Цитата сообщения Sergey1958 § 10. Київська Русь за часів князя Олега



Попередній параграф ми з вами закінчили на драматичній ноті убійства Олегом київських князів Аскольда і Діра. Ето уголовне преступлєніє подозреваємий гражданін Новгорода Олег совершив на березі Дніпра у 882 році і скрив тіла своїх жертв, закопавши їх в укромном уголке на Угорському урочищі. Но ніяке преступлєніє власті від народу скрить невозможно, тому з давніх-давен люди стали називать те місце Аскольдовою могилою, там поставила церкву, яку у 1846 році талантліво ізобразив Тарас Шевченко. В наші дні на Аскольдову могилу у великих, обладнаних кондіціонєрами автобусах толпами привозять туристів, яким екскурсоводи розказують разні душещіпатєльні історії про трагічну судьбу нєвінно убієнних князів. Особенно чуствітєльні дамочки при цьому не хздержують сльоз і витирають очі одноразовими салфетками.


Шо ж проізошло на самом дєлє? Попробуєм розобраться в тій темній історії з точки зренія сільської аналітіки. Історія – ето така наука, до якої бліже всіх стоїть криміналістіка. Бо задача історика, як і слєдоватєля-криміналіста, состоїть у тому, щоб по крупіцам розрізнених даних восстановить повну картину проізошедшого. Но історику даже важче ніж слєдоватєлю, бо невозможно допросить свідєтєлєй, невозможно провести очні ставки і вообще – історики всігда мають діло з мертвими, а з мертвих, як ізвесно, взяткі гладкі. При тому, не забуваємо, шо всі правітелі всігда стараються запутать слєдствіє, знищуючи доказатєльства й уліки, а паралельно фабрикують оправдатєльні документи, які обіляють їхні дєйствія і відводять від них подозренія.

Дід, коли аналізірує інформацію для щоденних оглядів мірових новин, всігда керується неписаним правилом сільської аналітіки – люба інформація має подвергаться критичному осмисленню на предмет хто запускає очередну мульку, для чого і кому це може бути вигодно. То же саме правило должно примінятися і до історичних джерел, особенно до письмових. Єслі ми критично почитаємо Повість минулих літ, яку написав середньовічний київський блогер Нестор-літописець, ми побачим, шо многі факти там підтасовані, собитія перекручені, а трактовка подій всігда дається в пользу правлячого княжеського дому. Тому Повість минулих літ, хоть і дуже цінне історичне джерело, но не може прийматися безоговорочно і на віру.

Нестор-літописець, як дід уже розказував у минулому параграфі, подає слєдующу версію дєйствій Олєга в Києві. Він признає факт убійства Аскольда і Діра, но утверждає, шо обоє були просто дружинніками-варягами, які в свойо врем’я заблудилися, приблукали в Київ, швиденько його захватили і начали там князювати. При тому вели самостоятєльну політіку, не узгоджуючи дєйствій із камандіром - новгородським князем Рюриком.

Рюрик же, в якого своїх діл було по горло, якоби не встиг разобратися з київськими сіпаратістами, бо вмер у 879 году. Оставивши по собі сироту – малолітнього сина Ігоря. Бліжайший соратник Рюрика Олег, якоби не міг спокойно дивитися на сльози нещасної дитини, і щоб якось втішити Ігорьошку, аби той не плакав, рішив подарувати йому Київ. А чого мелочиться? І заодно покарати Аскольда і Діра, які в наглості своїй дойшли до того, шо не ісполняють пріказов Новгорода і не платять Новгороду дань.

Дід дає цій версії Нестора-літописця таку наукову оцінку – повна херня. Во-первих, Аскольд і Дір начали князювати в Києві ще тоді, коли Рюрик жрав мухомори і предєлом його геополітичних мечтаній було ограбить караван якого-то зазівавшогося купця. А во-вторих, разниця між Києвом і Новгородом була пріблізітєльно така, як січас між Пекіном і Улан Батором. Було би нєсколько странно, єслі би Генсєк Комуністіческой партії Китая Сі Цзіньпінь платив члєнські взноси Улзийсайхани Енхтувшину, предсєдатєлю Народной партії Монголії.

Так шо підлабузницьку версію Нєстора-літописця отвергаєм, як нєубедітєльну і коньюнктурну.

Слєдующа версія гласить, шо поход Олега на Київ состоявся внаслідок заговору київських бояр проти Аскольда, яким якоби не понравилося, що князь вернувся із похода 860 года проти Візантії християнином. То їсть, ця версія проголошує в качестве головної причини дєйствій Олега – протидію язичніків поширенню християнства на Русі.

Ця версія тоже купи не держиться, бо нафіга було боярам ждать двадцять два роки і терпіти отого Аскольда, який нібито став у Византії християнином Миколою, коли можна було собственноручно, без прівлєченія зовнішніх сил, перерізать князю горло і всєго ділов. Нрави в ті времена були прості, люди були без комплєксов і зарізать князя не составляло великого труда.

Кроме того, християнство Аскольда, єслі оно й було, на практиці було дуже номінальним. Це як у сучасних африканських країнах християнство вполнє гармонійно уживається з місцевими віруваннями і племінного шамана уважають не менше, чим батюшку-місіонєра. А у В’єтнамі, в наші дні, молодята йдучи під вінець, сначала вислуховують у загсі всяку офіційну пургу про комуністичну мораль, потом всі гуртом, разом із батьками, сватами і п’яними свідєтєлями палять свічки в буддійському храмі, звідки вся свайба на велосіпедах і мотоциклах їде у бліжайший католицький храм на обряд вінчання. І ніхто не щитає, шо в цьому є якесь протіворечіє. Так було й на Русі – аж до князя Володимира Русь була взірцем віротерпимості та незакомплексованості.

Тому в нас остається остання, і наіболєє правдива версія случившогося у 882 році преступлєнія. Олег, який остався регентом при малолітньому новгородському князі Ігорі, чуствував у собі призваніє завоєватєля і рейдера. Сразу після смерті Рюрика він начав інтєресуваться як обстоять діла в Києві, бо по слухам, які приносили купці, то був прекрасний і багатий город. Коли разведка донесла, шо Аскольд і Дір вже старі й немічні, в діла управління вже не дуже вникають, а по нєконорім сведєніям появилися ознаки старчеського слабоумія, Олег рішив – пора!

Снарядив войсько, всівся з ним на кнорри і приплив Дніпром у Київ. Де і проізошла описана в попередньому параграфі отвратітєльна сцена убійства стареньких київськіх князів.

Помивши в Дніпрі руки і змінивши обпісяну малолітнім Ігорьком сорочку, Олег двинувся осматрювать достопрімечатєльності Києва.

Київ у ту давню пору представляв собою довольно забавне зреліще. Прибувший по Дніпру до Києва іноземний купець міг наблюдать велику пристань з пришвартованими ладьями, стругами та кноррами. По берегу снували туди й сюди грузчики, переносячи заморські товари, несамовито торгувалися купці, стояв різномовний лемент, який лише іноді вщухав, коли вдалині появлялися кремезні статури київських таможенніков. Таможня прискіпливо оглядала прибуваючий товар, назначала на глазок мито, яке тут же відвантажувалося у скотницю.

Скотницею у ті давні времена називали скарбницю, а слово “скотина” не було образливим, бо часто застосовувалося до людей, які мали відношення до державних фінансів. Чомусь ізвесний банкір і любітєль українських старожитностей Ющенко не відродив це прекрасне слово і не повернув його у щоденний вжиток. А як би було прекрасно побачити на сайті презідента текст указу, в якому чорним по білому було б написано, що такому-то й такому-то гражданіну за особливі успіхи в управлінні державними фінансами присвоюється почесне звання “Скотина першого розряду”. Да, багато чого не встиг Ющенко зробити за п’ять років свого видающогося презідєнтства.

Но вертаємся до Олєга, який захоплено роззираючись іде вже вуличками Подолу – ремісничо-торгового кварталу Києва. Наприкінці IХ століття київський Подол був вполнє на рівні ремісничих кварталів інших європейських столиць – такий же бруд, сморід і така ж антисанітарія, як і в тогочасному Лондоні чи Парижі. Ковалі, гончарі, кожем’яки, зброярі, шевці, теслі та інші представники київського ремісничого класу проізводили вполнє прілічні товари, залишки яких археологи по цей день знаходять в Туречині та на всьому європейському просторі. Таким образом, ще тоді було закладено добру традицію експорту української продукції на ринки європейських країн і дід сподівається, що ця традиція продовжуватиметься і розвиватиметься і в умовах асоціації з ЄС.

Нада сказать, шо особих достопрімечатєльностєй в ту пору в Києві ще не було. Не було ні церков, ні пам’ятників ніяких. Не говоря вже про метро, торгові плази чи пивзавод “Оболонь”. Разве шо на кручі понад Дніпром стояв пеньок із позолоченими вусами, якого месні гражданє називали Перуном і проходячи мимо нього приподнімали в знак пошани капелюхи. Олег оглянув Перуна, хотів було зробить на його фоні селфі, но вспомнив, що до айфонів ще як до Києва рачки, тому без задєржки пішов осматрювать княжий палац. Шоб зрізать путь, рішив піти навпростець через Хрещатик. В ту пору Хрещатик представляв із себе поросший чагарями яр, куди скидали сміття, а ночами вили вовки. Но Олег не іспугався і пішов навпростець. В районі современного Майдану путь Олегу перегородила група кремезних кієвлян.

- Це ти Олег? – презрітєльно спльовуючи спитав вусатий дядько в шоломі і з щитом за плечима.

- Ну я... А шо такоє?

- Слухай сюда вніматєльно, повторять не буду – ти тут у Києві, кажецця власть захватив. Нас інтєресує, шо ти збираєшся робить? Какови, так сказать, творческіє плани?

- А хто ви такі? І шо це за манєра разговарювать з властью? – обурився Олег

- Ми, блять, небайдужі громадяни – недбало кинув молодий верзило, що спирався на здоровенну булаву. – І запомни собі, Олєжка, – єслі хочеш спокойно жить в нашому городі, уважітєльнєє нада з народом. Ми тебе пока по-харошому питаєм. А можем ведь і по-плохому. В нас із цим просто.

- Ну я... – Олег підбирав слова. - Ну я думав... шо єслі я тут власть, то сам рішать все буду. Вернуся в Новгород, а Київ мені буде дань платить. Нормальний, кажецця, план. Як вам? - і вопросітєльно уставився на небайдужіх громадян.

- Ха-ха-ха – щиро зареготали дядьки, як сміються дорослі люди над малолітнім несмишльонишем, коли той бовкне якуто дурницю. – Ти ето брось, - сказав крізь сміх довготелесий громадянин – Ти шо, сірйозно щитаєш, шо вбивши двох князів ти захватив Київ?

- Ну да... – нерішуче протягнув Олег

- Ха-ха-ха-ха-ха – ще голосніше розреготалися дядьки. – Нє, ну ви бачила таке – давився сміхом витираючи сльози вусатий. – Запомні, синок, не ти Київ захватив. А Київ захватив тебе. І ми тобі, раз уже іменно ти нам трапився, ставимо бойову історичну задачу – закласти підвалини мощної держави Київська Русь, як предтечі України – європейської, цивілізованої і демократичної держави. Усьок?!

- Нє совсєм... – пробелькотів Олег.

- Да... Якийто ти непойнятливий, Олєжка – прімірітєльно сказав довготелесий. Дивись сюда – і начав патичком малювать на землі контури Європи. – Отут Чорне море, за нім Візантія. Отут, на Западі, мощна імперія, яку сотворив Карл Великий у 800 году, трохи ближче до нас свої держави формують мадяри, чехи, поляки і болгари. На востоке – Хозарський каганат. Києву тоже нада срочно формувати свою мощну феодальну державу. Аскольд і Дір, яких ти сьогодні того... в общем, яким ти об’явив імпічмент, були по правді говоря, нє очень. Старі вже були для рішення історичних задач современності. От коли ми тебе на пристані побачили, я кажу куму: куме, кажісь подходящий кандідат на нового князя. Тому з тобою січас і проводим собесєдованіє на заміщення вакантной должності київського князя. Єслі окажеться, що ти соответствуєш требуваніям на цю посаду, то так і буть – княж собі. Но єслі ні, то іди собі назад у Новгород. А будеш впиратися – ляжеш в могилу рядом з Аскольдом. Альтернативи тобі понятні? Вибирай.

Олег задумався, почухав потилицю, зітхнув тяжко і спитав:

- А шо ж тоді робить із Новгородом?

- Та як шо робить? – не стерпів здоровань із булавою. – Обложить податками, нехай платить Києву дань.

- Как ето? – здивувався Олег

- А так ето – терпляче пояснював вусань. – Ми берем тебе на должность київського князя, но при условії, шо ти забезпечуєш строгу подчіньнность всіх дочерніх предпріятій головному офісу в Києві. Но начать должен із Новгорода. Щитай це заданіє тестом на профпригодность.

- Гм... А, кстаті, хароша ідєя! – просіяв Олег. – В общем так, хлопці. Я согласєн. Буду трудиться в поті лиця зміцнюючи і розширюючи київську державу, боронитиму її від ворогів і постараюся зробити предпосилки для виникнення такого государства, щоб його боялися і уважали всі іноземні держави, і яким би потом пишалися наші нащадки. Слава Україні!

- Героям слава! – дружно гаркнули у відповідь небайдужі громадяни і додали – Ну от, так би і зразу. Іди, Олєжка, работай. І май на увазі – в Києві очінь не люблять, коли власть веде себе непрілічно. Будь чемним, твори добро і не роби хуйні, як каже Татуся Бо.

- А хто така Татуся Бо? – перепитав князь Олег.

- То одна прекрасна і мудра людина, ти її не знаєш, а об’яснять довго. Іди вже работай і не задавай дурних вопросів – поплескав вусатий Олега по плечу.

- Ну харашо, хлопці. Як скажете – відповів повеселілий Олег та почимчикував осматрювать княжий палац, який на довгих 25 років перетворився на його домівку.

Таким образом, історики сходяться во мнєнії, шо на самом дєлє не Олег захватив Київ, а Київ захватив Олега разом з його новгородською дружиною. Захватив, асимілював і заставив служити київській державі.

Олег дійствітєльно не вернувся в Новгород, а залишився в Києві і даже присвоїв Києву офіційний титул “матері городов руських”.

Сразу же, як тільки поселився в княжому палаці, Олег послав у Новгород берестяну телеграму: “Новгороду зпт всє на калєні вскл знк Отнинє маєте платить дань Києву тчк Єслі хтось випендриться ви мене знаєте тчк Цілую зпт Князь київський Олег”.

І данину Олег назначив не маленьку – єжегодно Новгород мав перераховувати Києву по 300 гривень. Дід бачить як всміхнувся читач: “Тю! Якихось 300 гривень. Та в мене жінка на манікюр більше тратить”. Но не будем забувать, друзі, що в ІХ столітті були трохи інші валютні курси. І єслі ми згадаємо, що одна новгородська гривня в ті времена виглядала не як скомкана бумажка в кишені студєнта, а була злитком щирого срібла весом у 204 грама, то зрозуміємо, що Новгороду приходилося трудно, бо новгородці мусіли щорічно посилати в Київ більше 60 кілограм чистого срібла. Ето к вопросу хто кого завоював. Бо в Росії находяться среді істориків придурки, які всірйоз щитають, шо при Олєгові Новгород установив свою власть над Києвом. Нада вніматєльнєє читать першоджерела, каже дід тим історикам і совітує їм поменше їсти мухоморів.

Те шо Олег до старості обладав характером завойовника свідчать усі 25 років його княжіння в Києві. Сразу після того, як Київ захватив собі нового, молодого і здорового князя, Олег по суті продовжив діло всіх попередніх київських правителів.

Вже наступного у 883 року Олег підкорив волелюбних древлян, у 884 році – сіверян, а в 885 році – радимичів. Ну, підкорив – це громко сказано. Обложив даниною та взяв на себе обязанность захищити еті племена від зовнішніх врагов. Така бурна дєятєльность Олега дуже не понравилася хозарам, які розглядали сіверян і радимичів своїми данниками.

Послєдоватєльно розширюючи та укріпляючи київську державу, Олег дуже завідував славі убієнного ним Аскольда і всьо врем’я мечтав повторить поход на Царьград, але ще з більшою славою, чим Аскольд.

У 907 году його мечта нарешті осуществилася. Як нам сообщає Нєстор-літописець, Олег об’явив набор желающих в увесєлітєльний турпоход за Чорне море і скоро набрав по 40 чоловік на кожну з 2000 ледєй.

По свідєтєльству того ж таки Нєстора, правивший в то врем’я імператор Візантії Лєв VI, якого дражнили Філософом, глянув з балкона свого палацу у бінокль і нащитав 80 тисяч вооружонних русичів, які на всіх парусах наближалися до Константінополя. Присвиснувши прі відє такого вражаючого зреліща, імператор Лєв філософськи зауважив: “От ето регата!”. І приказав замкнути городські ворота на ключ, а ключ оддать йому, бо так буде якто спокойнєє.

Однако Олєгу грабежей пригородов Константінополя показалося мало і він викинув інтєресну штуку – приказав прикріпить до всіх ладєй колеса і піднять паруса. Та став ждать попутного вітру. Як вітер подув, усі 2 тисячі ладєй дружно рушили з місця і набирая скорость понеслися суходолом в направлєнії візантійської столиці. Лєв VI отетерів від цього зреліща і крикнувши: “Та ето вже якась Формула-1!”, приказав нємедлєнно начинать з Олєгом переговори, предлагая йому мір, дружбу, жвачку.

Олєг та імператор довго торгувалися про условія миру, а потом вдарили по руках: договорилися створити між київською державою та Візантійською імперією зону свободной торговлі. Кроме того імператор отщитав по 12 гривень на кажду уключину. Історики гадають скіки це мало буть в реальном дєнєжном ісчіслєнії, їхні версії розходяться, но в любом случаї сума виглядає гігантською.

Обнявши на прощання імператора, Олєг просив приїзжать при случаї в Київ і запросто заходить до нього в гості. Сів до себе у ладью і ще довго махав рукою імператору, який сумно наблюдав в бінокля за гружоними його добром ладьями русичів. Но тут главна ладья вдруг розвернулася і начала приближаться до берега.

- Шо, опять!? – іспугано спитав імператор.

- Та нє! Нє бойся. Це я забув тобі сувеніра із Києва оставить. Хочу тобі на пам’ять свій щит подарить. Хароший щит – сматрі! – розмахував Олег своїм щитом перед городськими воротами.

- Не нада мені твого щита – відмахнувся роздратовано Лєв VI, - йди вже собі з Богом. І без тебе мороки хватає.

- Ну, як знаєш... – знизив плечима Олєг. – Но щит я всьо же оставлю. На пам’ять о прекрасно проведьонном времені. – І прибив свого щита до ворот Царьграда.

Ця історія, так смачно описана Нєстором-літописцем, не знаходіть, однако свого підтвердження у візантійських джерелах, де нема ні слова про похід Олега 907 року. Дід допускає, однако, шо візантійці могли унітожить упомінанія про ето собітиє, бо стіснялися. Ну, гордиться візантійцям, дійствітєльно не було чим.

У 911 году в Константинополь прибуло посольство Олега, яке підтвердило “мир, дружба, жвачка” та заключило новий договор. В якому вже чомусь не говорилося про безпошлінну торговлю. Возможно, Олєг посовітувався з своїми таможенніками і прийшов до висновку, шо безпошлінна торговля Києву невигодна. Хтозна. В любом случаї, факт посольства 911 года істориками сомнєнію не подвергається. Любопитно также, шо в цьому договорі упоминається титул Олега – “Великий князь руський”.

В наступному, 912 году з князєм Олегом случилася маленька неприятность. Він помер. Но нема худа без добра. Обстоятєльства смерті Олега, якого вкусила зміюка, що виповзла з черепа його коня, дала прекрасний сюжет для ізвесного стіхотворенія А.С.Пушкіна, яке, в свою очередь, надихнуло В.С.Висоцького написать веселу і остроумну пісню, яка ілюструє древню українську приказку – “Скільки вірьовочці не виться, всьо равно Хуйлу піздєц.

Олега, по київській версії його житія, закопали в Києві на горі Щековиця. Коли небайдужі громадяни закопували усопшого князя, між ними состоявся пріблізітєльно такий разговор:

- А шо я казав – нормальний князь буде! А ви не вірили – хітро підморгнув вусатий дядько.

- Ага, но за тими князями глаз да глаз нужен – єслі би ми йому тоді на Майдані предметно не об’яснили, шо він має робить і какови возможні послєдствія, єслі наміриться взбрикнуть, всьо для нього могло сложіться іначе. Міг сложить буйну голову намного раньше – зауважив довготелесий.

- Да... – протягнув здоровило – а всьо потому, шо Олєг правильно просьок – народ нада слухать і виполнять його указанія. Тоді і в історію увійдеш, як нормальний історичний дєятєль. А не як отой тихий дурачок Ющенко, шо все просрав, Господі прости...

- Какой-такой Ющенко? – перепитав довготелесий.

- А нікакой. Ладно, проїхали. – кинув здоровань і вже озабоченім тоном спитав – Так, хто там у нас слєдующий?

- Ну як то хто? – сперся на заступа вусатий. – Так Ігор же! Подрос уже парень, рветься в бой. Мріє продовжить діло Олега.

- Ну а качества необхідні має? – поінтересувався високий дядко, вкидаючи в могилу Олега чергову лопату землі.

- Та пока неясно... Но який то він... Жадний чи шо. Я пока не мойму. – розмірковував вусань.

- Жадний? Ето плохо... Жадній людині власть давати никак нільзя. Плохо кончиться. От, напрімер, Янукович.... – почав було відклавши лопату здоровило.

- Та облиш ти, раді Бога, отого Януковича... – перервав його довготелесий. - Ми ще князя Олега не закопали, а ти про Януковича. Нехай з ним нащадки розбираються, а в нас своїх проблем вистача.

Закопавши усопшого Олега група небайдужих громадян рушила до князівського палацу, шоб поговорить з новим Великим князем київським Ігорем.

Но об етом, а также о многом другом, в наступному параграфі, який дід надіється запостити наступної неділі.

(с) http://repka.club/istoriya-ukrajini/item/804-10-kyivska-rus-za-chasiv-kniazia-oleha