Лев Хмельковський: Родовід християнського богослова о. Олександра Меня (книга-спогад)  ч.2

Початок...

Друга світова війна не обійшла рід Василевських. Від голоду й нестач померли в Москві Яків Веніамінович, Ілля Веніамінович, в Харкові – Валентина Володимирівна. Дружина Володимира Василевського, уже після смерти дочки, виїхала з внучкою в Поволжя. Тут знайшов Світлану лист від Цецилії: «Здрастуй, Світланочка, Свєтік дорогий! Як зраділа я, побачивши твоєю рукою написаний лист! Пташечка рідна, спасибі, що написала! Все таки уже видно, що ділова людина і свої думки толково направляє. Поздоровляю тебе, дєтка, з переходом в п’ятий клас. Добре, що продовжуєш нормально займатися. Багато випало нам пережити, стільки важких втрат! Війна – це жорстока, дика, злочинна вигадка.Тільки б швидше їй кінець! Спасибі, що написала про бабуню, про Поліну (дружину Лео). Жаль, що не знаєш, чи живі дітки (старші діти Лео – Лілія і Олександр). Чи ви відповіли Лео?.. Добре, що працюєш в полі. Я люблю піклуватися і спостерігати за життям рослин. Обійми, приголуб, поцілуй за мене бабуню. Напишу до неї окремо... Дуже рада, що бабуня з Вами. Відволікай її від важких думок, читай їй вголос. Старенька людина так само потребує ласки й уваги, як маленька, а ти розумниця, зможеш прикрасити їй життя».

Становлення Олександра Меня проходило в перші повоєнні, голодні часи. Від Віри Яківни він дізнався й добре засвоїв, що життя людини не ділиться на дитяче й доросле, тому не можна витрачати дорогоцінний час на порожні розваги. Олександр рано почав читати досить серйозні книги, причому незвичайні для ровесників-москвичів. Хоча й серед його ровесників були незвичайні люди – в одній школі з Олександром училися Андрій Вознесенський, Андрій Тарковський, Олександр Борисов, в церкві Різдва Іоанна Предтечі на Красній Пресні разом з ним прислужував у вівтарі майбутній Єпископ Філарет – глава православної церкви в Білорусі, студентську квартиру в Іркутську Олександр ділив з Глібом Якуніним.

Разом з фотокарткою з Москви в Харків у січні 1949 року прийшов лист від тітоньки Тілі – вдови Іллі Веніаміновича Матільди Львівни. Вона писала про юного Олександра:

«... вчора була у Лєночки, був день народження Аліка, йому виповнилось 14 років. Великий, довгий «юнак». Дуже талановитий і серйозний. Добрий художник. Але навчання у школі його не цікавить, не захоплює. Читає багато наукових книг, сам цікавиться світом тварин, птахів. Чоловікові Лєночки легше, він одужує й лікарі кажуть, що він через днів 10-14 його випишуть з лікарні. От було переживань для Володі і для всіх нас! Лікарі кажуть, що вважали його безнадійно хворим. Вони всі шлють Вам привіт, Вірочка збирається написати до Вас, але вона дуже зайнята, приходить з роботи пізно, у них прибавили ще два робочих дні, щоб «рухати науку» – вона всеціло віддалась служінню Лєні і її дітям. А діти все ще не одужали від стрептококової ангіни, то один, то другий прихворіє. Від Цилі листи мало втішні, Семен усе нездужає, працювати йому не можна, працює Волик (молодший син Цецилії Володимир), але він один прогодувати їх не може, вони в нужді. Лео їм допомогти не може, у самого сім’я п’ять осіб. Лєні важко допомагати матері, бо вона сама не працює. Пока вона училась, то відсилала рідним свою стипендію. Так складається життя у батьків. Я почуваюся так, як повинна почуватися старенька в 77 років, але ні на що не скаржуся і не лікуюся. Ніхто мене не обслуговує. Сама прибираю, перу, готую їжу, ходжу за покупками. Правда, ходжу з паличкою і в магазині товар не можу роздивитися, біля каси гроші не можу розрізнити, маю надію на чесність касирки. Все ж я бадьора, одна їзжу до Лєночки на двох трамваях... Коли чую по радіо звуки вальса, мазурки – я танцую у себе в кімнаті. Мої сусідки називають мене – «героїня», а ця героїня з нетерпінням чекає смерти, так скучно і одиноко жити. Адже я уже не працюю півтора року і так скучно без громади, товаришів...».

Один за одним відходили з життя працьовиті діти Анни і Веніаміна Василевських. В кінці 1940-их років померли Микола в сім’ї молодшого сина Веніаміна в нинішньому Івано-Франківську і Віра Веніамінівна в Москві, в 1950 році Цецилія в Москві. Старішали внуки Віра, Лео, Лідія, Олена... Утверджувалися правнуки й серед них – Олександр. Один з його біографів Ів Аман писав: «В 1953 році, через кілька місяців після смерти Сталіна, Олександр закінчив середню школу. Оскільки всю програму семінарії він засвоїв самостійно, то вирішив поступати до вищого навчального закладу. Останні роки сталінського правління були позначені розгулом антисемітизму, тому його походження стало перепоною для вступу в університет. Він вибрав Московський хутровий інститут...» (Ів Аман. «Александр Мень, свидетель своего времени». Е. Рудомино. 1994).

Хмельковський_Лев_Костянтинович: 

Родовід християнського богослова о. Олександра Меня  ч.1

 (книга-спогад)

9 вересня 1990 року я був з родиною на відпочинку в Гурзуфі, коди ми щоліта приїздили до мого приятеля з дитячого будинку Леоніда Дмитрука та його дружини Зіни. Саме у їхній колись кримсько-татарській садибі почули, що під Москвою вбито відомого християнського просвітителя о. Олександра Меня. Усі ми були вражені цим злочином і невдовзі наш молодший син Фелікс повіз у підмосковне селище Семхоз харчові дари для родини Менів. Його вдова Наталя Григоренко пізніше розповіла мені, що приїзд Фелікса став дарунком небес, бо часто прибували до неї високі церковні гості, яких треба було частувати, а на ті часи в домі було бідно, аж раптом з України надійшли харчі. 

Я теж поїхав у Семхоз, познайомився з Наталею і сином подружжя Михайлом. Відтоді ми зустрічалися і Наталя запропонувала мені перекласти українською мовою твори о. Олександра, адже його рід походив з України, з Харкова. А Наталя була з Кобеляків на Полтавщині. У нелегкі часи чимало українців шукало праці під Москвою і родина Наталі у 1941 році теж рушила на північ, де потребували дешевих робітників. Батько її був агрономом, мама Ангеліна співала у церковному хорі. Приїхали чотири брати і сестра Григоренки. 
Я підтримав ідею видання книг о. Олександра українською мовою і узявся за переклад. Директор львівського католицького видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський теж визнав таке видання потрібним. Було видано книжки «Син Людський» (кілька видань), «Перші апостоли», «Світло в пітьмі сяє», котрі прихильно зустріли в Україні. Українські переклади були покладені на меморіяльний стіл в кабінеті о. Олександра Меня в Семхозі.

Походження о. Олександра з України зацікавило мене і за порадою Наталі Григоренко з моїм сином Феліксом, який на той час очолював у Черкасах християнську місію «Стефанус», що діяла від місії Ричарда Вурмбранда «Голос мученика», ми поїхали до Харкова, де збереглися родинні архіви священика, листи і фотографії його прабабусі Анни Василевської, її дітей та внуків. Знайдені матеріали дали мені можливість написати російською мовою (тобто мовою оригіналів) книжечку «Витоки», авторство якої я тоді чемно віддав правнукам Анни Василевської Світлані Рабинович і Вікторові Турубінерові, зазначивши лише мій літературний запис. Я сам склав ту книжечку, художник Валентин Почепцов художньо її оформив, а Фелікс Хмельковський випустив у своєму видавництві «Стефанус». Надрукували книжку в січні 1995 року в Науково-дослідному інституті техніко-економічних досліджень в хімічній промисловості, де я тоді працював (редактор видання Світлана Горіна). Увесь наклад ми повезли до Москви і і роздали учасникам конференції з нагоди 60-річчя о. Олександра Меня, що відбулася в Бібліотеці закордонної літератури при повній залі учасників. Я теж мав слово про український слід родини о. Олександра. 

«...нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися батькам, бо це Богові вгодно». (Перше послання до Тимофія, 5:4)

Духовне служіння о. Олександра Меня, його тернистий шлях і трагічне завершення земного життя, богословська й літературна спадщина пробудили багатьох і навернули до віри – джерела життя, надії і постійного оновлення. Уже опубліковані щоденники, спомини, есеї людей, близьких до о. Олександра, статті і книги дослідників його спадщини, а самі праці протоєрея О. Меня видаються багатьма мовами світу.

Добрий плід дозріває на доброму дереві. «Він народився 22 січня 1935 року в Москві, в родині европейськи освічених єврейських інтелігентів», – це рядок з статті про Олександра Меня Андрія Безсмертного і Володимира Ойвина в газеті «Протестант», що вийшла у жовтні 1990 року до сороковин загибелі о. Олександра. 

Бабуся о. Олександра по материнській лінії Цецилія з сім’ї Василевських – великої, дружної, вирощеної в любові, вірі, доброті, праці й терпінні. В цій сім’ї любили театр, літературу, в ній гостили письменників, артистів. Сім’я була співуча, співав і о. Олександр. Як і більшість інтелігентів країни, Василевські та їхні нащадки пережили райдужні надії початку нового століття й похмурий ранок революції, нестатки й страхи соціалістичного будівництва, Другої світової війни, осінь розпаду тоталітарного режиму й новую надію на відрождення віри й водночас з нею того укладу життя, тих моральних засад, які забрала колись віхола соціальних потрясінь. За це відродження сім’я заплатила немалими жертвами, серед яких непоправною втратою стала передчасна кончина о. Олександра. Господь уготовив йому долю Мученика, але світло, яке випромінює терновий вінець цієї великої людини, великою мірою йде від тієї віри та любови, які допомагали вистояти і утвердитися всій сім’ї Василевських.

У 1888 році помер у Полтаві книготорговець Веніамин Василевський, прадід Олександра Меня, залишивши під опікою непотішеної
вдови Анни Йосифівни семеро дітей, старшому з яких Володимиру уже йшов двадцятий, а молодшій Вірі ледве виповнилося п’ять літ. Анна з дітьми переїхала в Харків, де найняла (чи купила?) квартиру, що займала верхній поверх невеликого одноповерхового будинку в Інструментальному (тепер Мечникова) провулку, 3. В одній з кімнат, що не мала опалення, був обладнаний великий лар з подвійними, заповненими кригою стінками – льодник, в якому за певну плату селяни, які привозили товар на ринок, могли його зберігати. Частину молочних продуктів після переробки продавали. Цей льодник, поряд з заробітками дітей, які поки ще не стали твердо на ноги, не тільки годував сім’ю, а й був джерелом їхнього нелегкого навчання. Кімната, у якій стояв лар з ледом, зберігала назву «льодник» в квартирі Миколи Василевського, який тут залишився жити.

У ті далекі роки на Анну зійшло благословення Боже, коли її зцілив своїм словом преподобний о. Іоанн Кронштадтський. Про це писав Олександр Мень: «Я був народжений у православ’ї не тільки формально, але й по суті. Сім’я наша здавна вважала себе під благословінням о. Іоанна Кронштадтського. Він увійшов у її життя не з книг. Мамина бабуся, яка ще няньчила мене, бувала у о. Іоанна і він зцілив її від тяжкої недуги. При цьому він відзначив її глибоку віру, хоча знав, що вона не була християнкою, а сповідувала юдейську релігію. Думається, що благословіння о. Іоанна не минуло марно: мама моя з раннього дитинства прониклася вірою в Христа і передала мені її в ті роки, коли довкола ця віра була гнаною і видавалася згасаючою, коли багато людей, які досі були церковниками, відходили від неї».

28 січня 1895 року був охрищений у православну віру старший син Василевських – Володимир, в майбутньому інженер-шляховик, а в той час дорожний майстер Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці. Пізніше прийняла православ’я його дружина Людмила, учителька молодших класів. 

В сім’ї Василевських усі були трудівниками: Яків – інженер-технолог, Микола служив бухгалтером в Земельному банку, його дружина Олександра була зубним лікарем, Розалія стала актрисою. Знайшли своє місце в житті й інші діти – Ілля, Віра, Цецилія. І куди б не закинула їх доля, вони завжди ділились новинами з мамою, братами і сестрами.

Найближчою людиною після мами в сім’ї Василевських для всех її членів став її старший син Володимир. Про ставлення родини до Володимира, дізнавшись про його смерть 27 квітня 1941 року, написала вдові Людмилі й дочці Валентині його племінниця Віра Яківна, духовна наставниця підростаючого Олександра Меня: «Дядя Володя завжди користувався в родині винятковою любов’ю і повагою. Бабуся завжди виділяла його серед усіх своїх дітей, а моя мама ставилася до нього, як до рідного батька. Своїм твердим, рівним, розумним ставленням до життя і високорозвинутим відчуттям обов’язку, особистого і громадського, дядя Володя завжди благодійно впливав на оточення. Недавно тато прочитав нам вголос листа, якого дядя Володя прислав до Нового року. В цьому листі він ніби підводить підсумки свого діяльного життя, в якому він мав велике право на задоволення. Таким він й пішов з життя, не зазнавши безсилої старості, не переживши самого себе... Пригадую ті захоплені листи, які писав про неї (про внучку Світлану) дядя Володя, ледь не з самого немовлятського віку. Це говорить про велику ніжність, яка жила в його душі».

У цій розповіді використані листи з архіву сім’ї Володимира Василевського. В роки війни їх зберегла у Харкові віруюча, православна жінка Віра Василівна Тюрина.

Перше десятиліття ХХ століття видалось особливо романтичним для Цецилії Василевської, бабусі Олександра Меня. Вона працювала у Харкові сестрою милосердя і, заощадивши грошей, поїхала до швейцарського міста Берн з надією поступити на медичний факультет університету.