й гальмівним важелем розвитку затуманюючим сприйняття, який дозволяє водночас втекти від пафосу і реалізувати інтелектуальні амбіції, замаскувати проблеми і вести спостереження з висоти бездіяльної констатації, зменшуючи їх вагомість через заземлення низьким стилем аналізу, тож відійти від рішення, але водночас прореагувати на ситуацію. Оскільки сміх покликаний знімати гострі кути соціального, міжособистісного напруження, то його новочасне наскрізне, іноді підтекстове, закорінене в саму атмосферу мислення та творення культурного дискурсу, домінування в ментальності самої художності нагадує викривлене дзеркало із самого способу сприйняття оточуючого, де для переважної більшості не залишається жодної можливості погляду на речі, окрім призми сміхової звички та "звитяги", жодної віри у непроявлені надвластивості буття на зрізі меж сучасності та впливу на неї, окрім переконань і діяльних потверджень його сміховинності.