... Менi не один раз доводилось спiлкуватися з лiдером гурту "Скрябiн". I тодi, коли вiн iз хлопцями лише робив першi кроки, i пiзнiше - коли здобув статус "зiрки".

Та що дивувало: Андрiй Кузьменко, навiть ставши суперпопулярним, залишався вiдкритою, щирою (наскiльки це було можливо) та безвiдмовною людиною.
======================================

Останнє наше iнтерв’ю вийшло торiк у новорiчному номерi . А буквально через мiсяць культового спiвака не стало. Вiн, як вiдомо, розбився у ДТП, повертаючись з гастролей. I тепер ось - з нагоди сумної дати - ми згадуємо з його дружиною, якою людиною був "Скрябiн"...

-- Знаєте, сьогоднi менi найбiльше не вистачає його оптимiзму та почуття гумору, - зізнається вдова Андрiя Кузьменка Свiтлана. - Пригадую, коли виникали якiсь проблеми, вiн завжди казав: "Усе буде добре! Ми все вирiшимо та прорвемось!" (Усмiхається). А ще не вистачає нашого спiлкування: протягом дня Андрiй дзвонив по 10 разiв. Просто так... Знаєте, ми були не лише чоловiк i дружина, а передусiм - величезнi друзi. Дуже близькi iнтелектуально й духовно. Нас пов’язувала якась енергетика, не знаю, космiчна - не космiчна, але... Нам було добре разом!

-- Як ви ставились до того, що вiн дуже багато гастролював? Не всiм дружинам це подобається...
-- Я прекрасно розумiла, що сцена i творчiсть для Андрiя - це у життi головне... Так, вiн був страшенним трудоголiком. Йому все одно було, скiльки спати - двi години чи одну. Для нього не iснувало слова "змучений". Взагалi... Мало хто iз зiрок може сказати, що об’їздив усю Україну, побувавши ледь не в кожному селi. Причому виступати доводилось i безплатно. Грошi для нього не були головним й цiкавили найменше. Так, вiн жив сценою!

А ще йому дуже болiло, що "Скрябiна" особливо не крутили нi радiо, нi телебачення. I коли сьогоднi Андрiю спiвають дифiрамби та посмертно вiдзначають рiзними нагородами, я всiх запитую: "Де ви були ранiше?". Чому ранiше не було тих нагород, якi я тепер виставляю собi на вiкно i з посмiшкою дивлюся на них? Невже для того, щоб тебе визнали, треба померти? Невже треба померти, щоб твої пiснi стали називати пророчими? Ще вчора вони були неформатом, а тепер - навпаки. Ось у цьому вся банальнiсть, точнiше -- цинiзм нашого життя.

-- Якщо не помиляюсь, ви прожили разом 21 рiк?
-- Так, це величезний шмат життя... Правда, тодi, в 1994-му, весiлля як такого у нас не було. Ми просто розписалися й поїхали продавати в Берлiн чергову "Побєду". (Усмiхається).

Андрiй завжди любив подорожувати, i свого часу ми об’їздили майже весь свiт. Перебуваючи за кордоном, виходили з готелю найпершi, а повертались найпiзнiше. Намагались побачите все, що можна. Десь - пiшки, десь - на велосипедах. Хочеш, не хочеш - це не обговорювалося. Нiким. (Усмiхається). Андрiй був просто як згусток енергiї чи як батарейка. I вiн постiйно казав: "Шкода часу". Тому й прокидався завжди дуже рано... Вiн поспiшав жити!

Ви ось порахували, скiльки рокiв ми були разом, а ми нiколи цього не робили i нiяких дат не святкували. Лише за тиждень до смертi, перший раз у життi, Андрiй раптом спитав: "А чому ми не вiдзначаємо рiчниць нашого одруження? Давай зробимо це в Данiї!". I взяв усiм друзям туди квитки, але... Кiнець фiльму!

-- Напередоднi трагедiї у вас не було якогось передчуття?
-- Було. (Зiтхає). За три днi до смертi менi приснився сон: виходжу з дому й бачу чорний "Лексус". У мене ж була бiла машина. Коли я розповiла про це Андрiєвi, вiн намагався звести все до жарту: "Ти що, хочеш нове авто? Давай купимо!" "Та нi, - кажу, - не в машинi рiч. Дивно якось..."

А потiм, коли Андрiя уже не стало, його привезли додому - до батькiв, приїхав його двоюрiдний брат iз Польщi. I от виходжу я зранку з хати й бачу той чорний "Лексус" зi сну. Виявляється, вiн тiльки купив ту машину. Тож передчуття, кажу, якiсь були. Я дуже переживала за здоров’я чоловiка i чомусь вiдчувала велику тривогу. (Зiтхає).

Та, як бачите, тi передчуття нiчого нам не дають. Адже все одно стається те, що стається. Кожен має свiй шлях та мусить його пройти. I випробування також!

-- Сльози у вас ще залишилися чи за цей рiк ви уже все виплакали, Свiтлано?
-- Залишились. Я досить сильна людина... Знаєте, за один рiк я втратила одразу двох найближчих менi чоловiкiв. Три мiсяцi тому раптово, увi снi, помер мiй тато. Вiн просто не мiг пережити смертi Андрiя... Коли батька не стало, настав переломний момент. У менi стало пусто. Просто пусто. Це вiдчуття передати неможливо. Напевно, як i вiдчуття любовi. Бувають днi, коли тобi нiчого не хочеться, ти перебуваєш у глибокiй-глибокiй депресiї. Але потiм одного ранку встаєш i розумiєш, що життя йде далi. У тебе є ще Андрiєвi батьки, є мама, є донька, i серед них ти - "за старшого". Тож треба триматися - от i все. Починаєш потихеньку щось робити, робити i... стараєшся знову жити. Так, жити!

-- Андрiй їздив також на вiйну, мчав у зону АТО, мусив вiдвiдувати госпiталi, точнiше - не мусив, а хотiв. Вiн тим жив! -- додає вдова "Скрябiна". - Додому до нас приїжджала маса волонтерiв, чоловiк привозив поранених i взагалi - дуже сильно переживав. Не раз казав: "Свєто, це могли бути нашi дiти!" Андрiй не мiг зрозумiти, чому то все вiдбувається, чому тi хлопцi мають гинути... Тож останнiм часом вiн був дуже нервово виснаженим. I тримав той бiль - страшний бiль - у собi. Та, як завжди, намагався не показувати це iншим. Залишаючись на публiцi надзвичайно оптимiстичною людиною!