В колонках играет - Полинове поле - Під холодним каменем
Настроение сейчас - Такий же...

ЛІС БЕЗНАДІЙ
Я йшла незнайомою стежкою довго,
Вдивлялась у синю незвідану даль;
По дорозі довгій не зустріла нікого,
Навіть давно знайому вже печаль.
Я слухала вітру шум загадковий
У високім принишклім гіллі,
Терпляче чекала на час світанковий
У холодній мовчазній імлі…
Місяць із неба криво всміхався
Даруючи тьмяне світло своє
Зачарувати, мабуть, сподівався,
Примусить забути, що Ви в мене є.
Так тихо, мов мертві, дерева стояли,
Дзвінко й зловісно тремтіли листки
Як швидко про мене усі забували,
Як легко й безжально ховали в віки.
Та знала я твердо: Ви не забули;
Я вірила довго: знайдете мене,
Навіть коли ті дерева тремтіли,
Навіть якщо століття мине.
В німому холодному лісі
Від кожного кроку злітала луна…
Єдина утіха – на соннім узліссі
Зустрілась калина – красива й сумна.
Я довго дивилась на краплі роси –
Сльози були на калині!—
Та не менше стало через них краси…
Цю зустріч пам’ятаю донині.
Та калина в похмурому лісі єдина
Почула від мене слова каяття.
«Єдина» – слово гірке, як провина
За неправильний крок із життя.
Проходили дні, місяці, роки –
Блукала лісом я безперестанку,
Вже і не знала, чи вистачить снаги
Дочекатися омріяного ранку.
Ходила цим лісом дуже довго,
Знала кожен кущ і деревце.
Я розуміла провину серця свого
І не гнівалась на всіх за це.
Дні тягнулись в далечінь струною.
Лишаючи лиш спогади, мов сни…
Проте, що станеться зі мною,
Нажаль, не відали й вони.
Ви знаєте, що таке печаль?
Чи не забули мить розлуки?
Чи згадуєте Ви, дивлячись у даль,
У що повірили, аби позбутись муки?
Так, пройшло багато років,
Змінивши душі і серця навік,
Я не чекала більше Ваших кроків…
Так, я Вас забула. Лиш за рік!
Не могла у темряві нічній
Побачити хоч іскорку надії…
Я зрозуміла: не повернеш мрій,
Які так старанно приховують події…
Так, найгірша кара за негідний вчинок –
Самотнє блукання у Лісі Безнадій,
Де життя – ланцюг із малих «провинок»
На шиях крилатих змучених мрій!