К 290-летию со дня рождения Григория Саввича Сковороды

Часть 2.

 

Предлагаю вниманию читателей статью моей покойной матери, опубликованную в газете "Життя Лебединщини" 9 ноября 1994 г. к 200-летию со дня смерти Г.С. Сковороды.

Перевод на русский язык у меня получился плохой, потеряелся колорит, поэтому публикую текст на языке оригинала.  

О.М. Фалько

Босоніж пройшов Сковорода крутими шляхами історії, бачив і відчув так багато, а все ж залишився дитинно чистим, святим по-людськи, хоча й не за мірками церковної святенності. Манить його скромність і невибагливість людини, яка в останній період життя звела свою і до того мізерну власність до кількох речей: костура, сакви, флейти, книжки. Так і мандрував він разом з ними дорогами Слобожанщини. Стежки мандрівного філософа переплелися і на Лебединщині. Тут він наймався домашнім учителем у багатьох поміщиків, листувався і часто відвідував свого товариша по навчанню у Києво-Могилянській академії Федора Залеського. Про це свідчить лист останнього до академіка І.І. Срезневського. Зберігся переказ, що Сковорода перебував у будинку Залеських, де потім зупинявся і Т.Г. Шевченко. У двотомнику творів Сковороди згадуються прізвища учнів Василя Іванецького з Лебедина та Івана Андрієвського з села Азак, які навчалися піїтики у Григорія Савича.

В ньому був потужний магніт, що притягував серця сучасників до людини, у якої скромність не фальшива і чистота не примарна. Якби ніхто й нічого не знав про Сковороду, якби час не доніс його рукописних творів, а народ не зберіг легенд про його життя, сама тільки епітафія змусила б людей замислитися. Він підсумував своє життя викликом, в якому горда суть закута у войовничу простоту: „Світ ловив мене, та не спіймав”.

Все існуюче, стверджує філософ, може бути розподілено між трьома сферами: макрокосмом (великою машиною Всесвіту), мікрокосмом (внутрішнім світом Людини) і світом символів (перш за все – Біблією). Всі три світи мають тлінну та вічну натури. Природа, Всесвіт, як джерело всякого буття, характеризується безкінечністю і вічністю.

Людина, при всій своїй смертності, є „іконою вічності”, тобто зображенням нестримного прагнення до безсмертя, а світ символів – лише „дим вічності”, алегорія безсмертя, засіб його виразу.

Г.С. Сковорода – засновник не лише української, а й російської „філософії Серця”, що протистояла традиційній європейській „філософії Розуму”. Українська і російська філософії належать культурі „Сходо-Заходу”. Якщо філософія Заходу віддає перевагу мисленню, філософія Сходу – надсвідомості, то російська і українська філософія, що йдуть від Сковороди – художньому слову. Сковорода належить і Україні, і Росії, він об’єднує наші літератури, культури, народи. Свою місію він вбачав у тому, щоб бути „Сократом на Русі”, його іменують „українським Сократом”, і належить він світовій культурі.

День 9 листопада 1794 р. Був сонячний і погожий. У Ковалевського, у якого жив Григорій Савич, зібралося багато гостей на обід. Сковорода був веселий і говіркий, як ніколи. Довго розповідав про себе, про свої мандрівки. Потім вийшов у сад. Під липою викопав глибоку могилу. Пішов у свою кімнату, надів чисту білизну і востаннє поговорив з вічністю, Богом, долею, істиною. Поклав під голову свитку і свої рукописи. Ліг і заснув. І не прокинувся.

Поховали його під липкою, а на могилі написали те, що він заповів: „Світ ловив мене, та не спіймав”.

Прожив Григорій Сковорода 72 роки. Вітер історії очищає справжні коштовності від сміття і нашарувань, робить очевиднішою різницю між великим і мізерним.

З роками фігура Григорія Сковороди не потьмяніла, а заблищала щирим золотом непідробного скарбу. Він і сьогодні манить своєю моральною чистотою, повною узгодженістю стражденного, але осяяного високими ідеалами, життя з творчістю – поезією, філософією, етикою.  

© О.М. Фалько, 2010