В колонках играет - Полинове поле - На семи вітрах
Настроение сейчас - Дощ за вікном, і на душі...







Смерть Марічки

Пройшов вже рік, а він не пише,
Прийшла вона до тихої верби.
Соловейка гілочка колише,
А їй хоч сумно, та не хоче йти.
Схилилась мовчки під вербою,
Втирає слізоньки з лиця…
Розмовля із бистрою водою,
Сльози ж ллються без кінця…
І знову тихий-тихий шепіт:
Чи то благання, чи то гнів,…
А потім – знову сльози, трепет,
І сумний до болю спів…
Здається, що якби їй крила,
Вона би мчала до зорі,
Вмить всі гори б облетіла,
Аби знайти його вгорі.
Та не судилося зустрітись,
Така вже доля, мабуть, їм –
Хотіли вже вони побратись,
Коли біда влетіла в дім.
І довелось прощатись знову,
Та цього разу – назавжди…
Вона хоч не сказала ані слова,
Та думала: «не йди, не йди…»
А він, як завжди, вільним вітром,
Злетів на чорного коня,
І полетів цим білим світом,
Шукати долі навмання.
Згадала – й знову сльози, пісня…
І знову туга рветься ввись.
Якби ж-то знати, що там після…
Але в майбутнє не дивись!
А голос рветься вище, вище,
Зриває сльози із небес…
Навкруги вітер дико свище,
Додолу хилиться овес…
Захлинулась бистра річка
Вода на берег попливла…
«Я буду поряд вічно!»-
Почулись в громові слова.
Знову впала ніч із неба,
Співа тривожно соловей…
Не чекай мене, не треба,
Витри сльози із очей!
Я не повернуся ніколи,
Зрозумій мене й пробач,
Завжди любив я гори…
Згадай мене, але не плач.
Ти знаєш, хоч зараз не з тобою,
Та не забуть ніколи і ніде
Гіркі ці сльози під вербою…
Вода тиха їх до мене принесе.
Не сумуй за теплим літом,
За ніжним співом солов’я.
Ти для мене станеш Світом,
Для тебе буду Світлом я.
Ми не розлучимось з тобою –
Я буду поруч у піснях…
Не гинуть на полях герої,
Їм не зупинити шлях!
Тож не журися, моє серце,
Від сліз ніхто ще не ожив…
Посміхнись… ти ж пам’ятаєш,
Як я колись твій сміх любив?
Ти пам’ятаєш теплий вітер,
Ти не забула шепіт трав?
Знову Вітер сльози витер,
А Дощик тугу приховав…
Ти не сумуй, я за тобою
Слід у слід, як Ангел твій,…
Не можу бачити сумною
Свою єдину квітку мрій.
Поглянь у чисту воду річки:
У ній відбитий цілий Світ!
Посидь зі мною поряд мовчки,
Поки засяє злотом схід.
Розкажи мені, що відчуваєш,
Вилий, душе, тихий жаль.
Ти ж тоді мовчала, пам’ятаєш,
Коли ніс кінь мене у даль?…
Ти не сумуй, не плач за мною,
Себе ні в чому не вини,
Я завжди буду поряд із тобою,
Дивитимусь з височини.
Ти ж знаєш, як любив я гори,
Зрозумій мене й пробач…
Я не вернусь сюди ніколи…
Хоча люблю… Не плач, не плач…
А вона – мов чула і не чула,
Дивилася крізь сліз туман,
І зараз знов вона мовчала,
Але тепер – уже від ран.
З її волосся синя стрічка
Спливала вниз в мутній воді,
Отак пішла від нас Марічка –
Найкраща дівчина в селі.
Тепер пустує світла хата,
І зрізали вербу плакучу давно...
Ось така була розплата:
Несказане слово пірнуло на дно...


Вірш був написаний мною 7 вересня 2008 року