гостьова     форум     кімната новин     посилання     дзеркало     пошук    

ІЗБОРНИК

ІЗБОРНИК

---

‹  ЛІТОПИСИ    ІСТОРІЯ    МОВОЗНАВСТВО    ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА    ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО    ПОЛІТОЛОГІЯ    СЛОВО О ПОЛКУ    ЛЕКСИКОНИ  ›

---

 

Попередня     Головна     Наступна

 

 

 

X. РУСИФІКАЦІЯ І МЕХАНІЗМ РУСИФІКАЦІЇ

 

 

На зміну українізації прийшла русифікація. Точніше: її трохи загальмований маховик почали розкручувати з новою силою.

Фактична нерівність навіть при формальній рівності неминуче веде до русифікації і є її могутньою рушійною силою. Одночасно механізм цієї нерівності є "матеріальним" механізмом русифікації.

Другою психологічною та ідеологічною силою русифікації є російський великодержавний шовінізм. Він становить "психологічний" механізм русифікації, її "душу".

Частково це питання обговорено вище. Але треба дещо додати й конкретизувати.

Слово "русифікація" тепер дуже не подобається начальству; публічно воно не вживається як політично неблагозвучне; говорити ж сьогодні про русифікацію українського населення може, звичайно, лише запеклий "націоналіст".

В ленінські часи цей сумний привілей випадав на долю видатних комуністів; партія класифікувала як русифікацію і засуджувала такі явища, які сьогодні кваліфікуються як успіхи політики дружби народів (наприклад, коли українці зрікаються своєї національності й мови, коли батьки віддають своїх дітей до російських, а не українських шкіл та подібне).

Ми наводили надзвичайно різкі виступи Леніна проти великорусьго шовінізму та різних "русифікаторських спроб". Тут наведу кілька виступів інших діячів партії — в дусі і під безпосереднім впливом ленінських заяв. Ось уривок з виступу делегата Яковлева на XII з’їзді РКП(б).

"Я думаю, что неправ тов. Раковский (тодішній голова Раднаркому України. — І. Дз.), когда он сводит вопрос к объединению или разъединению комиссариатов (із всесоюзними. — І. Дз.). Я бы спросил т. Раковского: в ваших самостоятельных комиссариатах... разве не тот же дух великорусского шовинизма и национализма, не тот ли состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся наиболее последова тельными проводниками великорусского национального угнетения.. ?

Они же проводят фактически ту же линию национального угнетения. На каком языке говорят в аппаратах уездов? На каком языке пишут бумаги в деревне, на каком языке говорят ваши комиссариаты? Дело не только в том, чтобы построить отношения между комиссариатами самостоятельных республик и объединенными, но дело в работе самих комиссариатов. Я знаю, какое огромное сопротивление — бессознательное со стороны партии, в подавляющем большинстве великорусской, сознательное со стороны чиновничьего аппарата комиссариатов, — встречает такая простая вещь, как обязанность перейти на делопроизводство соответствующего языка, обязанность учиться такому-то языку соответствующей республики. Но я думаю, съезд должен сказать, что лучше заставить 10 великорусских шовинистов и националистов выучиться языку той страны, в которой они живут, чем одного мужика заставить в соответствующем учреждении коверкать свой родной язык" ¹⁴⁹.

 

 

¹⁴⁹ "XII съезд РКП(б)...", с. 547.

 

 

А пізніше почали робити навпаки: примушували десятьох мужиків "коверкать свой родной язык", аби тільки не потривожити одного "великорусского шовиниста".

Державний та господарський апарат — один із головних і найдійовіших важелів русифікації. Там, де "начальство" говорить по-російському, там незабаром змушені будуть заговорити по-російському і всі. Мова "командних елементів" поступово запановує над усім середовищем. Історія знає багато прикладів щодо інших народів. І тут національне питання знову переростає в соціальне: ми бачимо, що українська мова в міському побуті в певному смислі протистоїть як мова "нижчих" прошарків населення (двірники, прислуга, чорнороби, новонаймана робоча сила, рядовий робітничий склад, особливо в передмістях) російській мові як мові "вищих", "культурних" шарів суспільства ("командири виробництва", службовці, інтелігенція). І "від. махнутися" від цієї соціальної колізії не вдасться. Мовний поділ уприкрює і роз’ятрює поділ соціальний.

А ось ще один маленький маховичок у механізмі русифікації. Цитую з виступу М. Скрипника на XII з’їзді РКП(б).

"Армия до сих пор остается орудием русификации украинского населения и всего инородного населения. Правда, ПУР за последнее время начал выписывать газеты на национальных языках. Но вся эта работа еще впереди, и нам необходимо принять меры, чтобы наша армия не была орудием русификации..." ¹⁵⁰ .

Цю думку розвиває інший промовець на з’їзді:

"Тов. Скрыпник коснулся этого вопроса. Это — вопрос об армии. Но он не поставил точки над «і». Ведь нельзя забывать того, что Красная Армия объективно является не только аппаратом воспитания крестьянства в пролетарском духе, — она является аппаратом русификации. Мы переводим десятки тысяч украинских крестьян в Тулу, заставляем их на русском языке воспринимать все. Правильно это или нет? Конечно, нет. Зачем это нужно пролетариату, никто не скажет. Здесь есть инерция великорусского командного аппарата — у нас в огромной массе командный состав русский. Ведь можно даже переведенных в Тулу украинских крестьян при русском командовании политически и культурно воспитывать на украинском языке. Здесь другой вопрос — вопрос о создании кадров армии, говорящих на национальном языке"‘ ¹⁵¹.

 

 

¹⁵⁰ "XII съезд РКП(б)...", с. 523.

¹⁵¹ Там само, с. 547 — 548.

 

 

До цього залишається хіба що додати, що дане питання не було спеціальним інтересом одного-двох делегатів, а незмінно привертало увагу всієї партії. Як відомо, в ті часи були прийняті рішення про національні військові формування, а VIII з’їзд РКП(б) поставив перспективу територіальних військових з’єднань. X з’їзд КП(б)У 1927 року спеціально займався питанням українізації культурно-політичної роботи в Червоній Армії.

Зрозуміло, всі ці істинно інтернаціоналістські ленінські заходи розділили долю інших "націоналістичних витівок". Тепер не доводиться говорити навіть про наймінімальніше забезпечення найелементарніших національних інтересів української (як і інших республік) молоді у війську. Мільйони українських юнаків після кількарічного перебування в армії повертаються національно дезорієнтованими і мовно деморалізованими і в свою чергу стають вогнищем русифікаторського впливу на решту молоді і населення. Не кажучи вже про те, що частина їх взагалі не повертається в Україну. Не важко уявити собі, яких колосальних втрат завдає це справі національного розвитку. Давайте подумаємо, чи погодився б на щось подібне уряд будь-якої соціалістичної країни: Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії і т. д.

Гігантською русифікаторською м’ясорубкою були і, на жаль, залишаються міста — колись переважно великі, а тепер уже й малі. Міста були місцем осідку, за словами одного російського письменника, "десяти поколений русификаторов", джерелом і символом національного пригнічення й колоніального наступу царизму. Ідеться, звичайно, не про місто як таке, не про місто — вогнище культури й революційного руху, а про місто бюрократів і міщан, місто колонізаторів — "ташкентців" (Щедрін). Його гангренозну русифікаторську, національно пригнічувальну дію добре показала українська класична література.

Ленінська партія ясно уявляла, яку небезпеку для соціалістичного будівництва націй являє русифікаторський елемент міста з його "десятью поколениями" колонізаторів. Тим-то партія накреслила цілий ряд заходів, спрямованих на "дерусифікацію" великих міст, на повернення їм їхнього національного обличчя. І навіть Й. В. Сталін, який, як відомо, не був великим уболівальником за "націоналів", під тиском ленінських ідей заявив на X з’їзді РКП(б).:

"Ясно, что если в городах Украины до сих пор еще преобладают русские элементы, то с течением времени эти города будут неизбежно украинизированы. Лет 40 тому назад Рига представляла собой немецкий город, но так как города растут за счет деревень, а деревня является хранительницей национального, то теперь Рига — чисто латышский город. Лет 50 тому назад все города Венгрии имели немецкий характер, теперь они мадьяризированы. То же можно сказать о тех городах Украины, которые носят русский характер и которые будут украинизированы, потому что города растут за счет деревни. Деревня — это хранительница украинского языка, и он войдет во все украинские города как господствующий элемент" ¹⁵².

 

 

¹⁵² "Х съезд РКП(б)...", с. 213.

 

 

З часу, коли це було сказано, минуло 45 років — період, якого було досить, щоб вказані вище латиські й угорські міста повернули собі питоме національне обличчя. Чому ж українські міста були за цей час ще більше русифіковані, незважаючи на величезний і постійний приплив українського населення з села?

Чому незмірно зрослі українські міста стали незмірно грандіознішими лабораторіями русифікації? Чому мільйони українських хлопців і дівчат, опинившися на роботі в місті, через рік-два "забувають" свою мову і починають говорити якимось каліченим і вбогим жаргоном?

Плани партії по дерусифікації міст України не були здійснені, розвиток спрямували в протилежний бік, і в містах ще більше утвердився дух вищості російської культури та російської мови і зневага до мови й культури української. Звичайно, ніякими декретами такого становища не змінити. Але й це становище — наслідок певної політики, і його можна поступово змінити, змінивши політику.

Останнім часом русифікація невблаганно наповзає вже й на менші містечка, сільські районні центри тощо — з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і таким чином змушує до того підлеглих; з занепадом народних звичаїв, народного мистецтва та культурних розваг і заміною їх безликою халтурою культурницьких десантників; з перевагою російської газети, книги, радіо, кіно тощо... Таким чином виробляється мова ні українська, ні російська, а якесь бридке вариво, т. зв. "суржик"; виробляється не культура, а пошлий сурогат, "дешевка", нібито "на городской манер"; виробляється й далі добре знаний в історії тип "перевертня-хахла з низьким культурним світоглядом" (з декларації Всеукраїнської Федерації пролетарських письменників і митців). У стилі водевілю розігрується трагедія.

Дійство відбувається зокрема на терені культури й мови.

 

1. Культура.

Згідно з твердими вказівками В. І. Леніна, XII з’їзд РКП(б) 1923 року чітко і ясно встановив:

"Разговоры о преимуществах русской культуры и выдвигание положения о неизбежности победы более высокой русской куль туры над культурами более отсталых народов (украинской, азербайджанской, узбекской, киргизской и пр.) являются ничем иным, как попыткой закрепить господство великорусской национальности" ¹⁵³ .

 

 

¹⁵³ "XII съезд РКП(б)...", с. 646.

 

 

Нині не тільки легалізовані й панують у партійно-громадському побуті розмови й уявлення вищезазначеного характеру, але стали стереотипними різні "иносказательные" варіанти цих "разговоров", вони навіть увійшли в підручники для українських дітей як перша й остання істина. Більше того, нині, здається, все робиться для того, щоб "преимущество русской культуры" було реальністю в Україні. В той же час виявляється дивовижна і жалюгідна, ніде в світі не бачена безпорадність усякий раз, коли треба підтримати українську книжку, українську культуру, українське слово... (не кажучи вже про виконання прийнятих свого часу партією відомих постанов про відповідальність партії за розвиток української національної культури, про необхідність у найкоротший період вивести її на найвищий, світовий рівень і зробити її культурою пролетаріату і т. д.).

Досі не справдилися сподівання А. В. Луначарського: "От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самых отрадных результатов, ибо нет никакого сомнения в том, что это одна из даровитейших ветвей славянского древа" ¹⁵⁴.

 

 

¹⁵⁴ Луначарский А. В. О национализме вообще и украинском движении в частности. — Ж. ‘‘Украинская жизнь". 1912 р., ч. 10, с. 10 — 11.

 

 

Література наша далеко не на тому рівні, на якому повинна бути і на якому могла б бути. Театр український в очевидному занепаді. Українського кіно, по суті, немає, незважаючи на наявність двох студій _ у Києві й Одесі: роблять вони фільми або неймовірно погані, або не українські (за дуже рідкими винятками).

Все цікаве й перспективне не так дістає підтримку, як навпаки...

В чому ж річ? Може, збідніла на сили й таланти земля українська? Навряд, судячи хоча б з того, скільки сил і талантів дає ця земля російській культурі та науці. Певно, є інші серйозні причини — і суб’єктивні, і об’єктивні.

Сила і повнокровність, здоров’я і майбуття всякої національної культури прямо залежать від її становища в суспільстві, від того, якою мірою це суспільство зацікавлене в ній і віддає їй всього себе, від того, яка маса цього суспільства пересякнена нею і активно чи пасивно творить її, зв’язуючи з нею все своє свідоме духовне існування.

Обговорюючи цю справу, А. В. Луначарський свого часу схвально цитував одного німецького марксиста:

"От чего зависит сила и величие нации? — спрашивает Браун и отвечает: — От того, здорово ли ее национальное тело и весь ли народ пропитан своею культурой. Капиталистическая эксплуатация разрушает силу нации, похищая у класса, составляющего большинство нации, здоровье и пресекая ему доступ к национальной культуре. Тем не менее националисты сплошь и рядом являются защитниками капитализма. Этим они сразу доказывают, что они не борцы за нацию, а представители интересов ее господствующих классов. Окончательное проникновение национальной куль турой всей нации принесет с собою лишь социализм. Но борьба за нее против буржуазии ведется и может вестись лишь в интернациональных рамках. Вывод ясен: социалистический интернационал — лучший борец за истинный национализм" ¹⁵⁵.

Розуміючи пряму і постійно діючу взаємозалежність між силою національної культури та ступенем охоплення нею суспільства, українські комуністи в двадцяті роки так гостро і ставили завдання найшвидшого і найщільнішого залучення всіх верств трудящого населення України (особливо ж пролетаріату) до справи засвоєння і творення української національної культури, — що необхідно для розвитку й духовного здоров’я як української культури, так і українського пролетаріату (відповідні документи наводилися вище); завдання виведення української культури з другорядного становища в Україні та подолання фактичної нерівності між російською та українською культурою, фактичного панування, фактичної переваги російської культури в Україні.

"За короткий час існування Радвлади на Україні... зроблено вже так багато в справі розвитку української культури, в справі школи та книжки, — говорилося в постанові ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 р. — Але ця робота не могла усунути нерівності культур, що створилася внаслідок вікового утиску.

Через це найближчим завданням Уряду мусить бути усунення цієї нерівності в галузі національної культури" ¹⁵⁶.

 

 

¹⁵⁵ Луначарский А. В. О национализме вообще и украинском движении в частности. — Ж. "Украинская жизнь". 1912 Р-ч. 10, с. 14.

¹⁵⁶ "Культурне будівництво в Українській РСР: збірник документів; важливіші рішення Комуністичної Партії і Радянського Уряду. 1917 — 1960", К., 1961, т. I, с. 243.

 

 

Однак з розгромом українізації відпали і заходи, що мали зробити українську національну соціалістичну культуру культурою всього українського суспільства.

В результаті, по-перше, українська культура не тільки не знайшла належного їй провідного місця в Україні, але навіть не зрівнялася з російською, залишаючись далеко на другому місці як її доважок; по-друге, переважна більшість робітничого класу, науково-технічної, інженерної та іншої інтелігенції і взагалі міського населення залишається поза сферою української культури, яку для них цілком замінила російська. Це підтверджується як фактичним становищем української книжки, преси, школи, театру і т. д., так і ступенем уваги, інтересу суспільства до української культури взагалі. Загальновідомо, який мізерний відсоток зазначених найактивніших з культурного погляду верств населення цікавиться українською культурою і пов’язує з нею задоволення своїх духовних потреб. А це не може минути безслідно, це означає постійне відведення крові від української культури, це підриває її і матеріально, і духовно, бо звуження кола читачів, слухачів, споживачів не просто механічний, а складний ідейно-політичний процес, який, з одного боку, звужує духовний потік до читача, з другого — зменшує напругу зворотного духовного струму до творців, не кажучи про те вже, що таким чином катастрофічно обмежуються і замулюються джерела припливу нових творчих сил у національну культуру, і дедалі більше цих сил іде у й без того незрівнянно потужнішу російську культуру.

Але й це ще не все. Найдраматичніше те, що і за цих тяжких умов тим силам, які самовіддано залишаються вірними національній культурі, не допомагають як слід, а навпаки — дуже часто чинять всілякі перешкоди й пакості.

Яскраві таланти й новаторські шукання не так заохочуються, як наштовхуються на непролазні шеренги офіційних багнетів. Досить нагадати хоча б про ту свистопляску, яка не так давно піднялася навколо творчості молодих поетів, яких брехливо обвинувачено в формалізмі; про те, що цілий ряд поетів — від Ліни Костенко до В. Стуса, від Григорія Кириченка до Миколи Холодного, від Ігоря Калинця до Бориса Мамайсура — роками не можуть видати своїх збірок; що чехи в своїй антології молодої української поезії друкують поетів, яких у нас роками не хочуть визнавати; що й старші, заслужені письменники щоразу наражаються на неприємності, як тільки скажуть більше, ніж від них звикли чути (так, Ю. Смолич не зміг надрукувати своїх спогадів про літературне життя двадцятих років).

Не краще становище і в Спілці художників, де всіляко дискредитується і затискується творчість ряду самобутніх молодих митців.

Становище українського театру майже катастрофічне. Київський академічний драматичний театр ім. Франка в стані перманентної безпорадності й сірості, а в цей час молодому талановитому режисерові Лесю Танюку не давали роботи, аж поки вижили з України. Тепер він працює в Москві, його радо запрошують кращі московські театри, і поставлені ним спектаклі мають велику популярність.

Молодий український композитор Леонід Грабовський, якого Д. Шостакович назвав у числі найоригінальніших композиторських талантів, протягом ряду років не може добитися виконання своїх новаторських творів в Україні, в той час як їх охоче виконують провідні виконавські колективи Москви й Ленінграда. Навіть його чудові "Чотири українські пісні", нагороджені на всесоюзному конкурсі і записані в Ленінграді, досі не виконувалися в Україні.

А скільки перешкод чиниться талановитому хормейстерові й постановнику Ігореві Полюху в створенні національного естрадного інструментально-вокального ансамблю, якому намагаються нав’язати хуторянське обличчя!

Фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" знаменував злам на Київській кіностудії ім. Довженка і повернув їй, що останніми роками мала найгіршу репутацію, міжнародне визнання. І ось Параджанову вже заважають ставити другий фільм і, по суті, "виживають" його зі студії. Нависає загроза і над іншими яскравими фільмами, що готуються на студії, чуються розмови про те, що треба трохи "загвинтити гайки" на студії... Подібних прикладів безліч.

Створюється враження, що кожного разу, коли на якійсь ділянці української культури з’являються нові сили і починається якесь пожвавлення, бюрократична машина втрачає сон і спокій, аж поки не придушить це пожвавлення і поверне все до "нормального" художнього рівня. Кілька років тому молода редакція харківського журналу "Прапор" почала робити свіжий і цікавий часопис. Брутальний "рознос" не забарився, і ось уже "Прапор" стає звичайним, нудним, провінційним журнальчиком. Рік тому редактором львівського журналу "Жовтень" став Р. Братунь, людина енергійна і зі смаком. Захиріле раніше видання швидко стало одним із кращих в Україні, здобуло велику популярність, різко зріс його тираж. І ось уже Львівський обком партії постановляє зняти Р. Братуня з посади головного редактора і засуджує його діяльність. Правда, поки що Спілці письменників удалося відстояти Р. Братуня, але в такій ситуації важко чекати від редактора великої сміливості й ініціативи. А скільки перепадає редакторам "Ранку" й "Дніпра" саме тому, що ці журнали кращі від інших, саме за кращі матеріали їх без кінця "проробляють" відповідні інстанції.

Так багатьма заходами, грубим адмініструванням, троглодитським культурним рівнем і "глубоко эшелонированной" бюрократичною "пильністю", невтомним "автоматично-пресекательным" рефлексом штучно стримується і збіднюється наша культура, компрометується в очах багатомільйонної публіки, яка не має змоги бачити в дії цей неочевидний механізм "стримування" і тому всю відсталість нашої культури приписує її питомим властивостям.

Другим фактором, що зменшує привабливість української культури для багатомільйонного читача, є штучне збіднення її минулих надбань і традицій, по суті, мародерство щодо культурної історії України.

Яка ще нація в світі може похвалитися таким становищем, коли найбільші її вчені в галузі суспільних наук — М. Грушевський і М.Драгоманов, люди із світовим ім’ям і світовим визнанням, не відомі в своїй країні? Ім’я першого і досі під забороною, а з другого тільки недавно знята негласна заборона, але твори обох однаково не видаються, і дістати їх не можна.

Парадоксальний факт: до революції, за умов одвертої антиукраїнської політики царату, були видані епохальні пам’ятки української історії та суспільної думки: "История русов", козацькі літописи — Величка, Граб’янки, Самовидця, — а тепер, ось уже кілька десятків років, вони не видаються, хоч давно стали бібліографічною рідкістю, і дістати їх неможливо навіть науковцям.

Те саме стосується і монументальних зібрань українського фольклору, здійснених П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем, Я. Головацьким та ін., виданих у XIX ст.

А твори українських істориків — Антоновича, Максимовича, Бодянського, Костомарова, Лазаревського, а твори Пантелеймона Куліша, постаті більш як непересічної, — де вони? (В той час як у Росії повністю перевидано і Соловйова, і Ключевського).

А творчість українських суспільствознавців, соціологів та економістів — М. Павлика, С. А. Подолинського, Ф. Вовка, О. Терлецького, М. Зібера (якого так високо цінував К. Маркс) та багатьох інших?

Та про що говорити, коли самодіяльне Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині за кілька десятків років свого існування, без усякої матеріальної підтримки і при перешкодах з боку австрійської, а потім польської влад спромоглося видати стільки літератури з українознавства, з української історії, фольклору, статистики, документалістики тощо, що всім державним видавництвам УРСР при наших нинішніх умовах для цієї роботи знадобилося б, певно, кілька століть, не кажучи вже про науковий рівень виконання і добору матеріалів.

А твори десятків великих українських вчених з різних галузей природничих наук: якщо вони видаються, то лише російською мовою. Це — парадокс — стосується і тих із них, хто життя присвятив боротьбі за українську культуру.

Я вже не кажу про цілковите замовчування документів і постатей національно-політичної боротьби кінця XIX — початку XX ст. На рабську догоду антинауковим, шовіністичним концепціям все це віднесено до "зоологічного націоналізму", всупереч прямій вказівці Леніна про необхідність принципово розрізняти між агресивним наці. оналізмом пануючої нації і оборонним націоналізмом нації пригніченої, в якому завжди (ленінське підкреслення) є загальнодемократичний зміст; всупереч чіткому визначенню ЦК КП(б)У від 1927 року ролі навіть "націоналістичної дрібної буржуазії": "Перед Жовтневою революцією рух останньої мав безперечно революційну вагу j відіграв свою роль в поваленні насамперед царської, а потім буржуазної імперіалістичної влади", — і тільки після Жовтня цей рух став антирадянським ¹⁵⁷. А в даному разі йдеться навіть не про "націоналістичну дрібну буржуазію", а про національно-визвольний радикалізм інтелігенції або "революційно-демократичний націоналізм", як А.В. Луначарський визначив ідеологію Шевченка, виходячи з ленінського положення про два націоналізми ¹⁵⁸.

 

 

¹⁵⁷ "Шляхи розвитку української пролетарської літератури . с. 343.

¹⁵⁸ Луначарский А. В. Статьи о литературе, с. 429.

 

 

Приховується і не публікується навіть ряд матеріалів І. Франка: рецензія на кн. Ю. Бачинського "Ukraina irredenta", "Що таке поступ". Не друкуються або друкуються з великими купюрами публіцистичні праці Б. Грінченка ("Листи з України Наддніпрянської"), І. Нечуя-Левицького та ін., де гостро ставиться питання про колоніальне пригнічення України та необхідність боротьби за її визволення, за національно-державну самостійність.

Приховується літературно-політична публіцистика двадцятих років, праці М. Скрипника та ін. з національного питання, де популяризуються постанови Комінтерну, РКП(б) й КП(б)У ленінських та перших поленінських часів з українського питання, зокрема їхні ідеї про національно-культурне будівництво в Україні.

Величезні проломи пороблені і досі зяють в українській літературі й мистецтві передрадянських і радянських часів.

Якщо в Радянській Росії давно вже визнано і видано Буніна, то в Радянській Україні про незрівнянно "лівішого" в передреволюційний час В. Винниченка і говорити не доводиться (хоч у двадцяті роки спокійнісінько виходили його повні зібрання, і радянська влада від того не впала). А як без Винниченка бути з історією української літератури?

Якщо в Радянській Росії йдеться про видання Аверченка, Мандельштама, Максиміліана Волошина і навіть поговорюють про розстріляного як нібито білогвардійця Гумільова, то в Радянській Україні не те що Григорія Чупринку (який, до речі, в двадцяті роки теж видавався) чи до. Євшана, а й про В. Підмогильного, М. Хвильового, О. Слісаренка, М. Івченка, М. Йогансена та багатьох інших говорити не доводиться. Михайла Семенка, Гео Шкурупія та багатьох інших "авангардистів" згадують тільки для хули і репрезентують лише окремими, старанно підібраними віршиками в антологіях. П. Филипович і до. Драй-Хмара, по суті, не існують в нашій літературі. Енциклопедиста М. Зерова, по суті, немає, бо окремі "відновлені" його вірші — це краплина в океані його літературної та наукової творчості. Навіть у Бажана, Тичини, Сосюри та інших тепер перевидається далеко не все те, що публікувалося в їхніх збірниках та періодиці двадцятих років.

А літературознавство радянського періоду? Ні академіка С. Єфремова, ні блискучого дослідника західних літератур А. Ніковського, ні М. Калиновича, ні комуніста В. Коряка, ні багатьох, багатьох інших...

А перекладацька справа? Справа доведення до українського читача всіх багатств світової культури рідною мовою? Для всякої культурної нації — це одна з кардинальних справ, тому кожна культурна нація завжди приділяла їй максимум уваги і зусиль. У двадцяті роки українські видавництва успішно здійснювали широко задуманий план повних і багатотомних видань світової літературної класики, найвизначніших творів філософської, політичної, соціологічної, історіографічної, мистецтвознавчої думки в добрих перекладах і з науковим апаратом, з участю великих фахівців. Тепер ці переклади стали такою бібліографічною рідкістю, що дістати їх практично неможливо. А нові перекладні видання здійснюються в порівняно мізерних масштабах, так що маємо тільки поодинокі книжки з світової класики, причому окремі блискучі переклади, як-от "Фауст" Гете (переклад М. Лукаша), "Божественна комедія" Данте (переклад П. Карманського і М. Рильського) та інші видані такими мізерними тиражами, що дістати їх неможливо при всьому бажанні. А про видання світової філософської, соціологічної літератури в українських перекладах годі й говорити. А це ж усе те, з чого складається реальне культур не життя сучасної нації, без чого вона не буде духовно повноцінною і повнозначною. Не забезпечувати цього українській нації і орієнтувати її на те, що до світового духовного життя вона може прилучитися не безпосередньо, а через посередництво російської культури, означає фактично відмовити ій в одному з найважливіших життєвих прав, перетворювати на утриманство і залежність те, що повинно і може бути дружньою взаємодопомогою. Це означало б посилювати фактичне відставання української культури й далі заганяти в кут українську мову, оскільки переклади — це не пасив, а один з найбільших активів кожної культури.

Український читач хоче і повинен мати своєю мовою надбання світового духовного життя, зокрема світову літературну класику.

"Попит на перекладну світову класику у нас великий.

Практика показує, що тиражі добре виконаних перекладів творів світової літератури українською мовою — хоча б таких, як Гомерова "Одіссея"(переклад Бориса Тена), "Фауст" Гете (переклад М. Лукаша) "Божественна комедія" Данте (переклад М. Рильського та П. Карманського) чи байки Езопа (переклад Ю. Мушака), розійшлися дуже швидко.

Вже час внести в цю важливу для розвитку культури народу справу більше систематичності, розмаху, ініціативи й наполегливості.

На наш погляд, доцільно було б створити спеціальне видавництво, що випускало б у світ твори зарубіжних літератур і літератур народів СРСР у перекладах українською мовою. Таке видавництво могло б згуртувати навколо себе висококваліфікованих перекладачів і повніше забезпечити попит українського читача" ¹⁵⁹ .

 

 

¹⁵⁹ Гуменюк М. Від розмов до діла, "Літературна Україна , 1965, 24 вересня.

 

 

Але поки що, на жаль, розмов у цих справах більше, ніж діла. В цій справі маємо мізерну частку того, що вже мали в двадцяті роки.

Негаразд ми поводимося і з надбанням українського народу в інших сферах культури й мистецтва.

В музиці майже забуті як українські великі композитори Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, галицькі композитори XIX — XX століть. До останнього часу не згадувалися великі і всесвітньовідомі співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцінський, і досі в нас немає їхніх записів, хоч на Заході записи є і здобули велику популярність. Не згадуємо про хор Кошиця та про ряд інших всесвітньовідомих колективів і не маємо їхніх записів.

На всю республіку у нас навіть немає заводу для виготовлення грамплатівок.

У малярстві й скульптурі ми не знаємо такого велетня, як О. Архипенко, якого мистецький світ ставить поруч з Пікассо. Не знаємо М. Бутовича, М. Паращука, П. Холодного, майже не знаємо Обаля й Новаківського. Досі замовчується ціла плеяда талановитих митців — "бойчукістів", що створили самобутній напрям в українському мистецтві двадцятих років. Тільки тепер починаємо згадувати про А. Петрицького...

Не приділяється належної уваги українському народному мистецтву, давно вже визнаному в світі за одну з найдорогоцінніших перлин людської культури й краси. Внаслідок того всесвітньовідомі центри народної творчості в Опішні, Петриківці, Косові та ін. перебувають, м’яко кажучи, не в кращому стані...

Адже факт, що Павлина Цвілик, вироби якої так високо цінуються в мистецькому світі, не мала елементарних умов для праці, як і Приймаченко, як і ряд інших народних умільців.

В експозиціях наших музеїв забагато місця відводиться імпозантній халтурі і сірятині заслужених кон’юнктурників, в той час як найновіші мистецькі шукання менш "благополучних" сучасних талантів у них не представлені. Чимало яскравих творів минулих періодів, особливо двадцятих років, гибіють у "фондах". У Львові, у Вірменському соборі, по суті, поховані сотні першорядних пам’яток українського іконописного мистецтва XV — XVII століть, які могли б прикрасити не один музей (а чому б не створити і спеціальний музей давнього українського мистецтва), могли б дати матеріал для прекрасного малярського альбому, що розійшовся б по всьому світу (до речі, тем для таких альбомів українське мистецтво має багато...).

Подібних прикладів збіднення мистецьких надбань та духовної історії можна б навести ще багато.

Але й те, що не попало ні під офіційне, ні під самодіяльне табу, що нібито ж допущене в актив української культури, — і те популяризується і доводиться до масового глядача й читача дуже й дуже недостатньо. Внаслідок цього чималі шари населення дуже мало знають про величезні багатства української культури, не цікавляться нею і вважають її чимось не вартим уваги. Пригадаймо, як серйозно ставила КП(б)У в двадцяті роки справу опанування української культури найширшими масами трудящих України, розглядаючи національну культуру й мову як могутнє знаряддя комуністичного культурного будівництва й виховання. Тепер же маємо в певному розумінні цілковиту антитезу до цього: стійке ігнорування української культури, зокрема книжки, й неподільну підміну їх російською культурою та книжкою, — якщо не всюди, то принаймні серед значних верств міського населення і особливо у "верхніх шарах" суспільства та з боку громадських органів, які зовсім не пропагують української культури серед населення, надто серед молоді. Це ігнорування набирає таких кричущих форм, що не може не обурювати всіх, хто хоч трохи вболіває за справи української культури. Тривожні голоси проникають навіть у нашу пресу, взагалі досить обережну, м’яко кажучи, в подібних справах. Перегляньмо "Літературну Україну", "Культуру і життя" (кол. "Радянську культуру"), "Робітничу газету" та ін. — і ми знайдемо в них чимало голосів тривоги й протесту проти фактів одверто нехлюйського й знущальницького ставлення до популяризації української культури.

В Українській Радянській державі відповідні органи, Уряд перш за все, не дбають про справді всенародний характер української радянської культури.

 

2. Мова: український народ під мовною блокадою.

Більш як п’ятдесят років тому, ще за царської Росії, Імператорська Академія наук у записці "Об отмене стеснения малорусского печатного слова" змушена була заявити: "Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самым печальным образом на нравственном складе... населения Малороссии" ¹⁶⁰.

Це було визнання і змушене, і запізніле, але ж справедливе. Воно було зроблене під тиском обставин, під впливом багатьох першорядних наукових авторитетів. У світовій науковій політичній думці вже давно склався погляд, розвинений великими філософами, педагогами, лінгвістами, письменниками, про те, що всяка культура починається із знання рідної мови, що зневага до рідної мови є формою знеособлення і самозречення; що по ставленню до рідної мови можна судити про моральний та інтелектуальний рівень людини; що мова — це живий символ збірної особистості народу; що занепад національної мови є безпосереднє свідчення занепаду нації і, отже, величезна втрата для духовної скарбниці людства; що для всякої духовно цілісної людини будь-яке ущемлення її мови є посяганням на її "я", на її народ, і вона неминуче буде такому посяганню противитися.

Для всякого серйозно мислячого комуніста ці істини, здобуті соціологічними науками, є незаперечним фактом. Звідси величезне значення мовного моменту в загальній справі національного будівництва комунізму.

Тим-то ЦК РКП(б) ще в листопаді 1919 року постановив:

"Члени РКП на території України повинні на ділі (підкреслення моє. — І. Дз.) проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, повинні перетворити її в знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою" ¹⁶¹.

 

 

¹⁶⁰ "Украинская жизнь", 1912, № 10, с. 18.

¹⁶¹ "КПСС в резолюциях...", т. 1, с. 459.

 

 

Як відомо, ця постанова написана власноручно В. І. Леніним. Передбачаючи (і побачивши вже) опір її здійснюванню, він через три роки в своїх останніх вказівках категорично зазначав:

"... Треба запровадити найсуворіші правила відносно вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять до нашого союзу, і перевірити ці правила особливо ретельно: немає сумніву що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т. д. у нас, при сучасному нашому апараті, проникатиме безліч зловживань істинно руського характеру. Для боротьби з цими зловживаннями потрібна особлива винахідливість, не кажу вже про особливу щирість (підкреслення моє. — І. Дз.) тих, що за таку боротьбу візьмуться. Тут потрібен буде детальний кодекс, який можуть скласти хоч трохи успішно тільки націонали, що живуть у даній республіці". ¹⁶²

Згідно з цією вказівкою Леніна XII з’їзд РКП(б), зокрема, постановив: необхідно, щоб "были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных органах и во всех учреждениях... законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав".¹⁶³

 

 

¹⁶² Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 45, с. 344.

¹⁶³ "XII съезд РКП(б)...", с. 601.

 

 

3 того часу минуло понад сорок років, час більш ніж достатній для запровадження цих прямих вказівок і для досягнення мети, чітко з’ясованої Леніним. Що ж ми маємо натомість? Натомість все зроблено навпаки. Про вживання української мови в службових установах і т. п. тепер смішно навіть говорити. Про якісь "правила" й "кодекси" щодо вживання національних мов і згадки не лишилося. Дух "єдності" (не те що "залізничної" чи "фіскальної", а всякої — абсолютної й безоглядної) восторжествував давно і глибоко. А щодо "відтіснення української мови на другий план", то воно здійснене, так би мовити, по всіх важливих лініях, і дуже й дуже твердо, воістину "безкомпромісно". Для кожного, хто здатний чесно визнавати факти, все це таке очевидне і зрозуміле, що дальшого обговорення не потребує.

Залишається лише констатувати, що внаслідок фактичного другорядного становища української мови (саме фактичного, бо формально і юридично вона, зрозуміло, повноправна) пишним цвітом розквітла зневага і навіть ненависть до неї не тільки з боку міщанства, а й з боку тих "комуністів", про яких Ленін сказав: "...поскрести иного коммуниста и найдешь великорусского шовиниста", — з боку самих же таки українців, тих "обрусевших", про яких Ленін сказав, що вони особливо "пересаливают по части истинно русского настроения" А що може бути більшим моральним падінням, як зневага до власної мови і культури, і чого може сподіватися суспільство від таких матерененависників?!

Українофобія, про яку ми говорили вище, є для багатьох українців логічним наслідком загального психологічного закону, дійсного для людей всіх націй.

"Последствием такого отречения (від рідної мови. — /. Дз.), как это давно замечено многими выдающимися психологами и педагогами (напр. Фихте, Дистервегом и др.), является некоторое искажение душевной природы человека, выражающееся нередко, с одной стороны, известным обесцвечением у подобных людей их мыслей, чувств и воли, влекущим иногда за собой даже порчу их личного характера и нрава; с другой стороны, — неизбежным охлаждением у них живых привязанностей к своей родной среде, к своему народу и краю, порождающим затем нередко или полный индифферентизм ко всему общественному, или общее реакционное настроение, исполненное мизантропии и антипатии преимущественно ко всему родному" ¹⁶⁴.

 

 

¹⁶⁴ Михальчук О. К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? "Киевская старина", август 1899, с. 185.

 

 

Багато поверхово мислячих людей не надають особливого значення фактові денаціоналізації та забуття рідної мови і в такій своїй "толерантності", чи байдужості, вбачають вираз широти і благородства підходу. Але вони помиляються. Мова так органічно пов’язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами духовного життя і особистого, і суспільного, що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства. Все це не може не викликати певного зміщення, певних порушень "альвеолярного" апарату духовної "мікроструктури", порушень, часто і непомітних, проте таких, що так чи інакше дадуть, може, не прямі, опосередковані, але тяжкі наслідки й ускладнення. Перш за все це викликає неминуче збіднення, певне пересихання, замулення джерел духовності (може, не зразу помітне, як не зразу пересихають річки від збіднення лісових джерел); адже з утратою рідної мови втрачається незглибимий світ підсвідомості, все національне психологічно-духовне підґрунтя, всі підземні води й "таємниці" великої колективної душі, колективного досвіду народу. Переймання іншої мови, безумовно, збагачує людину тільки тоді, коли рідна мова залишається на притаманному їй місці: коли ж ідеться про заміну, то це переймання компенсує оті втрати лише частково, бо інша мова навіть при найкращому знанні засвоюється до певної міри схематично збіднено, без тих колосальних глибин підсвідомості, без тих неповторних візерунків асоціативності, з непомітними, може, але незліченними обривами "альвеолярних корінців"... Ось звідки йдуть безсумнівні духовні, естетичні, етичні втрати. Ось чому великий Потебня застерігав від неминучої "мерзости запустения", пов’язаноїз денаціоналізацією, з мовною асиміляцією. Ось чому так обстоювали рідну мову всі великі знавці людської душі, письменники, психологи, педагоги. Нагадаймо хоча б слова Фрідріха Адольфа Дістервега:

"Що означає для окремої людини її індивідуальність, те означає для народів національність... Умертвити людину — окремий і довершений вчинок. Однак взяти від людей їхню національність — це постійне і тривале вбивство. Яке жахливе!..

Мова для людини священна. Посягати на неї, пограбувати її від людини, нав’язувати їй чужу — означає посягати на корінь життя людини. Кожний народ на світі вбачає в такому вчинку злочин проти своєї самобутності і не залишає його без покарання. Через мову народ живе, в ній втілений його дух. Виплекана мова — це велике діло, ознака і виразник його найвнутрішнішої суті".

До аналогічних висновків приходив і другий великий педагог — К. Д. Ушинський:

"Мова народу — кращий, нев’янучий і вічно відновлюваний цвіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси і ріки, її бурі і грози — весь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який лунає так лунко в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів. Проте в світлих, прозорих глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідної країни, але й уся історія духовного життя народу. Покоління народу проходять одне за одним, але результати життя кожного покоління залишаються в мові — в спадщину потомкам. У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості, — одне слово, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає в народному слові. Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова — народу більше нема! Ось чому, наприклад, наші західні брати, витерпівши всі різноманітні насильства від іноплемінників, коли це насильство, нарешті, торкнулося мови, зрозуміли, що йдеться тепер про життя чи смерть самого народу. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він все може повернутиале відберіть мову — і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи, і коли вимерла мова в устах народу — помер і народ. Але якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу — цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі" ¹⁶⁵.

 

 

¹⁶⁵ Ушинський К. Д. "Рідне слово". Львів, 1960, с. 9 — 10.

 

 

Якщо позбавити народ його мови — це вбити народ, і якщо цього злочину немає з чим порівняти, то з чим порівняти його тоді, коли така душогубська політика маскується в благородні словеса; коли вона сама, судячи і рядячи, оголошує злочином усякий інстинктивний самозахист, в тім числі і мовний самозахист народу; коли вона не має найменшої чесності виступити в своїй власній істоті і запевняє, що то не вона відбирає в народу рідну мову, а сам народ від своєї мови відмовляється?

Якби якийсь народ відмовився від своєї мови, це означало б, що він відмовляється від самого себе. Ясно, що такого бути не може. Історія досі не знає прикладів добровільної відмови народів від самих себе, тобто добровільного самогубства народів. Не було і не може бути такого ніколи, як не може людство хотіти самознищитися.

Немає і тепер добровільного зречення українського народу чи його частини від самого себе, своєї мови. Те, що на поверховий погляд здається добровільним, насправді таким не є. Маємо вимушену, під тиском обставин і дією серйозних причин відмову частини українців від своєї мови і всі пов’язані з цим ненормальні наслідки для суспільства.

"Хто вам не дає говорити по-українському?" — люблять "уничтожающе" питати погано замасковані під інтернаціоналістів українофоби й недозрілі до справжньої людської культури русифікаторські "общечеловеки".

"Хто вам заважає говорити по-українському?" — дивуються люди оброзичливі, але політично наївні, байдужі до "надуманої" національної проблеми.

"Хто вам забороняє говорити по-українському?" — гримає високе начальство, всім своїм гнівним виглядом доводячи цілковиту неможливість будь-якого примусу.

Хто забороняє?.. Чи може бути більш фальшиве і пусте запитання? А хто забороняв у царській Росії говорити по-українському, по-польському, по-грузинському і т. д.? Навіть писати і друкувати не в усі часи забороняли. І чому все-таки, попри відсутність юридичної заборони, "землячки", кажучи словами Шевченка, "різали по-московськи"? Хто забороняв африканцям говорити по-своєму і чому все-таки в значній частині Африки запанувала французька мова або англійська, і тепер молоді африканські держави стоять перед важливим завданням емансипації питомих мов? Чому в певних сферах індійського суспільства так запанувала англійська мова, що тепер заходи уряду для "деанглізації" зустрічають, як відомо, одчайдушний опір з боку цих кіл населення? А хто взагалі забороняє всім людям на землі бути культурними, освіченими, добрими, приязними, розумними, щасливими? Хто забороняє вам, тим, хто примус бачить тільки в кнуті й шомполах, — хто забороняє вам, шановні "інтернаціоналісти"-русифікатори й "інтернаціоналісти"-українофоби, позбутися вашого русифікаторства й українофобства, зрозуміти національні потреби українського народу, а заодно побачити його фактичне національне становище й побачити вами ж створений механізм русифікації"?

Ви забороняєте (заважаєте, не даєте), — якщо ви все-таки наполягаєте на своєму не дуже чесному запитанні і хочете на нього відповіді, — ви, тобто створені вами обставини життя. "Нерівність, що склалася в житті фактично" (Ленін), фактичне другорядне становище української мови (як і культури) — ось що є невблаганною силою, незрівнянною з будь-якою силою батога й будь-якого шомпола, будь-якого наказу й юридичного закону, справді нездоланною силою, що диктує, примушує українця, зокрема й українську масу взагалі, говорити поросійському, відмовлятися від своєї рідної мови. Одні просто перестають відчувати потребу в українській мові, тоді як життя скрізь і всюди владно вимагає російської (як слушно зауважив один ненадрукований дописувач до "Літературної газети": з російською мовою можна проїхати всю Україну і обійтися без української, з українською ж без російської на Україні не обійдешся); інші ж і хотіли б говорити по-українському, так соромно: всі дивляться, як на дивака (це в кращому разі).

Ця фактична нерівність мов (і культур), як ми вже говорили склалася до революції внаслідок колоніального становища України. В двадцяті роки вона визнавалася, і ставилося завдання поступового її подолання. Так, зокрема, 1 серпня 1923 року ВУЦВК і РНК УРСР постановили:

"Зосередити увагу держави на поширенні знання української мови... Внаслідок відносно слабого розвитку української мови і української культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для навчання, відсутності підготовленого до певної міри персоналу — життя, як ми бачимо на досвіді, приводить до фактичної переваги російської мови" ¹⁶⁶.

 

 

¹⁶⁶ Культурне будівництво в Українській РСР...". т. 1, с. 243.

¹⁶⁷ Там само, с. 244.

¹⁶⁸ "X съезд РКП(б)...", с. 603.

 

 

Ось у цій фактичній перевазі російської мови в житті, перевазі, яка відтоді не тільки збереглася, а й посилилася (оскільки політика українізації була підмінена політикою русифікації), — в ній є вся суть.

Як вона виявляється в різних сферах життя й побуту, як діє потужний і добре налагоджений механізм русифікації, — про це вже говорилося. На закінчення хочу ще коротко перелічити окремі його коліщатка, окремі лінії його "схеми".

 

1. Офіційне життя, офіційні зносини. Ведуться вони російською мовою, за деякими винятками, всупереч постанові ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 року: "вибрати як переважаючу для офіційних зносин українську мову" ¹⁶⁷. Окремі винятки трапляються хіба що в Києві, як столиці УРСР, — з нагоди якихось публічно-репрезентаційних акцій (ювілей Шевченка, урядовий прийом, мітинг тощо) — і мають вимушений або й оперетковий характер. У всьому іншому офіційному житті та інших офіційних зносинах по всій республіці згори донизу (до районних центрів принаймні) безоглядно панує російська мова.

2. Партійне, комсомольське, профспілкове та інше суспільно-громадське життя також ведеться виключно російською мовою.

3. Господарське життя і господарські зносини в усьому їхньому безмірному обсязі ведуться російською мовою. Цілий ряд прямих постанов про забезпечення роботи господарських органів мовою даної республіки, в тому числі й постанова X з’їзду РКП(б) ¹⁶⁸, лишилися на папері.

4. Діловодство — те саме.

5. Армія після двадцятих років з цього погляду поза обговоренням і стала ще більшим важелем русифікації.

6. Виша освіта, середня технічна освіта, професійне навчання срізь і всюди велися і ведуться російською мовою (хоч у деяких вузах з цього року нібито передбачене поступове запровадження української мови).

7. Школи ФЗН, ремісничі та інші училища. В них набирається переважно сільська молодь і протягом кількох років зазнає нещадного мовного калічення.

8. Середня освіта, середня школа. В містах України 1958 року в українських школах навчався тільки 21 % дітей (в 1926 році — 97 %). Навіть у столиці України Києві того самого 1958 року тільки 22 000 учнів було в українських школах і 61 000 — в російських. Добре відомо, що в ряді великих міст (Харкові, Донецьку, Одесі та ін.) українські школи обраховуються буквально одиницями. Щодо цього стан шкільної освіти в містах України такий скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць.

Але й ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побувати в будь-якій "українській" школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському "соромляться" говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це "показуха" і непотрібна театральність для цифри і "для іноземців".

Але найгірше те, що "українські" школи — і це вже стосується і міських, і сільських шкіл — зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочтительности" російської культури та другорядності української як доважка до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України переважно цілковиті невігласи щодо української культури.

"Перевірено твір на тему: "Роль літератури і мистецтва в житті радянської людини". Викладачі стурбовані. В жодному з двохсот тридцяти учнівських творів навіть не згадано імен Лисенка, Лятошинського, Степового, Леонтовича, Ніщинського, Майбороди, Кос-Анатольського, Труша, Їжакевича. Монастирського, Заньковецької, Садовського, Крушельницької, Мишуги, Курбаса, Петрицького, Довженка ... Виявляється, що про тих митців, які внесли значний вклад у скарбницю нашої культури, дехто з випускників середньої школи не має уявлення... Чи можна за це повністю склада ти вину на вчительство? Безперечно, не тільки воно в цьому винне. Адже навіть найсумлінніший сільський вчитель не знайде бодай на поштових листівках творів українських художників. Немає їх ані в книгарнях, ані в художніх салонах. А їх би варто продавати в кожному кіоску, як продають репродукції з Шишкіна або Перова.

Дуже добре, що нашим школярам відомі імена Чайковського і Рєпіна. Про них вони чули чи не з першого аж до випускного класу. В багатьох школах з року в рік переходять теми бесід: "Рєпін — великий художник", "Чайковський — великий композитор". Це, повторюємо, добре, але явно замало. Отже, годі й дивуватися з того, що сталося торік в одній зі шкіл Луцька.

Якось у присутності ряду класних керівників вчитель провів з п’ятикласниками бесіду про художника Їжакевича. Під час обміну думками один з учителів заявив, що тема для бесіди явно невдала, можна було б взяти якогось відомого художника — наприклад, Рєпіна чи Шишкіна, бо про Їжакевича навіть не всі учителі чули " ¹⁶⁹ .

Коментарі, як кажуть, зайві.

 

 

¹⁶⁹ Забужко С. І. І все ще прогалини: нотатки з вступних екзаменів, "Літ. Україна". 1965, 3 вересня.

 

 

9. Дитячі садки, дитячі ясла. Це одна з найстрашніших і найзлочинніших ділянок русифікації. Тут відбувається необоротна "окулировка" безборонних дитячих душ. Дитячі садки та ясла в містах поспіль російські, за кількома винятками. Звідки ж візьметься українська дітвора в містах, де, як вона буде виховуватись?

Я дозволю собі зацитувати документ, один із багатьох листів у мовній справі, які одержують різні установи