Ти пішов... І розмило дощами сліди останні...
Цілий світ закрутився навколо твого кохання
Так підступно ударила в спину стріла розлуки:
Зупинялося сердце, зрадливо тремтіли руки...
 
Я умовно лишалась живою. Ні мрій, ні віри,
Що колись залатаються й зникнуть душевні діри,
А надія, мов хвиля, лиш билася об каміння…
Я покірно просила: «О, Господи, дай терпіння».

Дні за днями летіли, немов на зимівлю птахи,
І здавалося всім, що у мене проблеми з дахом....
Дуже добре, що глузд обізвався і стало сили,
Відпустити, простити, забути,  хоч як любила.

Відпустила... Розплющила очі... О, мить прозріння!
Світ яскравий! Крізь шибку пробилось у дім проміння!
Стільки часу бездумно я згаяла на страждання,
А насправді – не варте й сльозинки твоє кохання.