***

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Звенящий звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Ліна Костенко

Послушаю-ка дождь. Подкрался и шумит.
Веселый звук воды, шаги самой Природы.
Мне кажется, что миг прошел, лишь миг,
вдруг оглянусь — а это годы, годы!

Да нет, уже века. Не ведает никто,
в туманностях души, а может, Андромеды,
я, завернувшись в дождь — в стеклянное пальто,
с живыми, с мертвыми ль веду беседы.

Целую все леса. Спасибо скрипачу,
Он славно нам сыграл про все, что есть, чем буду.
Я дерево, я снег, все, что любить хочу.
И, может, в том мой смысл, а вовсе не причуда.

Перевод Игорь Кручик