Мій дикий коню, норовистий коню!
Все так би і іржав, все так би ти й летів.
А я тебе спиню і розсупоню
на роздоріжжі всіх оцих світів.
А от постій. А от не бий копитом.
Закинем геть хомут і остроги.
Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.
А чайка все кричатиме: киги!
А ми з тобою обминемо торжища,
де гендлярі вимахують пером.
Не дам тебе плескати і которгати.
Ходім, я напою тебе Дніпром.
Я нагодую очі твої степом.
Могили України покажу.
Ніяких віжок на тобі не стерплю,
в Чумацький Віз — і то не запряжу.
Правічний шлях ковтатимуть яруги,
чіпкі примари схоплять з-за плечей.
Пахуче сіно скошеної туги
жуватимеш із рептуха ночей.
А потім я візьму тебе за повід
та й поведу по зоряній соші.
Самі до себе прийдемо на сповідь
і всі дрібниці витрусим з душі.
Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —
цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.
І що нам шум і всі оті стовковиська?
Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.
Хай там без нас гуде азартом траса.
Це все — рекорди втоптаних орбіт.
Реве глядач. І ставить на Пегаса.
Поет стає жокеєм — і привіт.
Замкнулось коло. Вихід замурований.
Квапливий старт, і в мислях метушня —
чи сам себе жокей пронумерований
пережене, умиливши коня?
А що від того у віках зостанеться?
Хто наше поле вивершить в стоги?
У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.
А чайка все кричатиме: киги!..
Ліна Костенко