Виставка проводиться з метою представити громадськості кращі зразки живопису і графіки, які відображають творчість українських художників, які живуть не тільки в Україні, але і за її межами. Організатори ставлять за мету представити багатовекторність зв’язків української культури з культурами інших народів, багатогранність талантів українських художників, устворенні самобутньої національної культури, висвітлити спадкуванняукраїнськими митцями кращих традицій світового живопису в області реалістичного мистецтва, імпресіонізму та інших течій, які є визначними досягненнями світової культури, вписаними у всесвітню історію мистецтв.

Зокрема, для участі у виставці були запрошені кращі українські митці, серед яких Іван Пилипенко, Тетяна Красна, Ніна Божко, ВолодимирПодлевський, Олександр Ольхов та багато інших.

Зокрема, відома українська художниця Тетяна Красна розповіла HUDRUK.COM, проте, що для виставки підготувала кілька робіт, написаних на пленері у Ворохті:

Я член спілки художниківУкраїни, з відомої української династії художників, мій батько і мати також були з династії художників, батько викладав в академії художників, це Красний Іван Миколайович, нині наша родина готує велику виставку до 100-літнього ювілею цього видатного митця. Мій чоловік Олександр Ольхов – поруч висять і його картини, він заслужений художник, і донька теж художниця, захоплюється аквареллю, закінчила НАОМА.

А картини,які ви бачите, це мої роботи пленеру, який був у Ворохті, в 2014 році. Його організувала чудова людина, яка збирала гроші на АТО, ми малювали, а потім збирали гроші на бронежилети. Я намалювала наше чудове Закарпаття,на цій картині триповерховий будиночок, зараз таких будиночків залишилося вже не так багато, проте взагалі на Закарпатті є багато чого малювати. А квіти – це наші дачні. Мені дуже подобаються квіти. У мене їх дуже багато на присадибній ділянці, і багато в полі, в лісах, ми з сім’єю їх збираємо в великі букети. І я малюю ці польові квіти.

Як називається ваша техніка?

Це масляний живопис, такий собі український імпресіонізм, я малюю з натури, а потім, коли робота висихає, чи ще трошки сира, я її можу трохи передивлятися, і переробляти. Хочу сказати, що мені приємно брати участь в цій виставці, її організували дуже хороші, відкриті люди, вони викупили цей зал і зібрали стільки різних і цікавих митців разом і студентів, і знаних художників, честь і хвала таким людям, вони підміняють собою наше міністерство культури. Так само, як і організатори пленерів.

Сайту HUDRUK.COM вдалося також взяти ексклюзивне інтерв’ю у народної художниці України, вісімдесятисемирічної Божко Ніни Григорівни, нам не треба було навіть задавати питання, ця світла і відкрита людина настільки любить те, що робить, що радо про це розповідає:

Хочу Вам розповісти, що малюю дуже давно. Моя картини із зображенням братів Кия, Щека і Хорива знаходяться в музеї історії Києва. Там знаходиться і копія картини – сестри Либідь, яку я представила на цій виставці у НСХУ. Взагалі, я ніколи копій не робила, це оригінал, картина1965 року. А це квіти в селянській хаті. А ще в музеї історії Києва знаходиться княгиня Ольга, і я її ніяк не можу забрати. Колись я зробила плакат Тараса Шевченка, була єдиною ученицею у Касьяна Василія Ільіча. Якось він приїздить з Москви і каже, його приймали в Кремлі, зізнається, Корнійчук виступав і сказав: «як робити плакати, які на Україні Божко робить», і сказав, що цей мій плакат Шевченка після того був у кожній хаті. Насправді його багато разів передруковували і листівки з нього робили, і навіть на цукерках друкували, де тільки його не було. А потім я зробила цілу серію по мотивам Шевченка, за що отримала заслуженого художника.

Як називається Ваша техніка?

Просто живопис. Раніше я займалася графікою, в мене така довга історія моєї творчості. У 1944 році я вже пішла працювати на завод, тоді ще війна йшла, і я робила такі тоненькі гравюри для дітей загиблих, і люди тоді не могли повірити, що таке диво це робота дитини. Потім вступила в училище, хлопці там навчалися різні, і без ніг, і із пораненнями, всі були після армії, після війни, навчалося 60 хлопців, і серед них я – одна дівчина. Вступила на факультет живопису. Адже я вміла малювати розписи, які Ви могли бачити у Верховній Раді під куполом. Нам дали кімнату і сказали, що треба було крім того, що зробити відмивку, розмалювати кімнату, кожен вибрав, хто спальню, а я дитячу вибрала. Вона знаходилася аж на 7 поверсі, то там треба було робити штукатурку, глину, воду носити. Мені холопці носили все що треба було туди, я їм розписи робила, через що і отримала майстра керівника 7 розряду. Хлопці казали: «нами девчонка руководит». А далі вступила до інституту, вже тоді мала хорошу підготовку, так як я розписи робила на стелі, і не знала, що в інституті є живопис, графіка, я хотіла просто бути художником, хотіла малювати. В той час найсильніших студентів брали на живопис, трошки слабіших на графіку, я попала на графіку, а ще слабіших на скульптуру, а ще слабіших на архітектуру. Так я робила, графіку, і після плакату Шевченка зробила цілу серію ліногравюр на лінолеумі, різала, як «сапожник», і ці ліногравюри об'їздили 40 країн світу. А тоді захопилася портретами, завжди хотіла малювати людей, вони мені завжди подобалися. У нашій групі був дуже хороший художник – Адайнік, він на зборах каже: «зробіть хоч один портрет воїнів». І я взялася за один, а потім створила цілу серію воїнів із 40 людей, малювала по три генерали в день.

Мені позували Герої Радянського Союзу, так допрацювалась, що відмовили нирки, і потрапила до лікарні Шалімова. Він мене і врятував. А потім побачила книжку – московського видавництва «Урал – МАШ,Завод». Де 80 художників приймало участь. Я сказала, а що у нас не звідтіля руки ростуть, чому ми своїх не робимо, і тоді пішла на завод Арсенал. Я знала, що там працюють династії, діди були ковалями, онуки вчені, інженери, і я запропонувала, і зробила галерею робітничого класу.

І ви до сих пір малюєте. А скільки ж Вам років, 80?

87...(Посміхається)

І кожен день працюєте?

Кожен день малюю.

А що любите найбільше малювати?

Зараз я малюю Роксолану, від себе її малюю. А потім у мене таке трапилося, не хотілося б про це казати, проте... мала виставку в Українському домі. І після неї, хтось підрізав замки у моїй майстерні і поцупив картини – за пів мого творчого життя. Мої колеги казали:«як би нам таке, то ми б не пережили». Але я пережила. І тепер деякі роботи хочу повторити. Я собі так думаю: ще трошки попрацюю, а потім передам усе в дар людям, хай це все буде для дітей, аби ті вчилися на моїх роботах.

Член спілки художників України Володимир Подлевський:

Для цієї виставки я представив свої 4 роботи. Це тема індійська. Кожен рік я їжджу в Індію, там працюю, і надзвичайно полюбив цю країну, точніше вона стала близька для мене, найбільше океан, це щось неймовірне. Також і діти, яких я там малював. Це щось таке неземне і прекрасне. Коли я почав їздити в цю країну відчув у собі зміну, ніби якесь очищення, наповнення прекрасним, духовним. Коли потрапляєш в цей світ, знаходишся мов би уві сні, ти живеш, радієш, змінюєшся, ти зранку прокидаєшся і відчуваєш, що ти інший. Раніше в своїй творчості мав і карнавальний напрямок, а згодом коли почав їздити в Індію, почав як би все з початку, з реалістичних етюдів, і потихеньку шукав щось своє. І зрозуміло, так як зміна була і в живописі, змінювалася і сама внутрішня ситуація, моє відношення до життя, до людей. Я полюбив своє оточення, своє життя і почав радіти цьому, зникали напруження і злість, ненависть, яка присутня для нашого сьогоднішнього часу. І коли в мене в середині з’являється негативна думка, між нею постає така стіна, яка не дозволяє мені її приймати і блокує десь в середині.

Розкажіть про Ваш стиль

Це є олія на полотні, стиль більш до імпресіонізму, хоча тут представлені роботи періоду 2013 року, і тому все відносно. А сьогодні трансформується океан, і я роблю більш такі абстрактні речі, великих розмірів, півтора на два метри.

А що для Вас участь в цій виставці?

Мені приємно тут виставляти. Адже будь яка площадка вона потрібна для художника. її не можна уникати.