Цей вірш написав мій батько Ліщук (Кутній) Сава Максимович.



МАЛЕНЬКА ПОЕМА ПРО ВЕЛИКУ БІДУ


Моій матері ЛІЩУК Парасці, в якоі в 1932-1933 роках
померло семеро дітей,колишній мешканці с.Ружин,що
на Житомирщині,-ПРИСВЯЧУЮ



Давно те було...Та як не згадати
Голодне село і зажурену матір?
Великую матір-всю Украіну,
Що з голоду мерла,ні в чому не винна.

В краю хліборобів-кругом ні зернини,
Лиш горе та сльози,і ще - домовини.
Багато-багато: усіх не злічити,
Пішло людей в землю навіки спочити.

Ішли продзагони від хати до хати,
Щоб крихти останні в дітей відібрати.
І падали люди...Вмирало село,
Такого в цім краі іще не було.

А як же матуся?А як іі діти?
Чи е, чи лишились на Божому світі?
Та хто про те скаже? Хто те пам"ятае?
Усі вже померли - нікого не мае...

Лиш мати лишилась - бо смерті не знала.
Не вмерла сердешна, все діток шукала.
Ішла вона степом,йшла змученим краем,
І почула - з неба голос долинае:

"Не плачте матусю у тузі за нами,
Ми у синім небі стали журавлями.
Летимо над світом,бачим все навколо,
Ще е в ньому кривда,е ще в ньому голод.

Ще земля палае,плачуть малі діти,
Ллеться кров людськая по всім білім світі."
Зупинилась мати, стала, заніміла
А над нею в небі журавлі летіли.

А над білим світом весни пролітали,
Мала мати діток - та лихо забрало.
Геть усіх забрало - жодне не лишило.
Боже ж Ти наш, Боже,світоньку наш милий !

Як біда ця сталась в нас на Украіні?
Звідки лихо взялось? І хто в тому винен?
Вимирали села,хутори зникали,
В страшнім лихолітті мільйонів не стало...


Довго,кажуть,мати діточок шукала.
Посивіла,постаріла - і землею стала...


Та життя перемогло,забуяло цвітом,
І живуть, смертям на зло,Украіни діти.
А катів поглине час,прокляття довічне,
Ми не вмерли! Ми - Живі !
Ми - на віки-вічні!


27 листопада 2006 року.Сава Ліщук (Кутній)