Добро не залишається безкарним,
Від цього якось ніяково й лячно,
Хоч кожен на словах здається гарним,
Та дехто чинить підло і невдячно.

На жаль, від дурнів серце не сховати…
Яка б в  коханні не чаїлась сила,
Та люди, замість вчитися літати,
Бездумно відтинають іншим крила.

Ти пішов... І розмило дощами сліди останні...
Цілий світ закрутився навколо твого кохання
Так підступно ударила в спину стріла розлуки:
Зупинялося сердце, зрадливо тремтіли руки...
 
Я умовно лишалась живою. Ні мрій, ні віри,
Що колись залатаються й зникнуть душевні діри,
А надія, мов хвиля, лиш билася об каміння…
Я покірно просила: «О, Господи, дай терпіння».

Дні за днями летіли, немов на зимівлю птахи,
І здавалося всім, що у мене проблеми з дахом....
Дуже добре, що глузд обізвався і стало сили,
Відпустити, простити, забути,  хоч як любила.

Відпустила... Розплющила очі... О, мить прозріння!
Світ яскравий! Крізь шибку пробилось у дім проміння!
Стільки часу бездумно я згаяла на страждання,
А насправді – не варте й сльозинки твоє кохання.

Варто втратити іскру - і все полетить до біса,
Ти ж натхненно говориш про жертви і компроміси.
Я піду, не чекаючи крапки у цій розмові.
Знаєш, справжнє кохання не прагне чиєїсь крові.

Твої слова – нестримний криголам,
Прорвуться всюди, годі і тримати,
Розгонять хмари і понищать грати,
Немає протидії цим словам…

Твоє тепло – то мій маленький рай,
Ним кожен день засніжений зігрітий,
Серед зими в душі розквітнуть квіти,
Ти тільки грій мене, не забувай.

Твоя любов – то мій життєвий шлях,
І кожна мить осяяна тобою,
Бери мене в полон, здаюсь без бою,
Щоб знову потонути у очах,

Твоїх очах…

04.01.2013 р.