Корнило Устиянович. Художник українського відродження в Галичині |
Дневник |
|
Кого треба знати з українських графіків |
|
Райські квіти Катрі Білокур написані в пеклі |
Дневник |
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/6_13-300x176.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/6_13-300x176.jpg 300w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/6_13-768x450.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/6_13-294x172.jpg 294w" width="1024" />
За матеріалами сайту ukrainianpeople.us.
Їй випало захопити своїм життям один із найтемніших і найбезпросвітніших відрізків в історії України – становлення радянської влади, продрозкладка, колективізація, колгосп, а потім – голодомор тридцять третього, війна, післявоєнний холод, бідність і розруха. Власне, на початку шістдесятих років минулого століття, коли українці тільки починали жити хоч більш-менш заможно, Катря Білокур якраз померла. Не застала вона ані пристойного, ані бодай хоч трохи терпимого життя. Не судилося їй. А на полотнах – здебільшого великі лапаті квіти, що аж сміються життєрадісною й життєствердною гамою кольорів. Парадокс? Хіба ж мистецтво не повинне відображати життя таким, як воно є? Хіба художник не переносить на свої картини те, що спостерігає навколо себе? Схоже, Катря Білокур малювала життя таким, яким тільки мріяла його бачити. Чи не тому всесвітньо відомий живописець Пабло Пікассо, якось побачивши її роботи на міжнародній виставці, у захопленні прорік: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Та власне, у цьому й має полягати життєве кредо кожного справжнього митця – робити світ прекраснішим…
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/664730_3_w_1200_lq-852x1024-250x300.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/664730_3_w_1200_lq-852x1024-250x300.jpg 250w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/664730_3_w_1200_lq-852x1024-768x923.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/664730_3_w_1200_lq-852x1024-196x235.jpg 196w" width="852" />
Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівка, що було тоді в складі Полтавщини, а нині – Київщини. У цьому самому селі вона й проживе весь свій вік, виїжджаючи кудись дуже рідко, недалеко й ненадовго. Катрині батьки були простими селянами, які все життя не піднімали очей вище поля, худоби й городу. А вона була художницею, здається, від самого народження:
“Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, зелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать…”
Дитяче захоплення доньки – малювання – батько сприйняв не те що неприязно, а вороже й нетерпимо:
“…намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… “Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..” Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…”
Дуже показовий штришок до питання ролі митця в сільській пасторальній “ідилії” перших років ХХ століття. Катря не знала й не могла знати, що в той час, як вона ховалася зі своїм малюванням подалі від людських очей (так ховався й Тарас Шевченко сто років тому), Європою вже переможно крокували всі можливі й неможливі революційні рухи, набирала обертів різного штибу боротьба за рівні права, жінки відстоювали свої прогресивні позиції на маршах суфражисток тощо. А для Катрі був величезною проблемою звичайний папір…
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/285418-242x300.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/285418-242x300.jpg 242w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/285418-768x953.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/285418-189x235.jpg 189w" width="806" />
1922 року Катря вирішує їхати до Миргорода – вступати в керамічний технікум. У свої 22 роки вона навіть не знає, що обов’язковою умовою для вступу туди є шкільна освіта. Вона ж не закінчила навіть семирічки, бо батькам чи то насправді сутужно було стягтися їй на чоботи, одяг і такий-сякий учнівський реманент, чи то вони просто не переймалися таким дріб’язком, уважаючи куди важливішим навчити доньку вправно порати хатню й городню роботу, а там, дивись, і заміж вискочить, хіба їй тоді та наука здасться:
“І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: “Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..”
Відмова прийняти документи стала справжнім шоком для Катрі – для Катрі як митця, а не як дівчинки, що дуже хотіла в місто. Уже тоді, певно, Білокур усвідомлювала себе справжнім художником, мала відчуття творчої правоти й повноти, які рвалися на волю. Урешті-решт, повертаючись додому, розчарована й пригнічена Катря робить ще одну спробу – вона просто перекидає свої малюнки через паркан на подвір’я технікуму. Все марно. То був просто “глас волаючого в пустелі”.
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_1-768x1024-225x300.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_1-768x1024-225x300.jpg 225w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_1-768x1024-176x235.jpg 176w" width="768" />
Повернувшись додому, вона, звісно, не заспокоїлася. Геній, якщо він справжній, ніколи не знає спокою. Він потроху стихає тільки тоді, коли реалізується. Усі спроби втихомирити, притлумити його в якийсь інший спосіб приречені на неминучу поразку. Прагнучи зробити хоч щось для того, аби нарешті бути почутою, Катря робить іще одну відчайдушну спробу. Почувши по радіо пісні у виконанні славетної Оксани Петрусенко, Катря наважується написати співачці листа. У конверт вкладає ще й свій малюнок – калина на огризкові полотна. На конверті пише: “Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко”. Точнішої адреси вона не знає. Дивно, але Оксана Петрусенко отримала листа. З її допомогою до Катрі таки прийшло визнання…
Якщо хтось думає, що після цього в Катриному житті багато чого змінилося, то він жорстоко помиляється. У 1957 році декілька робіт Білокур експонувалися на міжнародній виставці українського мистецтва в Парижі, у знаменитому Луврі. Саме там їх і побачив великий Пабло Пікассо, саме там неабияк захопився “Берізками” та “Царем Колосом”. Саме там вигукнув ту фразу, почути яку відносно себе мав би за честь кожен другий художник у світі. Але Катря його слів не чула – у Париж її ніхто не кликав. “Роботи колгоспниці з села Богданівки”, – саме так у радянських виданнях узвичаєно підписували її полотна. Під таким брендом вони експонувалися в СРСР, у такому ж вигляді й у Париж потрапили. Нічого іншого самобутній художниці система запропонувати не могла.
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_2-901x1024-264x300.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_2-901x1024-264x300.jpg 264w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_2-901x1024-768x873.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/bilokur_2-901x1024-207x235.jpg 207w" width="901" />
Зайвим буде й говорити, що своїй улюбленій справі Катерина Білокур у жодному закладі не вчилася. Ґрунтувати полотно, щоб картина з часом не тьмяніла, змішувати фарби, добирати потрібну товщину пензлика (з котячої шерсті) народна художниця поволі навчилася сама – методом спроб і помилок. За великим рахунком, вона ніколи й не працювала так, як велять правила – приміром, роботи свої писала без жодних ескізів та етюдів, обходилася навіть без попереднього нанесення на полотно контурів майбутньої картини. Просто писала деталь за деталлю, від однієї переходила до іншої, у відповідності до свого задуму. “Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж вас тоді буде малювати, як ти нас покинеш?” То я все на світі забуду – та й знов малюю квіти…”
Однак “усе забути й малювати квіти” для Катерини Білокур було не такою вже й простою справою. По-перше, ніхто для неї не відміняв роботи – родина до війни ще сяк-так пручалася, а після вже мусила вступити в колгосп, інакше просто дихати не давали. По-друге, батьки – вони так і не змогли зрозуміти й прийняти того, що донька склала на олтар мистецтва своє жіноче щастя й сімейний затишок. Власне, вони й не могли цього зрозуміти. Надто вже інші проблеми їм доводилося вирішувати все життя, настільки інші, що доньчина любов до малярства видавалася їм мало не знаком від диявола. А тому умови для творчості в Катерини були… не дай Боже нікому.
“Іще в мене є сила творити красу, а я мушу по цілого півдня стояти біля печі і роздмухувати сирий торф”. У листі до свого друга мистецтвознавця Стефана Таранушенка художниця, між іншим, зазначає, як то нелегко працювати взимку – комірка не опалюється (тут на хату б палива настачити…), вода у відрі постійно замерзає, доводиться часто дмухати на пальці, а то не гнуться, ноги в чоботях замерзають і з часом починають злазити нігті… Хіба можна це назвати умовами для творчості? Та хіба це взагалі можна назвати людськими умовами? Мистецький істеблішмент столиці, пещений і хвалений владою, ситий і лискучий, навряд чи й у найстрашнішому сні міг побачити, що в такому пеклі мисткиня може малювати райські квіти.
А може, якраз у цьому й криється головна таїна магічної сили її робіт – у контраверзному русі: коли тілу вже так нестерпно, що далі просто нікуди, дух якраз невпинно вивершує себе, злітаючи вище й вище, нехтуючи всім буденним, зневажаючи час…
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/still-life-flowers-with-nuts-1948-by-Kateryna-Bilokur-1024x864-300x253.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/still-...a-Bilokur-1024x864-300x253.jpg 300w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/still-...a-Bilokur-1024x864-768x648.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/still-...a-Bilokur-1024x864-279x235.jpg 279w" width="1024" />
Час на її полотнах – власне ж! – відсутній. Жодних ознак доби, жодних історичних віх, жодних найменших просторових координат, хоч радянські критики й намагалися вписати її творчість у контекст соцреалізму – та кого вони не втискували в те прокрустове ложе? Але вони помилялися, адже на полотнах Білокур часто сусідують рослини, що не цвітуть в один час, квіти разом із плодами, городня, лісова та польова зелень в одній композиції – будь то вінок, букет, а часто й невизначений потаємний простір її багатої уяви. Невтримна вітальна сила буяння тих квітів, які теж зневажили час, знаменує собою спробу гармонізувати мрію і реальність, філософську концепцію, дуже далеку від реалістичної. Дослідниця Оксана Забужко називає творчу манеру Катерини Білокур “унікальним зразком світського іконопису”: “…Це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, ‒ і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана…”
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Bilokur-247x300.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Bilokur-247x300.jpg 247w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Bilokur-194x235.jpg 194w" width="500" />
Отож, навряд чи можна сказати, що художниця не усвідомлювала свого покликання. Та й власне, геній завжди знає, що він геній, про це обов’язково дбає природа, роблячи свій вибір, наділяючи якесь своє чадо геном таланту. Усе життя Катерина Білокур скаржилася на те, що надто мало в неї часу для творчості, що тільки крихітну дещицю зі своїх численних задумів змогла перенести на папір. “…її запасу активности – чи, краще сказати, пасіонарности – стало б на чималий населений пункт. І, крім того, – це дуже добре видно з її листів і пізніших про неї спогадів, – вона була трагічно гордою натурою: з тих, які не гнуться – і ламаються тільки вже разом із головою. Якби вона “втрапила в систему”, в роки терору у неї не було б жодних шансів. Так що, у виправленій історичною дистанцією ретроспективі, можна сказати, що доля якраз була до неї милостивою, коли отак, що називається, “одвела”: їй здавалося, що вона “кидалась в усі кінці, як тигра в клітці”, – а насправді летіла, як метелик на вогонь”, – пише Оксана Забужко у своїй праці “Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії”.
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Kateryna_Bilokur-300x225.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Kateryna_Bilokur-300x225.jpg 300w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Kateryna_Bilokur-768x576.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/Kateryna_Bilokur-294x221.jpg 294w" width="1024" />
Оксана Забужко слушно порівнює постать Катерини Білокур із постаттю поетки Маріни Цвєтаєвої – такий же крик “волаючого в пустелі”, оскал “загнаної звірини”, ба навіть суїцидні настрої: “Ото якби зібратись з силою та повіситись – та і все!..” До речі, спроба самогубства в біографії Катерини Білокур таки ж була. У листопаді 1934 року, доведена до відчаю тотальною безпросвітністю, художниця хотіла втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. Власне, що ж то було, як не ячання деміурга, якому не дали реалізуватися? Катерина часто писала про це в листах своїм друзям: “Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна! Таки ті художники, котрі живуть у місті, то їм легше дістати все, що потрібно для малювання. А в селі де візьмете? Та ще як хворість спутала, що й поїхати нікуди сил нема!”
/uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/maxresdefault-1024x768-300x225.jpg" target="_blank">https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/maxresdefault-1024x768-300x225.jpg 300w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/maxresdefault-1024x768-768x576.jpg 768w, https://uaua.top/wp-content/uploads/2019/05/maxresdefault-1024x768-294x221.jpg 294w" width="1024" />
Залишити рідну Богданівку Катерині так і не вдалося. Часом друзі й покровителі натякали мисткині на те, що в столиці їй було б набагато легше займатися творчістю, навіть намагалися допомогти, скласти протекцію. Але виходить, що “де народився, там і згодився”, якою б гіркою іронією не відлунювали ці слова в нашому контексті. Голову Президії Верховної Ради УРСР товариша Гречуху вблагати не зміг ніхто – жодні аргументи про талант і славу художниці на радянського номенклатурного царя не діяли: “Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде”. Власне, так і сталося. Хтось – Білокур, а в когось слава – Геростратова…
1950 року Катерину Василівну Білокур нагородили Почесною грамотою Президії Верховної Ради – це вже було справжнє визнання. Однак дбати про торф і вугілля для печі мисткиня й далі мала самотужки – життя так і не змінилося для неї докорінним чином. У 1957 році в Державному музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України) відкрилася персональна виставка робіт Катерини Білокур. Письменник Микола Кагарлицький згадує: “Вона стояла за метр од глухої стіни, усім тілом налігши на ціпок, за який трималась обома руками. Була туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали з-під підборіддя. Розглядаючи картини, я опинився навпроти цієї жінки. Вона нараз підняла схилену голову. Випросталась… І на мене й повз мене (як на останньому автопортреті Білокур, виконаному олівцем) глянули великі зволожені темні очі й немов сліпучу іскру викресали з зіниць. То був ніби миттєвий спалах блискавки в чорноті ночі. Я відійшов, знітившись її поглядом. Можливо, селянці не було до мене ніякого діла і не на мене вона глянула, а, щось згадавши, підвела голову до вікна навпроти, а я випадково опинився в блискавичному полискові її карих очей?”
1961 року Катерина Білокур майже слідом за матір’ю помандрувала в ті засвіти, звідки ще ніхто не повертався. Хтозна, як їй там тепер. Про це ніхто не розкаже. Але, озираючись на її творчу біографію (одну з найжахітніших творчих біографій ХХ століття – прогресивного й переможного!), хочеться вірити, що вона там знаходить утіху своєму таланту, живе в дивовижному саду серед квітів, жар-птиць і дивовижних дерев, які цвітуть і плодоносять заразом – у той час, коли вона прагне їх малювати.
Використані цитати:
Микола Кагарлицький. Катерина. Листи і квіти (http://old.dyvensvit.org/articles/1216.html).
Катерина Білокур: Філософія мовчазного бунту: Наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур. Упор. О.Найден. К., Стилос, 2011.
Автор: Сергій Осока
Серия сообщений "Женская живопись":
Часть 1 - Живопись Натальи Сюзевой
Часть 2 - Живопись Анны Сливончик
...
Часть 12 - Художник из Санкт-Петербурга – Агафья Белая
Часть 13 - Документальный фильм о Фриде Кало
Часть 14 - Райські квіти Катрі Білокур написані в пеклі
Часть 15 - Кларис Беккет
Часть 16 - Венеция Джейн Петерсон
Часть 17 - ПАРИЖ НАЧАЛА ПРОШЛОГО ВЕКА НА КАРТИНАХ ДЖЕЙН ПЕТЕРСОН
Часть 18 - Творчество и судьба Зинаиды Серебряковой
Часть 19 - Наивная художница Катя Медведева
|
Юліан Буцманюк: воїн, митець |
Дневник |
Серед багатющої мистецької спадщини Жовкви особливе місце посідають розписи храму Пресвятого Серця Христового, виконані українським художником Юліаном Буцманюком. Розписи незвичні, хоч стиль виконання характерний для часу першої половини ХХ ст. — сецесія (перехід етапу в мистецтві). Але яка це сецесія! Скільки національного в тих розписах. Яка сила вплинула на митця і спонукала до створення тих розписів, що передувало їх появі, які думки, які ідеї вкладав художник в своє малювання? Відповіді на ці питання в радянські часи можна було лише прошептати і тільки надійним людям, мало того, самі монахи-василіяни, котрим належав храм, забілили розписи південного трансепту, побоюючись їх знищення. Що ж зобразив художник в просторі релігійної тематики, де важливим є канон, традиція сакрального малярства. Де джерело натхнення, звідки черпав він теми для своїх розписів?
Для відповіді на ці питання варто звернутися до біографії митця.
Юліан Буцманюк народився в селі Сморжеві на Львівщині 3 липня 1885 року в родині вчителя. Змалечку виявляв хист до малювання, цікавився мистецтвом. Відвідував школу із мистецьким ухилом. Рано осиротів і мусів сам дбати про своє виживання. Маючи непересічний талант, навіть без належної освіти отримав роботу, як художник — допомагав при розмалюванню бічної нави латинської катедри, самостійно розписав святилище церкви містечка Конюхи на Тернопільщині, де священиком був Ксенофонт Сосенко, брат Модеста Сосенка — відомого художника. Саме Модест Сосенко став вчителем Юліана Буцманюка.
У 1908 році Юліан Буцманюк вступає на навчання до Академії мистецтв в Кракові. Велику роль у долі молодого митця зіграв митрополит Андрей Шептицький. Він зацікавився молодим Буцманюком і призначив йому стипендію для навчання в Кракові, як робив це у випадку багатьох українських хлопців, ставлячи їм тільки одну умову — повернутися на батьківщину і використати свій талант і знання на добро рідного краю. Юліан відчував себе “як в раю”, про що написав митрополиту, дякуючи за можливість навчання. Під час студій Буцманюк працював при реставрації Марійського костелу в Кракові, у вітражній фірмі Г. Желенського. За фінансової допомоги митрополита Юліан у 1912 році відбув у подорож до Мюнхена, відвідав Італію — Рим, Флоренцію, Мілан.
Навчання в Академії Буцманюк успішно закінчив у 1914 році і отримав стипендію австрійського уряду для навчання закордоном. Художник мріяв про Італію, але починається Перша світова війна, і він з художника стає воїном.
Не вагаючись, Юліан Буцманюк став до лав січового стрілецтва, будучи патріотом, відчуваючи свій громадянський обов’язок, увесь свій талант митець віддав військовій справі. Розуміючи, що саме зараз твориться історія Української держави, УСС зробили усе для збереження своїх слiдів, “щоб нащадки не стояли перед пустими сторінками української минувшини. Важливою ділянкою цієї роботи стало мистецтво та художня творчість. Саме четар Юліан Буцманюк на початку 1915 р. став натхненником і організатором “Пресової Кватири”, головним завданням якої стало збирання матерiалiв до iсторiї Українських Січових Стрільців та збереження їхніх традицій. Ще в Горонді Ю. Буцманюк створив низку портретів та малюнків стрільців та старшин УСС. Випускник Краківської академії мистецтв у цей час не тільки малював, але й багато фотографував. Стрілецька фотографія стала найточнішим документом того часу — було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок.
/vzhovkvi.com/wp-content/uploads/2017/10/74353168.jpg" target="_blank">http://vzhovkvi.com/wp-content/uploads/2017/10/74353168.jpg 600w" width="300" /> 
/vzhovkvi.com/wp-content/uploads/2017/10/rozpys-kaplytsi-Arhanhel-Myhajil-315x420.jpg" target="_blank">http://vzhovkvi.com/wp-content/uploads/2017/10/roz...i-Arhanhel-Myhajil-315x420.jpg 315w, http://vzhovkvi.com/wp-content/uploads/2017/10/rozpys-kaplytsi-Arhanhel-Myhajil.jpg 450w" width="225" />Юліану Буцманюку пощастило, він не тільки малював і фотографував, він спілкувався із такими визначними митцями, як О. Курилас, І. Іванець, О. Сорохтей, Л. Гец, Ю. Назарак, І. Качмар, усі вони, маючи професійну освіту, йшли в ногу з часом і творили в стилі сучасних течій європейського мистецтва — імпресіонізму, експресіонізму, символізму. Праця обіч таких особистостей стала позитивним досвідом, професійно збагатила митця. Фотографії Буцманюка із фронту друкувалися в часописах, відкриваючи усі жахи війни, серія поштівок на стрілецьку тематику, намальованих Юліаном, вийшла в січні 1915 року, він також був автором ряду відзнак УСС.
У 20-х роках Буцманюк опинився в чеських таборах, після їх ліквідації продовжив навчання в Празькій академії мистецтв, проігнорувавши пропозицію служби у чеському війську. Отримавши диплом Празької академії, художник у 1927 році повернувся до Львова. Тут починається його педагогічна практика, і знову доля зводить митця із монахами-василіянами в Жовкві.
Ще в 1910-1911 роках, будучи студентом, Юліан Буцманюк виконав розписи каплиці церкви Різдва Христового монастиря оо. Василіан у Жовкві. Розписи каплиці було визнано досконалими. Усі зійшлися на думці, що художникові треба довірити розмалювання усієї церкви. Але це затягнулося на роки. У 1932 році Буцманюк повернувся до розписів церкви. Збагачений досвідом війни, зрілий художник, за спиною в котрого добра школа, а в папці тисячі замальовок, етюдів, фотографій. Розписи церкви стали для митця реалізацією завдання, котре ставилося перед січовим стрільцем Буцманюком— увіковічення історії українських національно-визвольних змагань першої чверті ХХ століття.
Художник залишив на стінах храму історію України, намальовану в історичних постатях. Ідея — не нова. Такі розписи існують в храмах Англії, Франції, Німеччини і не тільки. Але тут ми маємо справу із храмом, що знаходиться на території чужої держави. Саме цим своїм вчинком Юліан Буцманюк не тільки не дав померти народній пам’яті про події української історії, але й утверджує надію, що український народ таки буде жити в своїй державі.
Розписи храму художнику не вдалося закінчити — його творча ідея не була до кінця реалізована. Події 1939 року заставили митця емігрувати — Краків, Відень, Мюнхен і нарешті Едмонтон — скрізь Буцманюк знаходив себе, як український митець-патріот.
Саме в Єдмонтоні художник реалізував ще один свій проект — розписи кафедрального собору Святого Йосафата. Митець залишився вірним своїй патріотичній місії і його розписи носять виразний національний характер, служать моральною підтримкою для тисяч емігрантів, що їх доля закинула в Канаду.
Життя митця закінчилося 30 грудня 1967 року, похований він в чужинській Канаді, що стала батьківщиною для багатьох українських патріотів.
У сучасній Україні ми відкриваємо для себе роботи Юліана Буцманюка, як свідчення високого професіоналізму і патріотизму. Небагато творів митця збереглися у музеях. У Жовкві знаходиться найбільший об’єкт онументального живопису, виконаного Буцманюком — розпис церкви Пресвятого Серця Христового, монастиря отців Василіан, що приваблює своєю досконалою красою. Тисячі відвідувачів із різних куточків планети, люди різних професій, релігійних і мистецьких вподобань щороку відвідують храм, щоб помилуватися творами Юліана Буцманюка.
Софія КАСЬКУН,мистецтвознавець
Ще про Ю. Буцманюка: http://photo-lviv.in.ua/anhel-bez-kryl-chy-lyudyna-yaka-navchylas-litaty-8-tsikavyh-faktiv-pro-hudozhnyka-monumentalista-yuliana-butsmanyuka/
Серия сообщений "Художники Львова":
Часть 1 - Художники Львова. Польские художники. Теодор Аксентович. Ч.1
Часть 2 - Художники Львова. Польские художники. Т. Аксентович. Ч.2
...
Часть 21 - Колекція творів Олекси Новаківського — дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини
Часть 22 - Володимир Патик
Часть 23 - Юліан Буцманюк: воїн, митець
|
Володимир Патик |
Дневник |
Серия сообщений "Художники Львова":
Часть 1 - Художники Львова. Польские художники. Теодор Аксентович. Ч.1
Часть 2 - Художники Львова. Польские художники. Т. Аксентович. Ч.2
...
Часть 20 - Павло Ковжун
Часть 21 - Колекція творів Олекси Новаківського — дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини
Часть 22 - Володимир Патик
Часть 23 - Юліан Буцманюк: воїн, митець
|
Лекція Романа Яціва "Естетичні оази української еміграції" |
Дневник |
|
Марія Примаченко |
Дневник |
Мистецтвознавці зауважують, що самобутні художники творять за допомогою методів, геть недоступних професіоналам. Їхнього пензля не стримують жодні канони, дозволи, обмеження, традиції століть, які тяжіють над колегами-фахівцями. Вони пишуть, як бачать. Пишуть, “як Бог на душу покладе”. На думку філософів мистецтва, без наївних художників, які черпають натхнення безпосередньо з природи, з навколишнього світу, світовий живопис спіткала би неминуча стагнація.
Марія Примаченко була художницею-наївісткою, художницею-примітивісткою, мисткинею, мудрими вчителями якої можна називати Бога та природу. Вона створила свій – химерний, загадковий і чарівний світ, черпаючи образи в українському довкіллі та власній уяві. Науковці досі сперечаються про те, чим насправді є роботи Примаченко – графічним живописом чи живописною графікою. Мабуть, це не так уже й важливо, особливо беручи до уваги той факт, що барвистий жіночий світ Марії Примаченко досі неабияк бентежить і полонить уяву численних молодих митців і мисткинь – послідовників, поціновувачів і навіть плагіаторів та епігонів. А значить – сотворений нею світ заслужив право існувати.
Марія Оксентіївна Примаченко народилася 30 грудня 1908 року в селі Болотня на Київщині. Існують розбіжності щодо написання її прізвища. Сама художниця теж не мала єдиної думки щодо цього – залежно від настрою, вона говорила, що Примаченко – це зросійщений варіант від Приймаченко, або навпаки, що в їхньому селі вимовляють “примак”, а не “приймак”, а тому – “примак то й примак, хай буде так”. Спадкоємці мисткині наполягають на варіанті написання – Примаченко, оскільки саме так записано в її свідоцтві про народження.
Якщо взагалі припускати, що талант успадковується, то Марія – дуже доречний приклад. Батько був теслею-віртуозом, майстрував огорожі зі стилізованими “головатими” обрисами. Мати – визнана майстриня-вишивальниця, знана далеко за межами села. Є також відомості про бабусю художниці, яка розмальовувала писанки. Отож, було в кого вдатися.
Маріїне дитинство було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Через хворобу дівчинка не могла повноцінно працювати в полі, виконувати хатню роботу, допомагати з худобою. А отже – мала час для того, аби споглядати, милуватися, запам’ятовувати. Біль зробив її витривалою, серйозною, вдумливою і спостережливою. Слух і зір ніби загострилися.
Мистецтво прийшло в її життя казково. Пасла на лузі гусей і побачила раптом красиву незнану птицю, дивилася на неї, аж поки та не зникла з очей, скинувши на землю яскраві пера. На місці, де впало пір’я, Марія знайшла барвисті смужки – то був синій глей. Дівчинка набрала його в пелену, принесла додому й розмалювала хату – першими невиданими квітами, що розцвіли на стінах та печі. То були такі квіти, що малий сусідський хлопчик плакав і не хотів іти додому, поки йому не подарують хоч одненьку. Згодом Марія навчилася використовувати й інші яскраві природні фарби. Обійстя Примаченків розцвіло химерними ружами й павами – люди спинялися навпроти двору, усміхалися в замилуванні, запрошували дівчинку принести красу й у їхні, здебільшого вбогі та безрадісні домівки – вона не відмовляла. Так прийшла до неї перша слава.
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/4d806845ba3c-300x209.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/4d806845ba3c-300x209.jpg 300w" width="600" />Ширше визнання Марія Примаченко здобуває в 1936 – її роботами захоплюється знана ткаля й вишивальниця Тетяна Флору. Саме з її легкої руки молода мисткиня потрапляє до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Такі майстерні відкривали по всій території СРСР – комуністична партія заперечувала винятковість генія, стверджувала, що в світлому майбутньому всі, хто тільки забажає, стануть митцями, що сцена, полотно й папір легко піддаватимуться будь-кому – буцім для цього не треба особливої підготовки. До майстерень Марію прийняли відразу, щойно побачивши її роботи: “…там дівчата сидять, малюють.
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/ca93136ef43d-300x210.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/ca93136ef43d-300x210.jpg 300w" width="600" />
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/23ed947943d7-300x218.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/23ed947943d7-300x218.jpg 300w" width="600" />Ой, Боже мой! Такі гарні краски. Я і кажу – дайте мені бумаги і красок. А Параска Власенко каже мені: «Як можеш – то берись. А не можеш – не берись». Та мені аби пензля в руки. Взяла і зразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий, усі дивляться, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу, такої раніше і не бачила. Підійшов директор, подивився на мої малюнки і каже: “Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вище став. Берем її. Ведіть її до кімнати отдихать”, – згадувала мисткиня.
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/3faf96d45ffa-300x210.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/3faf96d45ffa-300x210.jpg 300w" width="600" />
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/26ac9e87ca61-300x216.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/26ac9e87ca61-300x216.jpg 300w" width="600" />Параска Власенко, теж художниця-наївістка, про яку сьогодні, до жалю, згадують незаслужено мало, неабияк допомагала Марії Примаченко, стала для неї водночас і подругою, і порадницею, і другою матір’ю – до слова, не поодинокий приклад у мистецтві. Згадати тільки історію Катрі Білокур – хтозна, чи почув би про неї світ, аби не Оксана Петрусенко…
Наприкінці тридцятих Марія вийшла заміж за радянського військового, лейтенанта Василя Маринчука. Сімейне щастя тривало зовсім недовго – чоловік загинув на самому початку Другої Світової. Сина Федора Марія піднімала сама – усупереч страшним часам. Не раз згадувала пізніше художниця про те, як у село ввійшли фашисти, як розстріляли її брата Івана і ще вісімдесят людей із села, як знайшли в припічку її малюнки й якісь іще документи й нещадно пошматували…
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/2f76457aa6c2-300x215.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/2f76457aa6c2-300x215.jpg 300w" width="600" />У дитинстві Марія малювала здебільшого квіти та прекрасних птиць. На початку тридцятих у її роботах з’являються звірі. Звірі не лагідні, не добрі, сказати б – не такі вже й дитячі. У її мистецтві ніби прочиняються двері в середньовічний бестіарій – слон у сталінському кашкеті, потвори з бомбами на боках, де раніше були квіти. “Звірі, які прийдуть і з’їдять нас”, – говорила мисткиня, чи то передчуваючи, чи вже констатуючи.А, може, то була спроба приручити, і цим самим – ніби врятувати світ од грядущого апокаліпсису? Так само середньовічні монахи-відлюдники намагалися приручати вовків і ведмедів… Звірі в роботах Примаченко зникають і з’являються, рівнобіжно ходові історії – періоди квітів чергуються з періодами потвор. Уявні світи теж здатні переживати катаклізми.
– Чому на ваших картинах немає людей? — якось у неї поцікавилися.
– Як це нема? Вони і є люди…
– Де ж там люди?
– Люди там завжди є. Це – я…
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/ed51bc980e43-300x206.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/ed51bc980e43-300x206.jpg 300w" width="600" />
/povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/a8f9e1e611b4-300x204.jpg" target="_blank">http://povaha.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/a8f9e1e611b4-300x204.jpg 300w" width="600" />
Вона дожила своє життя там, де свого часу й народилася – у Болотні. Її роботи вже здобули світову славу, але художниця тією славою переймалася мало. Куди більше цікавили її квіти та звірі. Їх вона малювала навіть тоді, коли вже майже не могла рухатись, ніби хотіла перенести зі своєї багатої уяви на папір якомога більше, ніби хотіла донести, зафіксувати, утвердити свій химерний світ – тут, на землі, нащадкам. Останні роки була прикута до ліжка. Те ліжко з нікельованими кулями здавалося молодим художникам ніби центром, довкола якого рухався Всесвіт. Померти Марія Примаченко не боялася: “За мною не плачте, я не пропаду на тому світі. У мене там теж буде робота”.
Померла Марія Примаченко 18 серпня 1997 року.
А незадовго до смерті побачила сон: “Приснилося мені, неначе я на небі і так там гарно, яскраво, весело. Дивлюсь – стоїть стіл, а на ньому ватман і краски. І голос мені говорить: «Малюй». А я питаю: «А вихідні у вас є?» – мені кажуть: «Нема».
І немає жодних підстав сумніватися, що в раю, створеному нею за життя, завжди знайдеться пильна робота – чи для неї самої, чи для тих, кому вона протоптала стежку. Бо веде та стежка в такі химерні й прекрасні місцини, куди до Марії Примаченко не ступала людська уява.
Сергій Осока
http://povaha.org.ua/mariya-prymachenko-notatky-z-praktychnoho-svitotvorennya/
|
Барокковые иконы Украины |
Дневник |
|
Павло Ковжун |
Дневник |
Павло Ковжун, Роберт Лісовський, Микола Бутович, Василь Крижанівський
В. СІЧИНСЬКИЙ - КНИЖНА ГРАФІКА ПАВЛА КОВЖУНА |
«В Галичині перед війною на книжну графіку, особливо на зовнішній вигляд видання, не звертали майже ніякої уваги. В ліпшому разі для „прикраси" книги користувалися ділетанською працею, до-того ще зовсім неоплаченою. І от Ковжуну, разом з кількома його товаришами по праці, довелося пробивати нову дорогу, провадити довгу й вперту боротьбу за нове розуміння книжної графіки, за її ролю та значіння, як виховального чинника. „Платити за рисунок обкладинки"—це нечувана річ, а ще платити „якомусь" Ковжуну чи Лісовському по 5—10 доларів за один рисунок—це ж „прецінь, шкандаль"... А все таки почали платити, бо добре виданої книги в мистецькому обробленню почали вимагати широкі кола читачів; і в цьому переконалися самі видавці. Переконалися, що книга з обкладинкою Ковжуна, Лісовського чи иншого мистця швидче йде, а це було сильнішим „аргументом" від всяких переконувань про „книжну естетику" та „мистецтво"».
Бібліологічні вісті № 4, 1927
http://ua-typography.livejournal.com/tag/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE%20%D0%9A%D0%BE%D0%B2%D0%B6%D1%83%D0%BD
Серия сообщений "Художники Львова":
Часть 1 - Художники Львова. Польские художники. Теодор Аксентович. Ч.1
Часть 2 - Художники Львова. Польские художники. Т. Аксентович. Ч.2
...
Часть 18 - Григорій Смольський
Часть 19 - Валерий Койфман - Украинская художница Маргит Сельская, или история еврейской девушки из Коломыи
Часть 20 - Павло Ковжун
Часть 21 - Колекція творів Олекси Новаківського — дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини
Часть 22 - Володимир Патик
Часть 23 - Юліан Буцманюк: воїн, митець
|
Антін Манастирський |
|
Валерий Койфман - Украинская художница Маргит Сельская, или история еврейской девушки из Коломыи |
Дневник |
В художественной жизни Львова в 2006 году произошло важное и радостное событие.
Во Львовской картинной галерее прошла выставка к 105-летию художницы Маргит Сельской, урожденной Райх. Ученица Фернана Леже (Франция), она остается одной из самых талантливых художниц ХХ века, ярким представителем направления, известного как «украинский колоризм».
Маргит Райх. Львов, 1917
Серия сообщений "Художники Львова":
Часть 1 - Художники Львова. Польские художники. Теодор Аксентович. Ч.1
Часть 2 - Художники Львова. Польские художники. Т. Аксентович. Ч.2
...
Часть 17 - Павло Лопата - Твори мистецтва, присвячені Львову
Часть 18 - Григорій Смольський
Часть 19 - Валерий Койфман - Украинская художница Маргит Сельская, или история еврейской девушки из Коломыи
Часть 20 - Павло Ковжун
Часть 21 - Колекція творів Олекси Новаківського — дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини
Часть 22 - Володимир Патик
Часть 23 - Юліан Буцманюк: воїн, митець
|
Улыбка сквозь грусть художника Николая Пимоненко - Олег Кочевых |
Дневник |
Николай Пимоненко родился в сельской местности в... городе Киеве. Были когда-то по окраинам мегаполиса совершенно гоголевские казацкие хутора. Расположенные вдалеке от больших дорог, затерянные в байраках россыпи хат, огородов, садов — их даже предместьями никто не назвал бы. Среди такой сельской округи особенную роль в истории культуры сыграли местности Приорка и Куренёвка. Именно с Приорки 1860-х годов происходил и герой нашего повествования.
|
ЖОВКІВСЬКА ІКОНОПИСНА ШКОЛА |
Дневник |
Це старовинне китайське прислів’я часто цитують й історики, і прості люди, що спостерігають за колізіями свого часу. Кінець XVII та початок XVIII ст.ст. був для українців саме такою добою – надзвичайно цікавою, але непростою і трагічною. Півстоліття тому Хмельниччина поклала початок нескінченним війнам між козаками, татарами, поляками та росіянами. Усі ці гості та господарі проходили нашими теренами і поводились так, як завжди поводились вояки з мирними жителями: в кращому разі забирали худобу, в гіршому – вбивали чи забирали в рабство людей. Закінчилось все розподілом Гетьманщини між Росією та Польщею, турецькою навалою на Заході України та посиленням московського ярма на Сході. Але війна народжує героїв – і обидві розділені частки України отримали героїв, які змогли протистояти цим бідам. На Сході України це був гетьман Іван Мазепа, який не тільки зміг припинити татарські набіги та забезпечити перемоги російсько-українського війська над турками, а й значно розширив українську автономію (головним чином через дружбу з царем Петром 1). Для Запоріжжя таким героєм був Іван Сірко. Щодо Західної України, тут головним добродієм став король Речі Посполитої Ян Собеський, русин-українець за походженням (повністю по матері та частково по батькові). Під час турецької навали він разом із Сірком зміг дати ворогу відсіч, розбити турків у багатьох битвах – від Хотина до Відня. В усіх цих битвах найважливішу роль зіграли саме українці – правобережне козацтво, руська шляхта (не кажучи вже про запорожців Сірка).
І Мазепа, і Собеський проявили себе не тільки як вояки і політики, а й як меценати. Гетьман залишив по собі величні храми і монастирі, Чернігівський колегіум та відновлену Києво-Могилянську академію. В мистецтві його здобутком стало так зване «мазепинське» бароко. На Західній Україні архітектура цього часу переважно наслідувала європейські зразки, зате стрімко розвивалось українське малярство. Впливові мистецькі школи існували у Львові та Самборі, але найпотужніша іконописна майстерня розквітла за підтримки короля в Жовкві – улюбленій резиденції Собеського.
Це була доба найвищого тріумфу української зброї та найбільшого розквіту українського мистецтва. І слава його не меншає від того, що це був тріумф на порозі трагедії, розквіт на порозі руйнації…
|
Константин Крыжицкий |
Константин Яковлевич Крыжицкий (1858—1911) — живописец-пейзажист. Академик Императорской Академии Художеств в Санкт-Петербурге (1889).
Получив общее образование в Киевском реальном училище, поступил в 1877 в ученики Императорской академии художеств и занимался там под руководством профессора барона М. К. Клодта. Закончил академический курс в 1884 с званием классного художника I степени и с малой золотой медалью, присуждённой ему за картину «Дубы»; повышен, в 1889, в степень академика.
Прекрасно работал не только масляными красками, но и акварелью и карандашом, черпая мотивы для своих пейзажей преимущественно из природы Киевской губернии и окрестностей Петербурга. Большинство его картин появлялись на ежегодных академических выставках, начиная с 1879, а акварелей — на выставках общества русских акварелистов, деятельным членом которого он был с момента его основания.
Такие картины художника, как "Лесные дали" (1889), "Майский вечер" (1886), "Гроза собирается" (1885), "Перед полуднем" (1886), "Зеленая улица" (1897), стали собственностью членов императорской семьи или самой Академии художеств. Был также К.Я. Крыжицкий автором первоклассных рисунков углем. В этом виде творчества с ним в его время мало кто мог сравниться.
Покончил жизнь самоубийством. Похоронен на Смоленском православном кладбище.
Хутор в Малороссии.1884
|
Стара хата |
Дневник |
Ілля Рєпін - Українська хата, 1888
Серия сообщений "А что-бы почитать?":
Часть 1 - Новеллы Галины Тарасюк
Часть 2 - Притчи о любви
...
Часть 13 - Любовные письма известных людей
Часть 14 - Повеет старостью от сгорбленного сада...
Часть 15 - Стара хата
Часть 16 - Безымянная звезда
Часть 17 - Ноябрьская гостья...
...
Часть 25 - Александр Яшин - Угощаю рябиной
Часть 26 - Александр Яшин - Сладкий остров
Часть 27 - Ми помрем не в Парижі
|
Григорій Смольський |
Дневник |
Григо́рій Степа́нович Смо́льський (*2 грудня 1893, с. Підгірки, нині частина м. Калуша, Галичина — †1 грудня 1985, Львів) — український художник, громадський діяч, краєзнавець.
Дружній шарж Едварда Козака
Серия сообщений "Художники Львова":
Часть 1 - Художники Львова. Польские художники. Теодор Аксентович. Ч.1
Часть 2 - Художники Львова. Польские художники. Т. Аксентович. Ч.2
...
Часть 16 - Антон Ланге
Часть 17 - Павло Лопата - Твори мистецтва, присвячені Львову
Часть 18 - Григорій Смольський
Часть 19 - Валерий Койфман - Украинская художница Маргит Сельская, или история еврейской девушки из Коломыи
Часть 20 - Павло Ковжун
Часть 21 - Колекція творів Олекси Новаківського — дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини
Часть 22 - Володимир Патик
Часть 23 - Юліан Буцманюк: воїн, митець
|
Петр Левченко |
Дневник |
Пётр Алексе́евич Ле́вченко (укр. Петро́ Олексі́йович Ле́вченко) (29 июня [11 июля] 1856, Харьков — 14 [27] января 1917, там же) — украинский живописец-пейзажист, график, мастер интерьерных композиций.
Пётр родился 29 июня (11 июля) 1856 в семье купца, владельца канатной фабрики.
|
Василь Курилик |
Дневник |
В пошуках буковинського коріння... Василь Курилик
Автор – Степан КАРАЧКО (chernovstepan@mail.ru), краєзнавець, м. Чернівці
Про нашу діаспору, що емігрувала у широкий світ починаючи з початку дев’ятнадцятого століття, в народі говорять так; “Нашого буковинського цвіту розцвіло по всьому світу”.
Ми з вами знаємо цілу плеяду відомих прізвищ, тих хто в далеких світах прославив наш буковинський край.
Пригадую, десь в кінці сімдесятих років мені до рук потрапила канадська україномовна газета „Батьківщина”. На шпальтах цієї газети була велика стаття про творчі здобутки художника на ім’я Василь Курилик. Про нашого земляка та обдарованого художника я вирішив розказати також в місцеві газеті. Нажаль моя коротенька публікація потрапила прямо в органи КДБ. Мене неодноразово туди викликали і „переконували”, що не варто писати про „НИХ”. Скільки тоді я мав мороки з тими службами – то краще не згадувати…
Вважаю своїм обов’язком робити такого роду публікації, розповідати про „НИХ” . Щоб ми з вами пам’ятали про тих, які народившись в далеких світах, але з любов’ю та шаною ставиться до нашого буковинського краю. Саме таким був Василь (WILLIAM) Курилик, родинне коріння якого походить зі славного села Борівці, що розкинулось між двома річками – Прутом та Дністром.
Його батьки були другою хвилею буковинських емігрантів до Канади. По приїзду в середині 20-х років ХХ ст., сім’я Куриликів поселяться спочатку в Альберті потім у Манітобі. Дід Василя Курилика емігрував до Канади ще у 1896 році. У сім’ї Марії та Дмитра Куриликів у 1927 році народився Василь у місті Вайтфорді, провінція Альберта. Окрім Василя в родині було ще два брати та чотири сестри. Але саме Василю судилося стати видатним художником.
Василь, навчаючись у Манітобському університеті, у 1949 році отримує ступінь бакалавра гуманітарних наук. В цьому ж році сім’я Куриликів переїжджає жити на постійне місце проживання в Онтаріо.
Василь проти батьківської волі поступає навчатися в мистецький коледж в місті Торонто. Його уроки проходять у відомих вчителів – художників Фреді Гайтена, Карла Шейфера та Еріка Фрейфелда, які у своїх творах реалістично відображали тамтешнє сільське життя. Також міське життя 20-х-30-х рр. ХХ століття. Саме становлення молодого художника відбулося під впливом цих художників. Це була так звана течія післявоєнного образотворчого мистецтва, яке відкидала європейські абстрактні та сюрреалістичні модерністські ідеї, почуття суспільного обов’язку.
Також Василь звертався до школи художників ренесансу, фламандської та німецької, які тоді були надто модними.
Василь розширює свій творчий шлях як художника, продовжує навчання у коледжі Мехіко (Мексика) в школі Сан Мігель де Ал’єнде. Там отримує практичні навики малярства. Також відвідав Мехіко сіті, познайомився з фресками художника Дієго Рів’єри в палаці мистецтв. Провчившись там рік він повертається до Канади.
В 1952 році Василь Курилик сильно захворів, лікувався в Англії. Пізніше він відвідує Ізраїль, духовну мекку християнства. Там він блище знайомиться з місцями, де відбулися діяння святих апостолів та Ісуса Христа. Після довгих міркувань він задумав написати велику серію картин про діяння раннього християнства на землі.
Вперше велика публічна виставка художника відбулась у 1960 році. Це був так званий звіт художника за десять років його творчості. Місцеві критики надто обережно віднеслись до палітри художника. Наступні виставки вже мали тематичну направленість. Слідуючи виставка носила назву „Спогади про життя на фермі та в чагарниках”. Цей цикл картини є спогадами художника про його дитинство та життя його родини на фермі та сільський побут того часу.
Ці дві виставки мале велике етнографічне навантаження для молодого художника. Тут можна спостерегти життя та побут українських емігрантів в Канаді.
Про їхню моральну та духовну культуру – яку вони старались ревниво оберігати. Тут є серія картин під назвою „Приїзд на манітобську землю”, „Зелені свята”, Манітобські святкування” та інші.
Незважаючи на те, що Василь Курилик з початку 50-х проживав переважно в міському оточенні, він постійно у своїй творчості повертався до сільського побуту реалістичних картин фермерського життя, немов цим підтверджував, що його пращури були споконвічними сільськими хліборобами.
І Курилик їде в Єрусалим. Мандрує стежками, якими ходив Месія, дихає повітрям Землі обітованої, намагається все відчути і пізнати, накопичує матеріали з релігійної літератури і місцевої преси. А згодом утілює свій замисел у життя, крізь традиційні біблійні сюжети виразно зображуючи сучасні історичні реалії…
“Страсті Христові”
І ще один з найвидатніших циклів картин Василя Курилика – “Страсті Христові”, який він задумав і втілив у життя наприкінці 50-х років. Це 160 акварелей і полотен, у котрих митець утілив ідею споконвічної боротьби добра і зла. Своїм чітким зором і почуттям митець ніби переносить нас на 2 тисячі років назад. Ось Ісус Христос припав на коліна. Довкруги темрява, тьмяне коріння, дерева. Обличчя Сина Божого не видно, тільки зведені до неба в молитві руки. В них читається біль, страждання і безмежна любов. У наступній картині символічний передній план – грати, крізь які видно ізраїльських первосвящеників, котрі радяться, як знеславити або знищити Месію. А ось апостол Петро тричі зрікається свого Вчителя. З долонь Понтія Пілата злітають краплі води: він перед натовпом “умиває руки”. Далі прив’язаний до хреста Ісус, Його закривавлене тіло. Мученицька Голгофа. Художник ніби дивиться на події з висоти пташиного лету. Верхівка хреста, на якому розпинають Сина Божого. Один з римських легіонерів вбиває в руку цвях. Ще мить, і хрести з розіп’ятими піднімуть… І знову височінь неба, насувається темрява. Здалеку видно місто і три хрести. Ніби напливає профіль знеможеної людини. Здається, ось-ось прозвучать євангельські рядки: “Боже мій, чому Ти мене зоставив?”. Далі наче стоїмо всередині гробниці, де покладене тіло Месії, бачимо, як до її входу котять великий камінь. Потім полотна світлішають. Дивним сяйвом оповите обличчя ангела, на якого теж дивимося з гробниці. А самого Ісуса там уже немає – настало Святе Воскресіння! Яскрава панорама, зелені кольори… А на гору піднімаються люди, котрих стрічає Він – світлий, спокійний, з ледь помітними слідами цвяхів на руках, в очах – добро і любов.
Усе це діялося з Божої волі. Художник і не уявляв собі, що пізнавши Господа розумом і серцем, ілюструватиме рядок за рядком Євангеліє від Матвія і створить таку грандіозну серію. Бо вважав себе, як сам висловлювався, “практично атеїстом”. Але одного дня, коли перебував у Мексиці і почувався у такій страшній матеріальній скруті, що нерідко ночував під мостом, йому наснився зодягнутий в біле чоловік. Той сказав, що Василя жде справа, яку той мусить зробити. Згідно з цим велінням художник повертається в Канаду, де на лісоповалі в провінції Онтаріо заробляє кошти на поїздку в Англію, аби шляхом навчання вдосконалити своє мистецьке вміння. Там знову нужда, що призводить Курилика до хронічної депресії. На додачу ще й реальна загроза втрати зору… Та сталося диво. За одну ніч до Василя повертається здоров’я і здатність добре бачити. Чому вирішальним чином допомогла лікар Маргарет Сміт, котра ще більше навернула свого пацієнта до Бога. На знак подяки в нього зароджується думка ілюструвати Святе Письмо.
До художника приходить світова слава. Про нього знімають фільми, пишуть книги. Уряд нагороджує його найвищою відзнакою для цивільних осіб – орденом Канади. “Курилик є митцем, котрий, як Моцарт, приносить світло з іншого світу”, – захоплюються визначні авторитети.
Цікавим є те, що художник до кожної своєї картини робить ще оригінальний опис, так звану оповідь про задуми та втілення, що саме художник хотів донести до глядача.
Восени 1969 року сім’я відомих колекціонерів з Торонто Колянківських отримали з України десятки картин відомих художників – Павла Горобця, Сергія Шишка, Олекси Шатківського, Олени Яковенко, Олени Яблонської, Григорія Смольського, Миколи Глущенка та інших, також художників Закарпаття: Антона Кашшая, Золтана Шолтеса, Федора Манайла, Андрія Коцки, Володимира Микити та патріярха цієї плеяди – Йосипа Бокшая.
У березні 1970 року в приміщенні Інституту св. Володимира в Торонто влаштовано вперше виставку “Страсті Христові”, 160 творів Курилика, переважно сіро-чорної гами, над якими автор працював понад шість років. Ці твори так сильно вплинули на родину відомих колекціонерів з Торонто Колянківських, що вони вирішили примістити їх у повному складі в галереї, якої будова незабаром стала реалізуватися під проектом архітектора Радослава Жука.
Будівництво приватної галереї Колянківськиї було закінчено швидко. В кімнатах музею на трьох поверхах було розміщено низку різних картин, скульптур, Чудотворну ікону “Охтирська Богоматір”, постійну патронку музею та вищезгадану колекцію праць В. Курилика, закуплену подружжям Колянківських. Мрія власників галереї стала реальністю. Мистецьку галерею “Страстей Христових” Курилика відвідало чимало людей та поважних особистостей не тільки українського, але й іншомовного походження з країн майже всього світу. Музей активно діє і працює нині.
В цей час у містечку Нігара Фалс будується мистецька галерея в якій експонуються картини провідних художників світу – в тому числі і „Стасті Христові” Василя Курилика.
В 1970 році в Торонто відбулась виставка картин Василя Курилика під назвою „Природа бідна мачуха”, де автор концентрує свою увагу глядача на духовному світі та відношення його до матінки–природи..
В 1970 році спілка художників УРСР запросила художників Канади до України на так званий тоді обмін досвітом, серед запрошених був і Василь Курилик. Група канадських художників відвідали багато міст України де виставляли публічно свої картини на осуд українського глядача. Далі була подорож до Грузії.
„Літературна газета” тоді так писала про виставки канадських художників; „…Канадські художники своїми картинами відкрили в Україні далекий канадський світ, у якому живуть тисячі канадських українців. На осуд глядача вперше було представлено роботи художника Василя Курилика, якого коріння походить зі славного та благодатного на творчість буковинського краю…”
Саме тоді вперше Василь Курилик відвідує буковинську землю, звідки походять його пращури. Митець був вражений красою буковинського краю. Тут у родинному селі Борівці ним було зроблено ряд зарисовок майбутньої серії картин на буковинську тематику. На жаль, він тоді мав обмаль часу перебування у рідному селі. Від’їжджаючи до далекої Канади, Курилик говорив; „Я повернутися сюди знову”.
Але, на жаль, слідуючи його приїзд відбувся аж через довгих шість років. Тоді Василь Курилик уже був надто хворий, але з радістю провів на Буковині шість незабутніх тижнів. Є визначним те, що саме тут у нього з’явилась „Буковинська серія” картин. Ця серія стала для художника етнографічним джерелом вивчення духовного світогляду Буковини та його творчого збагачення. Це перебування художника на буковинські землі було надто важливе для нього самого, адже він багато чув про Буковину від діда та бабусі, які проживали у Борівцях.
Пригадує дружина Джіні: „Я забороняла йому робити таку далеку подорож на Буковину: тоді вже він був надто хворий.
Хоча я сама відчувала, що ця поїздка була надто важливою для його духовного збагачення, його туди тягнуло прямо магнітом. Він мені багато розповідав про чарівну Буковину. І вперто завжди твердив „Я знову повернусь на Буковину, якщо мене навіть понесуть на ношах” – тому я провела його до аеропорту Оттави і він полетів на Буковину…” Повернувшись в Канаду, він потрапляє в лікарню, але продовжує малювати серію картин на буковинську тематику…
3 листопада 1977 році Василя Курилика не стало. Йому доля відсудила лише 50 років.
В нього в планах було ще багато творчих задумів. Планував також зробити велику фреску до отавської православної церкви.
За свою творчість Курилик був нагороджений Орденом Канади.
Курилик присвячує свою мистецьку творчість відображенню особистого відчуття і бачення Канади. Ілюстровані ним ряд книг, які виказують його пристрасну любов до землі та її жителів, до історичної, культурної та релігійної спадщини. Словами та картинами Курилик прославляє життя канадських етнічних громад, часто покликаючись на свої спогади з дитинства і своє буковинське походження.
Художник після себе залишив великий здобуток своїх робіт. Серед цих робіт є видатна серія „Українська піонерія”. Цей твір складається із шести великих полотен. Варто детально зупинитись на цих картинах. Тут відображена ціла епоха історії еміграції українців до Канади.
Перша картина. Перед глядачем відкривається українське, зимове село у синьому нічному світлі, видніється в далині маленька хатина із хатини вийшло мала дівчина, яка босоніж стоїть на холодному снігу. В очах її великий смуток.
Друга картина. Тут зображено емігрантів з України на кораблі, які допливають до берегів Америки. Попереду видно берег, місто, кораблі, над водою чайки. На палубі корабля в буковинських кожухах з клунками та валізами ми бачимо емігрантів.
Третя картина. На картині відображений канадський ліс де викорчовують дерева наші буковинські люди.
Четверта картина. Ми бачимо організаційно-побутове життя українських піонерів. Зліва стоїть традиційне українська хата, колодязь–журавель. На горизонті видніється щойно побудована нова церква.
П’ята картина. Звичайна канадська сурова зима у сільські місцевості де посилились українці. В центрі картини сільський автобус, що збирає діток до школи і везе до міста, а на зустріч йому пара коней, які везуть молодих до шлюбу. Коні заквітчані стічками та квітами.
Шоста картина. Видніється безмежний широкий лан пшениці, який тянеться до небозводу. Це свідчить про сучасний добробут канадських українців. В пшениці стоїть український фермер, який тримає в руці колоски нового урожаю. В далечині видніється великий елеватор.
Ця серія картин сьогодні зберігається в Канадські Національні Галереї.
Художник був спостережливий та чуйний до матінки-природи. Людину у ній сприймає як жорстоку константу, яка нехтує природними дарами.
Ще за п’ятнадцять років до чорнобильської трагедії Василь Курилик попередив нас у своїх картинах про атомний викид. Можливо, саме Боже провидіння спустилось на художника і він у своїх картинах попереджує: „Люди будьте пильні, бо над світом нависла загроза цивілізації…” На жаль, саме у його рідному селі впала полинь Чорнобиля 1989 року.
Коли художник вдруге перебував у рідному селі, то рідня пригадує такий випадок: „Тоді на дворі стояло тепле літо. Василь багато малював у полі сільських пейзажів; раптом до хати, де він тоді мешкав, вбігла маленька дівчинка і крикнула; „Ваш вуйко художник захворів і впав лицем до землі і там лежить” . Тут миттєво вибігли люди з хати і підійшли до лежачого Василя запитавши: „Вам погано, вуйку Василю?”. На що художник з усмішкою відповів; „ Ні, мої рідні, все в порядку. Я просто хочу відчути запах рідної землі. Вона має свій особистий запах. Тут я шукаю свого коріння…”
http://bukovynaonline.com/diaspora-vasyl-kurylyk/
Обов'язково дивимось канадський документальний фільм про В. Курилика тут:
http://beta.nfb.ca/film/Kurelek/#temp-share-panel
http://marynahrymychacrosscanada.blogspot.com/
Жнива, 1966
Нюфандланд
Старовинна краса, завжди стара і завжди нова, 1975
Українські піонери
Польське весілля, 1977
Вечірка в Манітоба, 1964
Спогади юності
Candy floss clouds
Діти будують снігову фортецю, 1975
|
Константин Трутовский |
Дневник |
|
| Страницы: | [2] 1 |
