ПОДВИГ КРАЄЗНАВЦЯ

4 січня 1938 року у Новосибірську розстріляли 61-річного українського історика Миколу Омеляновича Макаренка. Що ж таке накоїв літній професор мистецтвознавства, фахівець з рунічного письма всесвітнього рівня? Для радянської влади він виявився занадто порядним, принциповим і мужнім українцем: Микола Макаренко відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Друзі, ви тільки збагніть усю абсурдність і недолугість цього приводу для цькування та цієї страти!

1934 року Микола Омелянович виявився єдиним членом державної комісії, хто сказав категоричне «ні!» більшовицькому вандалізму. Відтак його негайно арештовують «за участь у контрреволюційній антирадянській організації» та засилають на три роки до Казані. Коли цього виявилося замало, 1936-го його ув’язнюють удруге, засуджують «за участь у контрреволюційній групі» ще на три роки виправно-трудових робіт у Томській колонії № 2. А потім, уже втретє, учасника «кадетско-монархической контрреволюционной повстанческой организации «Союз спасения России» 15 грудня 1937 року арештовують і постановою «трійки» НКВС СРСР «пускають у расход» у тюрмі. Місце поховання невідоме.

Коли Миколу Омеляновича возили «по росіях», його дружина 56-річна Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко намагалася бути поряд. Вона залишила комфортну київську квартиру та поїхала жити десь поряд. До останнього свого подиху дружина Миколи Омеляновича була переконаною, що її чоловік не винен і оббивала пороги усіляких державних установ з проханням випустити його. Від неї приховували, що її «діда» вже давно нема серед живих. У квітні 1966 року 83-річна Анастасія Сергіївна звернулася до Томського управління КДБ з проханням переглянути справу М.О. Макаренка. Там вона довідалася, що коханого реабілітували. Посмертно. Читаючи довідку про реабілітацію чоловіка, жінка померла.

Так, Миколу Омеляновича Макаренка «виправдали». Його реабілітовано Постановами Верховного суду Татарської АРСР від 07.07.1960 та Томського обласного суду від 28.01.1965, Президією Верховної Ради СРСР від 16.01.1989. Та кому від того легше? Людину спаплюжили і знищили.

Микола Омелянович Макаренко народився 4 лютого 1877 року у селі Москалівці на Сумщині у багатодітній селянській родині. Залюбки навчався: початкова школа, Лохвицька гімназія, Центральне училище технічного малювання барона А. Штігліця, Петербурзький Археологічний інститут. Щоліта виїжджав на археологічні розкопки. Впродовж 17 років трудився кустосом в Ермітажі, тісно співпрацюючи з Імператорською Археологічною комісією. Тоді ж опублікував у часописі «Старые годы» понад 70 дописів.

Микола Омелянович Макаренко був щирим українцем, «бывший надворный советник Министерства народного просвещения» одним із перших зголосився до громадянства УНР. З 1918 року Микола Макаренко – в Києві, дійсний член Всеукраїнської академії наук (ВУАН), директор Музею мистецтв. Йому вдалося впорядкувати колекцію родини Ханенків, створити музейну бібліотеку, хоч тоді музеї були на самофінансуванні. Сам директор музею разом із дружиною, сином Ором (єдину дитину вчений назвав на честь Ора: в українській міфології прапредок слов'ян, батько родоначальника племені полян Кия, а також Щека, Хорива та Либіді; за іншою версією – найголовніший бог орачів, хліборобства, родючості за часів трипільської культури) та улюбленим бульдогом мешкали у кімнатці при музеї.

У 1924 році Микола Макаренко описав зібрання козацьких клейнодів Ермітажу і довів, що козацькі прапори мали переважно жовті та блакитні кольори. Після цього колекція прапорів «раптово зникла», а автора праці віддали під суд. Макаренкові закидали, що він заборгував платню за квартиру. Те, що «жалування» професор отримував рідко, нікого не обходило.

Згодом учений опікувався справами Роменського музею, склав реєстр пам’яток Полтавщини, вів археологічні дослідження Ольвії, пам’яток трипільської культури, Крейдищанського кургану на околиці Сум. Він увійшов до комісії з організації охорони та збереження Києво-Печерської лаври. При дослідженні Густинського монастиря сталося непоправне: 17-річний син Ор (за нез’ясованих обставин) втопився в річці Удаї, де він брав участь у археологічній експедиції батька.

Світове визнання Миколі Макаренку принесли розкопки могильника епохи неоліту на території розпочатого будівництва заводу «Азовсталь». Про ці роботи археолог 1933-го повідав у монографії «Маріупольський могильник».

У 1930-1931 роках Макаренко – професор Одеського художнього інституту. Про нього згадують як про бездоганно чесну і пряму людину, науковця, здатного захоплюватися певною темою до самозабуття, професора, чиї лекції студенти слухали в стані зачарування. Кажуть, характер Микола Омелянович мав непростий, ніколи не боявся відверто висловлювати свої думки і точку зору. Його давній друг, український митець монументального малярства, професор Одеського художнього інституту Максим Гронець говорив про нього: «Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра».

Часи круто змінювалися. Спочатку було знищено духовенство – священиків і ченців. Під час лютого Голодомору в 1932-1933 роках у «кращі світи» пішли мільйони віруючих, але радянській владі цього було мало. Вона методично нищила в Україні церкви і монастирі. Насамперед це були споруди князівських часів та козацько-гетьманської доби. По всій Україні були зруйновані майже всі архітектурні українські шедеври. Під цей злочин більшовицький уряд намагався підвести науковий ґрунт. Була створена так звана «ліквідаційна комісія»…

Коли зруйнували Братський Богоявленський собор, останки гетьмана Сагайдачного вивезли на сміттєве звалище. Вночі троє вчених-археологів їх потайки перепоховали. Одним із тих сміливців, котрі віддали шану гетьману, був Микола Макаренко.

У 1934 році столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий «урядовий радянський центр», і для цього було вирішено знести Софійський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Згодом плани змінилися. Храм Софії «помилували», а на місці монастиря і Трьохсвятительської церкви постановили збудувати два палаци: Раднаркому і ЦК КП(б)У, а між ними спорудити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і в першу чергу інтелігенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти цих проектів, він надіслав телеграму Сталіну, в якій вказував на безглуздість подібних рішень. Був Макаренко і на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили усіляких зайд, але Постишев рішуче сказав: «Нет!» Коло замкнулося.

Коли Миколу Макаренка заарештували, він не мав богатирського здоров’я – був хворий на туберкульоз кісток обох ніг з великою зяючою раною, оголеною гомілковою кісткою і екземою на лівій нозі, він ледь пересувався за допомогою палиці. Апологети «світлого майбутнього» не дозволили йому дожити віку в натхненій праці задля України. Історик і археолог потрапив у несприятливі життєві умови, але не скорився. Тоді ходу знесиленого патріота України обірвала куля НКВС.

Люди з такими переконаннями не могли вижити в тих умовах і гинули в казематах злочинної влади.

Вічна пам'ять героїчному Миколі Омеляновичу Макаренку та мільйонам найвеликодушніших синів і доньок України, котрих підступно знищили за відданість Україні!
Олег Вишняков