вчора батько попав до лікарні..
упав з висоти приблизно 3 метра на залізну решітку, таку шоб взуття чистити.. головою..
наслідки:
-зломані 2 ребра..
-зламана ключиця зі здвигом, мають робити операцію..
-тріщина в черепі.. внаслідок якої втратив багато крові через ніс і вуха..
-нічого не пам"ятає..

найстрашніше, що до нього не пускають,

цілу ніч не спала.. пила заспокійливі..
зараз просто як зомбі..
навіть, ворогу не побажаєш так почуватись

воно стало більш терпиме..
з чоловіком живем просто як сусіди..
коли лежала в лікарні, він навіть не додумавсь мене провідати..
ходили лише батьки..

у мене вже веееееликий живіт, там хтось штурхається.. доволі інколи боляче, а інколи цікаво
ще в 19 тижнів на УЗД сказали, шо хлопчик.. але всі кажуть шо будить дічинка.
і я б теж хотіла б дівчинку)
але й хлопчик це теж круто..
дуже сильно боюсь родів..
в четвер йдемо до лікаря, бо сказали шо тре на перід договоритись з тим хто буде приймати роди.
ех..

а ще я не можу розібратися в своїх початтях.. щось усе сильно-сильно заплуталось, і нічогісінько не понятно..
але з теперішнім чоловіком я б не хотіла прожити усе життя,
думаю я заслуговую на краще відношення до себе.

пройшло 2 тижня сімейного життя..
не життя, а лйно!
самі хужі дні... одні нерви..
кохаю іншого, з ним хожу на прем"єри фільмівна концерти і каток..
чоловік лох, кинув роботу, сидить дома.. я йому даю гроші на проєзд, тіп шукає роботу..
поїхати куди подалі від цього життя...
ні, це не життя,
це існування.. каторга, не більше...

через 3 дня весілля..
усі готуються, нервують, шось шукають..
і вроді, наречена повинна найбільше нервуватися.. але.. я сижу в неті, гуляю з друзями, дивлюсь телик і слухаю музику, як завжди..
мені відверто пофіг,
я як маленька, вірю у те шо в майбутньому усе будить супер-пупер,
або шось впаде з неба і весілля не будить..
та це лише казки..\

сльози течуть на стільки стрімко, що їх уже не зупинити..
той, інший, якого кохаю більше за життя, просто сказав що він мені вже не потрібний..
саме у цей момент сидить розважається з іншою..
найкращий друг залишив одну.. зі своїми проблемами, думками, одну на цілий світ.
без підтримки і допомоги..
ніхто не чує.. і ніхто не допоможе...
отак люди у повній самотності зходять з розуму...
не хочу зранку прокидатись..
бачити нареченого, який вчора розважався цілу ніч з іншою.. прийшов зранку п"яним...
батьків, які ногами і руками лише за нього, для яких я стала просто ніким,
давно я не усміхалась..
ляжу спати, усміхнусь, і помру з усмішкою на вустах...

"усе будить добре", коли?
чекаю цього 18 років, ніразу не була щасливою... усе життя - знущання..
досить, я не істота!

Сьогодні гортала журнал, і наткнулась на статтю, ось маленький уривочок:

"Американские физиологи утверждают, что пальцевой масаж слизистой оболочки носа улучшает мозговую деятельность"

висновок - колупастись у носі корисно для мозку)

у мене був ще один щоденник під ім"ям "НауЧу_МечТаТь"
так, от тільки що перечитувала там записи, і на один досить цікавий наткнулась..

11.04.09р.
"вчера вечером, решили с Олей прогуляться возле озера... вечер... звезды... романтика.. а я с подружкой...
сразу нахлынули старые ощущения... воспоминания, и ностальгия о прошедшем... вспомнила его... ми сели на травку.. и я заплакала... вспомнилось все связанное с этим местом... все-все..
как мы тут ночевали... как считали звезды.. он здесь учил меня ловить рыбу, плавать... даже учил целоватся под водой... когда мне было нескем пойти на пляж, то он ходил со мной... здесь наблюдали закаты.. рассветы... затмение солнца... и луны, о это было прекрасно, такая темно-красная луна, озеро... и звезды...
вместе варили уху..
именно тут на этом месте где сижу с Олей...
Да пошло все в жопу! не судьба мне быть с ним... тогда почему мучаюсь?
почему вечно его встречаю где-нибудь случайно? это уже переходит все рамки... рамки моих нервов и сознания...
оно сильнее за меня.. "


і саме з ним ми зараз кращі друзі... тоді я вважала, що втратила його назавжди, та він мене сам знайшов... почав зізнаватись у коханні, та я йому сказала, що вже вихожу заміж..

саме зараз здається що після весілля усе тільки почнеться..

моєму "малятку" у животику вже 5 тижнів, важкий токсикоз.. та я тримаюсь, а вдруг у мене родиться дитина-індіго, чи дитина-кристал...

Друзі?скільки раз я з ними сварилась...
хороше слово...
Дружба? так вона існує..
та не довго, і не завжди то дружба...
навіть, коли вважаєш зовсім по іншому..
інколи важко зрозуміти де друг, де ворог, а де кохана людина,
адже від одного до іншого лише один крок..

мені 18 років,
вихожу скоро заміж, по "зальоту",
хм.. нареченого не кохаю,
в думках зовсім інший,
та, я дурна, не заперечую.... важко, та живу... вихожу заміж, і усе закінчується... УСЕ
залишається моя дитина і носки чоловіка.. у 18

Щоденничок нового життя, ДОРОСЛОГО