Коли ми йшли удвох з тобою,
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо.
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці,
Немов траву безплідну, дику
Топтала, і не чула крику
Тих колосочків.
Без оглядки
Ти йшла собі. А в мене - згадки.
Про те, як на чужому полі,
Давно колись, ще у неволі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що то колосячко вусате,
То невсипущій труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати.
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно.
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
стоптала ти необережно.

а а ау аапф