Нарешті повернулась до життя...

В колонках играет - Полинове поле - Під холодним каменем
Настроение сейчас - Такий же...

ЛІС БЕЗНАДІЙ
Я йшла незнайомою стежкою довго,
Вдивлялась у синю незвідану даль;
По дорозі довгій не зустріла нікого,
Навіть давно знайому вже печаль.
Я слухала вітру шум загадковий
У високім принишклім гіллі,
Терпляче чекала на час світанковий
У холодній мовчазній імлі…
Місяць із неба криво всміхався
Даруючи тьмяне світло своє
Зачарувати, мабуть, сподівався,
Примусить забути, що Ви в мене є.
Так тихо, мов мертві, дерева стояли,
Дзвінко й зловісно тремтіли листки
Як швидко про мене усі забували,
Як легко й безжально ховали в віки.
Та знала я твердо: Ви не забули;
Я вірила довго: знайдете мене,
Навіть коли ті дерева тремтіли,
Навіть якщо століття мине.
В німому холодному лісі
Від кожного кроку злітала луна…
Єдина утіха – на соннім узліссі
Зустрілась калина – красива й сумна.
Я довго дивилась на краплі роси –
Сльози були на калині!—
Та не менше стало через них краси…
Цю зустріч пам’ятаю донині.
Та калина в похмурому лісі єдина
Почула від мене слова каяття.
«Єдина» – слово гірке, як провина
За неправильний крок із життя.
Проходили дні, місяці, роки –
Блукала лісом я безперестанку,
Вже і не знала, чи вистачить снаги
Дочекатися омріяного ранку.
Ходила цим лісом дуже довго,
Знала кожен кущ і деревце.
Я розуміла провину серця свого
І не гнівалась на всіх за це.
Дні тягнулись в далечінь струною.
Лишаючи лиш спогади, мов сни…
Проте, що станеться зі мною,
Нажаль, не відали й вони.
Ви знаєте, що таке печаль?
Чи не забули мить розлуки?
Чи згадуєте Ви, дивлячись у даль,
У що повірили, аби позбутись муки?
Так, пройшло багато років,
Змінивши душі і серця навік,
Я не чекала більше Ваших кроків…
Так, я Вас забула. Лиш за рік!
Не могла у темряві нічній
Побачити хоч іскорку надії…
Я зрозуміла: не повернеш мрій,
Які так старанно приховують події…
Так, найгірша кара за негідний вчинок –
Самотнє блукання у Лісі Безнадій,
Де життя – ланцюг із малих «провинок»
На шиях крилатих змучених мрій!

В колонках играет - Полинове поле - На семи вітрах
Настроение сейчас - Дощ за вікном, і на душі...







Смерть Марічки

Пройшов вже рік, а він не пише,
Прийшла вона до тихої верби.
Соловейка гілочка колише,
А їй хоч сумно, та не хоче йти.
Схилилась мовчки під вербою,
Втирає слізоньки з лиця…
Розмовля із бистрою водою,
Сльози ж ллються без кінця…
І знову тихий-тихий шепіт:
Чи то благання, чи то гнів,…
А потім – знову сльози, трепет,
І сумний до болю спів…
Здається, що якби їй крила,
Вона би мчала до зорі,
Вмить всі гори б облетіла,
Аби знайти його вгорі.
Та не судилося зустрітись,
Така вже доля, мабуть, їм –
Хотіли вже вони побратись,
Коли біда влетіла в дім.
І довелось прощатись знову,
Та цього разу – назавжди…
Вона хоч не сказала ані слова,
Та думала: «не йди, не йди…»
А він, як завжди, вільним вітром,
Злетів на чорного коня,
І полетів цим білим світом,
Шукати долі навмання.
Згадала – й знову сльози, пісня…
І знову туга рветься ввись.
Якби ж-то знати, що там після…
Але в майбутнє не дивись!
А голос рветься вище, вище,
Зриває сльози із небес…
Навкруги вітер дико свище,
Додолу хилиться овес…
Захлинулась бистра річка
Вода на берег попливла…
«Я буду поряд вічно!»-
Почулись в громові слова.
Знову впала ніч із неба,
Співа тривожно соловей…
Не чекай мене, не треба,
Витри сльози із очей!
Я не повернуся ніколи,
Зрозумій мене й пробач,
Завжди любив я гори…
Згадай мене, але не плач.
Ти знаєш, хоч зараз не з тобою,
Та не забуть ніколи і ніде
Гіркі ці сльози під вербою…
Вода тиха їх до мене принесе.
Не сумуй за теплим літом,
За ніжним співом солов’я.
Ти для мене станеш Світом,
Для тебе буду Світлом я.
Ми не розлучимось з тобою –
Я буду поруч у піснях…
Не гинуть на полях герої,
Їм не зупинити шлях!
Тож не журися, моє серце,
Від сліз ніхто ще не ожив…
Посміхнись… ти ж пам’ятаєш,
Як я колись твій сміх любив?
Ти пам’ятаєш теплий вітер,
Ти не забула шепіт трав?
Знову Вітер сльози витер,
А Дощик тугу приховав…
Ти не сумуй, я за тобою
Слід у слід, як Ангел твій,…
Не можу бачити сумною
Свою єдину квітку мрій.
Поглянь у чисту воду річки:
У ній відбитий цілий Світ!
Посидь зі мною поряд мовчки,
Поки засяє злотом схід.
Розкажи мені, що відчуваєш,
Вилий, душе, тихий жаль.
Ти ж тоді мовчала, пам’ятаєш,
Коли ніс кінь мене у даль?…
Ти не сумуй, не плач за мною,
Себе ні в чому не вини,
Я завжди буду поряд із тобою,
Дивитимусь з височини.
Ти ж знаєш, як любив я гори,
Зрозумій мене й пробач…
Я не вернусь сюди ніколи…
Хоча люблю… Не плач, не плач…
А вона – мов чула і не чула,
Дивилася крізь сліз туман,
І зараз знов вона мовчала,
Але тепер – уже від ран.
З її волосся синя стрічка
Спливала вниз в мутній воді,
Отак пішла від нас Марічка –
Найкраща дівчина в селі.
Тепер пустує світла хата,
І зрізали вербу плакучу давно...
Ось така була розплата:
Несказане слово пірнуло на дно...


Вірш був написаний мною 7 вересня 2008 року

4 слушали 0 копий [+ в свой плеер]

Пісня розміщена з метою ознайомлення

В колонках играет - Хорта - Дива не буде

Коли засвітяться кривавим цвітом маки
схилившись під краплинами роси,
Ти в Долі не проси ні щастя, ні розплати,
Ніколи і ні в кого послуг не проси!
Шлях на Землі - немов пустельне поле,
На ньому нам зустрітись довелось.
І справжню дружбу ворог не поборе,
з покон-віків недарма так велось.
І хай життя летить скаженим шквалом,
Хай розбиває долі й волю на тріски,
Ти вистоїш. Я впевнена. Я знаю:
повіриш в себе - усе стане до снаги!
Ти лиш не думай, що там буде після -
Чи вічний Рай, чи темне забуття,
Ти житимеш, як гарна тиха пісня,
у рідних відданих серцях.
Але то все нескоро буде. Може
не буде й зовсім трагедії буття.
Живи, як інтуїція тобі підкаже -
на те природа і дала передчуття...
А ця Земля - лише одна із тисяч,
і кожен з нас - недовговічний гість.
Пройде життя, не скаже "Вибач"
й на питання твої не відповість...
Знову й знов зійде байдуже Сонце,
Осяє шлях і праведним, і злим.
Загляне глибоко у твоє серце...
В душі ти завжди будеш молодим.

2 слушали 0 копий [+ в свой плеер]

Повільна, ненав'язлива мелодія...

В колонках играет - Аpocaliptica

Настроение сейчас - сумно, як завжди

Ну ось нарешті відважилась завести щоденник, і виявилось, що не знаю, про що писати... Напишу один із своїх песимістичних віршів, може, комусь колись знадобиться...

Осінь. Ніч. Холодний вітер
Листя кидає в пітьму…
Час пройшов і сльози витер,
То чому ж я не засну?
Важко тиснуть сірі стіни,
Виє вітер за вікном…
Ловлять душу павутини,
Манять тим далеким сном…
Знов і знов шукаю спогад,
повертаюсь знов і знов
щоб почути тихий голос,
поки день не захолов…
Але знов і знов втрачаю,
повертаюсь в день сирий,
де весь час когось шукаю…
Сумно так, хоч вовком вий!
Чого сумую? Все ж-бо добре,
І не сама в цім світі я,
та серце тисне щось холодне,
мов причаїлась там змія...
І вдень сміюсь, ховаю погляд,
живу звичайно - як і всі,
та лиш вночі, як впаде холод,
й засяють зорі у росі,
мене покличе знову вітер
у той забутий давній сон,
де можна жити, серцем жити,
зламавши "рамки", їх полон.

Ну ось, то один із багатьох моїх віршиків... Якщо в когось проблеми із українською - можу перекласти... Ніби все. Дякую за увагу. Вовчиця.

Просто деякі думки у вільну хвилинку.