http://h.ua/story/192277/

Вхідні ворота у монастир

   Неподалік від м. Почаєва , а саме втрьох кілометрах на схід, у мальовничому лісі на високій горі знаходиться древній монастир. Історія його заснування сягає у сиву давнину, коли ще й про саме місто і згадки не було, лише на його місці столітніми деревами шумів непрохідний ліс. Жило у цьому лісі дуже багато різноманітних звірів і птахів, які приваблювали сюди на полювання поміщиків із сусідніх маєтків. Але настільки ця місцевість була мальовничою та чарівною, що вони приїздили не так на полювання, як на відпочинок, щоб помилуватися неперевершеними краєвидами, які створив Всевишній Бог. Організовував цей відпочинок-полювання пан Туркул з Тарнополя ( сучасна назва Тернопіль ). Одного разу перебуваючи на горі-скит, під враженням побачених краєвидів, пан Туркул промовив до своїх товаришів:

   « Кажуть, що є люди, які сумніваються в існуванні Бога і в присутності Його як на небі, так і на землі. Але коли вдивитися у цих мешканців дикої природи і замислитись, то не можна не прийти до висновку, що над ними панує і ними піклується ніхто інший, як один тільки Бог – Всевишній Творець і Владика всього живого на Землі ».

Церква Серафима Саровського

     Скит - гора була постійним місцем відпочинку та ночівлі для мисливців. Саме тут вони удостоювались бути свідками чудесних та таємничих видінь.

   Весною 17 квітня 1198 року, коли поміщики знову відпочивали на цій горі, останньої ночі пану Туркулу явилася Пресвята Богородиця і промовила: « Ви обрали це місце для нічного відпочинку і дуже полюбили його, - і Я полюбила це місце тому, що явилася тут, і буде тут на віки підноситись хвала та честь до престолу Отця Небесного ». Після тих слів Діва Марія зникає, а на місці Її явління з’явився вогник, ніби пучечок соломи горів у повітрі, який усю ніч витав то над горою Скит, то над горою Почаївською.

Дзвіниця.

Пан Туркул настільки був вражений цим видінням, що на горі цій побудував дубову капличку на честь Пресвятої Богородиці.

   Минув час і до маєтку його в 1203 році приходить грецький монах Мефодій, який згодом із паном Туркулом засновують святу обитель на місці явлення Божої Матері. Преподобний Мефодій став першим настоятелем монастиря. Він був прикладом для монахів як у молитві, так і в праці. Устав в обителі цій був досить строгий. Слава про гору-скит, яка була оповита чудесами Божої Матері, поширювалась далеко за її межі. Монастир розвивався і став не лише духовним, але просвітницьким центром Західної Русі. При монастирі функціонувала друкарня та школа.

Свято - Духівський храм та дзвіниця скита

   Не минали обитель і лихоліття. Двічі розорювали монастир татарські орди та тричі лютувала морова язва. Після цієї страшної хвороби у монастирі залишається лише п’ять монахів. Вони переселилися у вже існуючий на той час Почаївський монастир. З цим переселенням існування монастиря - скита на деякий час припиняється.

  Відродження цієї святої обителі припадає на 17 століття. На горі-скит монахами Почаївського монастиря було збудовано дерев’яну церкву на честь Пресвятої Трійці та житлові приміщення. Саме в цей час досить інтенсивно впроваджувалась Унія в нашому краї. Потрапивши до рук оо. Василіан монастир – скит був проданий магнатам Чарторийським і знову був доведений до запустіння. Гора  знову заростає непрохідним лісом.

Монастирська криниця, глибина якої 105 метрів.

Та минув час … і в 1900 році по благословенню архімандрита Модеста  втретє відроджується ця свята обитель. Гору-скит освятили і розпочали будівництво храмів. Збудували церкву Серафима Саровського, а над нею вознісся куполами до Небес храм Святого Духа. Згодом було зведено церкву Всіх Святих та храм Онуфрія Великого, що височить над вхідними воротами монастиря. Поряд з храмами розташовані житлові приміщення насельників.  Біля підніжжя самої гори простягнувся фруктовий сад. З кожним днем збільшувався потік віруючих до цієї обителі.

   Але у 60-ті роки чорна хмара атеїстичних гонінь нависла і над Свято – Духівським монастирем – скитом. Пограбувавши обитель, тут відкривають притулок для душевнохворих. Та Господь не залишає цей монастир без Своєї опіки і час від часу вночі із храмів лунає Ангельський спів …

Cвято - Духівський храм у всій своїй красі та величі.

  Протягом 30 років монастир був закритий, та у 1990 році знову у храмах засвітились лампадки перед святими іконами та відновились Богослужіння.

    І до сьогодні возносять безперервні молитви насельників Свято – Духівського монастиря над горою – скит.

Гора-скит була постійним місцем відпочинку та ночівлі для мисливців. Саме тут вони удостоювались бути свідками чудесних та таємничих видінь.

Весною 17 квітня 1198 року, коли поміщики знову відпочивали на цій горі, останньої ночі пану Туркулу явилася Пресвята Богородиця і промовила: « Ви обрали це місце для нічного відпочинку і дуже полюбили його, - і Я полюбила це місце тому, що явилася тут, і буде тут на віки підноситись хвала та честь до престолу Отця Небесного ». Після тих слів Діва Марія зникає, а на місці Її явління з’явився вогник, ніби пучечок соломи горів у повітрі, який усю ніч витав то над горою Скит, то над горою Почаївською.

Пан Туркул настільки був вражений цим видінням, що на горі цій побудував дубову капличку на честь Пресвятої Богородиці.

Минув час і до маєтку його в 1203 році приходить грецький монах Мефодій, який згодом із паном Туркулом засновують святу обитель на місці явлення Божої Матері. Преподобний Мефодій став першим настоятелем монастиря. Він був прикладом для монахів як у молитві, так і в праці. Устав в обителі цій був досить строгий. Слава про гору-скит, яка була оповита чудесами Божої Матері, поширювалась далеко за її межі. Монастир розвивався і став не лише духовним, але просвітницьким центром Західної Русі. При монастирі функціонувала друкарня та школа.

Не минали обитель і лихоліття. Двічі розорювали монастир татарські орди та тричі лютувала морова язва. Після цієї страшної хвороби у монастирі залишається лише п’ять монахів. Вони переселилися у вже існуючий на той час Почаївський монастир. З цим переселенням існування монастиря - скита на деякий час припиняється.

Відродження цієї святої обителі припадає на 17 століття. На горі-скит монахами Почаївського монастиря було збудовано дерев’яну церкву на честь Пресвятої Трійці та житлові приміщення. Саме в цей час досить інтенсивно впроваджувалась Унія в нашому краї. Потрапивши до рук оо. Василіан монастир – скит був проданий магнатам Чарторийським і знову був доведений до запустіння. Гора  знову заростає непрохідним лісом.

Та минув час … і в 1900 році по благословенню архімандрита Модеста  втретє відроджується ця свята обитель. Гору-скит освятили і розпочали будівництво храмів. Збудували церкву Серафима Саровського, а над нею вознісся куполами до Небес храм Святого Духа. Згодом було зведено церкву Всіх Святих та храм Онуфрія Великого, що височить над вхідними воротами монастиря. Поряд з храмами розташовані житлові приміщення насельників.  Біля підніжжя самої гори простягнувся фруктовий сад. З кожним днем збільшувався потік віруючих до цієї обителі.

Але у 60-ті роки чорна хмара атеїстичних гонінь нависла і над Свято-Духівським монастирем-скитом. Пограбувавши обитель, тут відкривають притулок для душевнохворих. Та Господь не залишає цей монастир без Своєї опіки і час від часу вночі із храмів лунає Ангельський спів …

Протягом 30 років монастир був закритий, та у 1990 році знову у храмах засвітились лампадки перед святими іконами та відновились Богослужіння.

Святині Свято-Духівського монастиря-скита.

Ще при житті преподобного Мефодія багато людей відвідувало монастир. Вістка про його подвижницьке життя та велику силу молитов, через які безліч людей отримували зцілення, дуже швидко облетіла всі околиці. Коли пр. Мефодій розповідав проповіді, то навіть птахи небесні стихали і слухали Слово Боже, а злодії та розбійники, що цілком випадково заходили у монастир – скит, щиросердно каялись та залишали своє гріховне життя. Деякі з них приймали монашество і не бажали покидати цієї обителі. Прожив преподобний Мефодій приблизно 137 років і після смерті (у 1228 році) був похований на приготованому ним самим місці біля каплички, в якій він увесь свій час проводив у молитвах і подвигах. На могилці, як і заповідав Мефодій, братія поклала камінь на якому був надпис: «Зде лежит строитель и страж места святого сего ».

У 1240 році татарська орда підступає до Свято-Духівського монастиря-скита, настоятель Миколай разом із братією молились до Пресвятої Богородиці про захист. Татари все таки пограбували монастир і відійшовши за його огорожу, стали святкувати свою нову перемогу. Семеро із цього війська, знову повернулися у монастир і хотіли зустрітися з пр. Мефодієм, який називав їх богохульниками. Довідавшись про те, що преподобний помер, вони відкопали труну і відкрили її. Тіло пр. Мефодія було нетлінним, ніби сьогодні поховане. Не знайшовши жодного скарбу татари прохромили мощі преподобного мечами. З ран, що утворилися на тілі потекла кров, а злочинці відразу отримали покарання, вони стали сліпі, глухі та нерухомі.

Настоятель просив повернути мощі преподобного і все, що трапилось з цими злочинцями він пояснив карою Божою. Татари на знак згоди впали до ніг ігумена Миколая, який наказав занести їх в монастир, а сам почав молитись перед іконою Божої Матері про їхнє зцілення. Отримавши зцілення, грабіжники повернули мощі та все що взяли у монастирі, а також доклали свої багаті дари.

Коли монахи хотіли омити тіло пр. Мефодія від крові водами із озера, що знаходилось неподалік, то помітили нове джерело, якого раніше не було на цьому місці. Омивши, мощі Мефодія водою джерела, всі побачили, що від ран не залишилось жодного сліду. Три дні нетлінні мощі пр. Мефодія знаходилися у монастирі і весь цей час відбувалися зцілення. Третього дня пр. Мефодія поховали, але зробили це у таємному місці, щоб ніхто не міг потривожити його так, як це зробили татари. Тому і до сьогодні не відомо де спочивають мощі засновника монастиря – скита, хоча побутує переказ, що вони обов’язково будуть віднайдені.

Люди, які потрапляли сюди просто з цікавості знаходили тут віру. Так відбувається і до сьогодні. Хоча пройшло багато часу, але потік людей у монастир – скит не зменшується, а навпаки збільшується. Біля святинь монастирських безліч людей отримують зцілення, як духовне, так і фізичне, дехто знаходить тут спокій душевний, а деякі приїздять сюди, щоб подякувати Господу Богу, Пресвятій Богородиці та Святим угодникам за допомогу.

У Свято-Духівському монастирі-скиті знаходяться п’ять ковчегів з мощами багатьох святих, також є дві ікони Серафима Саровського. Одна ікона містить частичку мощей та фрагмент нетлінної мантії цього святого.

Друга ікона написана на фрагменті каменя, на якому Серафим Саровський молився 1000 днів і ночей. Написала цю ікону монахиня Дівеєвського монастиря.  У цьому монастирі є також  мироточива глава невідомого святого з Києво-Печерської Лаври.

Ще одною із святинь монастиря являється досить древня чудотворна ікона Божої Матері « Споручниця грішних », яка сама чудесно відновилася. Від часу ікона сильно потемніла і лик Богородиці неможливо було роздивитися. Але в 1992 році в будинку священика села Любимівка Каховського району Херсонської області ця ікона почала відновлюватись в присутності прихожан та й самого священнослужителя. На потемнілій від часу іконі з’явилися лики Богоматері та Іісуса Христа. Багато хворих на різні недуги в цей день отримали зцілення. У 1995 ікона Божої Матері « Споручниця грішних » була подарована у Свято – Духівський монастир – скит.

Ще одна чудотворна ікона Божої Матері « Іверська » була написана в 1912 році на Святій горі Афон.

Але найбільш відомою святинею у монастирі-скиті являється Чудотворний Хрест Микити Стовпника. Преподобний Микита, до якого наш народ звертається з молитвами від нападу злих духів, народився у м. Переславлі - Заліському і тут – таки дожив до старості. Лукавий дух обплутав його міцними тенетами користолюбства. Хабарництво зробилося його промислом. Бог довго терпів гріховні вчинки Микити, і коли життя його почало схилятися до старості Милостивий    Господь повернув грішника до покаяння. Він вирішив спокутувати свої гріхи у монастирі. Настоятель монастиря спочатку не прийняв Микиту, бо подумав, що він шукає спокою у тихій обителі, а не духовних подвигів. Тоді він став біля монастиря і голосно почав сповідувати свої гріхи тим, хто проходив поряд. Згодом він пішов на болото, скинувши з себе одяг, віддав своє тіло на поживу комахам, яке раніше живилось з чужої праці. Ігумен побачив, що Микита зник і коло монастирських воріт його немає, посилає на пошуки. Коли його знайшли, майже непритомного,  він промовив лише одне: « Спасіть мою грішну душу ». Настоятель зрозумів, що Микита дійсно покаявся і приймає його в монастир.

Подальше життя його було одним безперервним подвигом покаяння. Він одягає три величезні металічні хрести, які важили приблизно три кілограми кожен, кам’яну шапку, металічний пояс. У пості та молитві проводив дні та ночі Микита. Але він вважав, що цього буде замало, щоб спокутувати гріхи колишнього життя і влаштовує собі стовп (викопав невелику круглу яму в якій не можна було ні прилягти, ні присісти, можна лише стояти ), де проводив увесь свій час у молитві. Ці подвиги очистили душу Микити та зробили її достойною для прийняття Благодаті Божої і він сподобився від Бога отримати дар зцілювати хворих. До нього стало приходити дуже багато людей. Одного разу до Микити прийшли родичі. Побачивши на ньому величезні хрести, які від постійного носіння та Божої Благодаті почали сяяти, подумали, що вони срібні. Спокусившись цим, вночі

пробираються до Микити в келію, його вбивають, а хрести крадуть. Коли почали ділити свою здобич і побачили, що хрести не срібні, а залізні, то ще й з великим гнівом викидають їх у річку Волгу. На березі цієї річки у місті Ярославлі знаходився чоловічий монастир. Одного дня монахи цього монастиря помітили сяйво над водою. Підійшовши ближче, побачили, що ці величезні металічні хрести плавають на поверхні води мов дерев’яні. З великим благоговінням вони забирають їх з річки і передають у монастир Переславля - Заліського .  У 90 – х роках найменший хрест Микити Стовпника ( що важить 1кілограм ) привозять у Свято – Духівський монастир – скит, як святиню.