Була я пташкою - і ти мене спіймав,
І небо взяв у придане за мною.
Я стала квіткою - і ти мене зірвав,
Та й досі пахне дім у нас весною.

Я стала яблуком...
Зостався по літах
лиш смак медовий на твоїх вустах...

А я тепер у срібному вінці.
Тепер я свічка у твоїй руці.
Тобі ще світло? Але ж день мине,
Для чорних днів прибережи мене.
Не задмухни.
Бо взята тишною, -
уже не буду я тобі жоною...
Я буду тінню, голосом, луною.

Тож будеш ти
крізь темряву людську
на голос мій незряче йти
за мною.
І кликати...

Але кого? Яку?

Ту пташку, що і спіймана - літала?
Ту квітку, що і зірвана - цвіла?
Те яблуко, що дітьми проростало?
Ту свічку, що і згаснувши - була?
Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?
Ким я була?
І ким я буду, Боже?

Господь мені всміхнеться:
"Не жалій
I не тривожся. Буде все, як треба.
Пташина знов повернеться у небо.
А квітка знов цвістиме на землі.
І в яблука є ціль, і місце є,
А свічка зійде в Царствіє моє..." -

А що ж із ним залишиться,
Господь,
в тих чорних днях, у світі зловорожім? -
Твоя любов, дитя, твоя любов...
І милість Божа.

ІРИНА ЖИЛЕНКО