Численні експлікації ролі та значення мас як суб`єктів творення історичного процесу виходять з того висновку, який зробив Фройд в "Психології мс та аналізі людського Я": "Під час дослідження різних явищ культури та психології груп неможливо зауважити закономірності відмінні від виявлених під час вивчення індивіда".
Під час національного культурного становлення діють ті ж самі психологічні механізми, що притаманні для індивідуального розвитку, оскільки логіка інтелектуальної складової в процесі освоєння дійсності, призвівши до появи науки та культури, була від початку закладена в якості потенціальної можливості вдосконалення людиновиміру в результаті еволюції інстинкту самозбереження, "інстинкту вічного життя".
Хоча аналітична психологія постюнгівського періоду враховує безліч факторів нібито не повязаних з первісною інстинктивною домінантою людства, які визначаються як чинники духовного розвитку, що стали оприявленими в результаті свідомої діяльністі в її протистоянні фрагментарним пориванням підсвідомої сфери, проте саме лише бажання з усіх ознак людського існування творити культуру, надаючи їм епохальне значення знаменника вічнотривання говорить про інстинктивну самоідентифікацію походження будь-яких елементів прогресії сучасного цивілізаційного конструктивізму.
Культура як спосіб істориичної пам`яті та наука у якості засобу її продовження та покращення властивостей є цілком логічною ментальною реакцією людини на умови внутрішнього та зовнішнього біологічного виклику, адаптивним механізмом самозбереження виду, прояв якого закодований в людському геномі, відображена в культурному патерні на початковому етапі гомогенезису за умов відсутності досвіду свідомого творення. Голос канонізовано в ритуалі співу, рухи - танцю, зір - у відтворенні реальності різними художніми засобами, функцію раціональної здатності в уявленнях про анімістичність походження свідомості.
Зважаючи на запрограмованості підсвідомого слідування культу Діонісія, поштовхом до розвитку нині відомих форм мистецтв навряд чи було керування очільників соціального руху, проте за час організації первісного суспільства в племінні союзи, а згодом набуття ознак державності, все це стало народним надбанням. Тому протиставлення "свідоме-несвідоме" через уявлення про цивілізаційність культури як методу подолання природного начала входить у суперечності з самою доцільністю розвитку як народу, так і особистості зокрема. Більше того, готовність великої групи людей збройно відстоювати свою ідентичність має говорити за пробудження тих інстинктів, еволюція яких забезпечила можливість її констатації з необхідністю врахування того "нюансу", що рівень розвитку особистості може не досягати наявного історичного для суспільства вцілому, коли збереження національних інтелектуальних досягнень не є актуальною потребою.