24. Правові засади політичної реклами в пресі ЗУ «Про рекламу» від 11.07.2033 – Стаття 8. Загальні вимоги до реклами. У рекламі забороняється вміщувати твердження, які є дискримінаційними за ознаками походження людини, її …політичних поглядів. Стаття 13. Реклама на телебаченні і радіо. Час, відведений на політичну рекламу впродовж виборчого процесу на спеціалізованих рекламних каналах, не може перевищувати 20 відсотків фактичного обсягу мовлення протягом кожної години мовлення. Не поширюється на рекламні канали. Стаття 14. Реклама у друкованих ЗМІ. Друкована площа, відведена на політичну рекламу впродовж виборчого процесу в друкованих ЗМІ, у тому числі рекламних, не може перевищувати 20 відсотків обсягу друкованої площі кожного номера видання чи додатка до нього. Не поширюється на друковані ЗМІ, засновниками яких є політичні партії. ЗУ «Про вибори народних депутатів» від 17.11.2011 («Про вибори Президента України» - аналогічно) – Стаття 3. Рівне виборче право: Рівність прав і можливостей суб'єктів виборчого процесу забезпечується рівним та неупередженим ставленням ЗМІ.Стаття 11. Виборчий процес здійснюється на засадах рівного доступу суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ незалежно від їх форми власності, крім ЗМІ, засновниками (власниками) яких є партії, кандидати у депутати в одномандатному окрузі. Стаття 13. Публічність і відкритість виборчого процесу: Публічність і відкритість виборчого процесу у діяльності виборчих комісій забезпечуються шляхом інформування громадян. Рішення доводяться до відома громадян через друковані ЗМІ. ЗМІ зобов'язані об'єктивно висвітлювати хід підготовки і проведення виборів. Представникам ЗМІ гарантується безперешкодний доступ на всі публічні заходи, пов'язані з виборами, а на засідання виборчих комісій та на виборчу дільницю у день голосування - Стаття 34. Право присутності на засіданні виборчої комісії. На засіданні Центральної виборчої комісії мають також право бути присутніми без дозволу чи запрошення представники ЗМІ (не більше двох осіб від одного). Стаття 23. Оприлюднення рішень про утворення виборчих дільниць, формування виборчої комісії: ЦВК у друкованих ЗМІ та на офіційному веб-сайті у встановлений термін.Стаття 63. Основні засади інформаційного забезпечення виборів: ЗМІ при поширенні інформації про вибори, яка не є передвиборною агітацією зобов'язані дотримуватися об'єктивності, неупередженості, збалансованості, достовірності, повноти і точності інформації. Стаття 64. Загальне інформаційне забезпечення виборів: На розповсюдження інформаційних матеріалів, які належать до загального інформаційного забезпечення виборів, поширюється законодавство про соціальну рекламу. Стаття 65. Спеціальне інформаційне забезпечення виборів: ЗМІ, інформаційні агентства можуть брати участь у спеціальному інформаційному забезпеченні виборів на замовлення виборчої комісії. Стаття 67. Особливості поширення інформації про результати опитування громадської думки, пов'язаного з виборами: ЗМІ зобов'язані зазначати повну назву організації, що проводила опитування, а також інші відомості. Забороняється результатів опитування громадської думкипротягом останніх десяти днів перед днем голосування. У разі оприлюднення телерадіоорганізацією результатів інтерактивного опитування аудиторії, учасникам передачі забороняється коментувати результати таких опитувань».Стаття 68. Форми і засоби передвиборної агітації: Передвиборна агітація - це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у депутати або партію, може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції та законам України: оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) ЗМІ політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень; Політична реклама - це розміщення або поширення матеріалів передвиборної агітації за допомогою рекламних засобів, використання символіки або логотипів партій, повідомлення про підтримку партією або кандидатом видовищних чи інших публічних заходів, привернення уваги до участі у таких заходах партії чи кандидата, реклама друкованих видань (газет, журналів, книг), інших товарів та послуг з використанням прізвищ чи зображень (портретів) кандидатів, назв чи символіки партій (Політична реклама в ЗМІ - розповсюджена суб'єктами проведення передвиборної агітації інформація про кандидата у Президенти України, оплачена за рахунок коштів його особистого виборчого фонду, специфікою якої є емоційність, образність, повторюваність, виразність, лаконізм, а метою - пропаганда ідей, поглядів, програмних документів кандидата для формування його політичного іміджу, створення позитивної громадської думки про нього та бажаного впливу на подальшу поведінку учасників виборчого процесу; інформація про того чи іншого кандидата у Президенти України, метою якої є створення його негативного політичного іміджу, має значення антиреклами). Офіційні повідомлення в період виборчого процесу про дії кандидатів у депутати, які є посадовими особами органів державної влади, пов'язані з виконанням ними посадових повноважень, не належать до передвиборної агітації. Надання партіям площ у друкованих ЗМІ здійснюється з додержанням принципу рівних умов. Стаття 70. Строки проведення передвиборної агітації: Передвиборна агітація закінчується о 24 годині останньої п'ятниці перед днем голосування. Стаття 71. Загальний порядок використання засобів масової інформації: Передвиборна агітація з використанням ЗМІ проводиться з дотриманням принципу рівних умов, на умовах рівної оплати за одиницю ефірного часу чи друкованої площі. Порядок надання ефірного часу та друкованих площ за рахунок коштів Державного бюджету України встановлюється ЦВК не пізніш як за вісімдесят днів до дня голосування. Розцінки вартості одиниці друкованої площі та одиниці ефірного часу встановлюються відповідним ЗМІ не пізніш як за сто днів до дня голосування, не можуть змінюватися протягом виборчого процесу. ЗМІ може відмовити у розміщенні агітації, якщо та суперечить закону. Стаття 73. Порядок використання друкованих ЗМІ: Партія має право за рахунок і в межах коштів що виділяються на вибори опублікувати в однаковому для всіх партій поліграфічному виконанні в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр", а також в одному з регіональних (місцевих) друкованих ЗМІ державної чи комунальної форми власності кожного з регіонів свою передвиборну програму обсягом не більше семи тисяч восьмисот друкованих знаків. Кандидат у депутати, зареєстрований в одномандатному окрузі має опублікувати в однаковому для всіх кандидатів поліграфічному виконанні в одному з регіональних (місцевих) друкованих ЗМІ державної чи комунальної форми – не більше трьох тисяч дев'ятисот знаків. На конкурсній основі встановлюється черговість друку, повідомляється виборча комісія. Можна публікувати агітаційні матеріали в друкованих ЗМІ будь-яких форм власності, що видаються в Україні.
25. Стаття: різновиди та їх особливості. Об"єкт дослідження статті - невідтворена дійсність: факти, події, явища реальні.Об"єкт аналізу: інтерпретована дійсність Предмет: актуальна ідейно-, політично-, морально-, естетично-ціннісна проблема, яка завжди стосується творчого процесу і через нього пов"язана з реальним життям.Мета: виявити ціннісне значення, рівень майстерності Завдання: показати актульну творчу проблему, виявити творче явище, вказати його причини і передбачити тенденції, наслідки його розвитку, з"ясувати цінність проголошуваних ідей Методи: критичний і метод кореспондування.
Види: *теоретична – ставить актуальну проблему щодо розвитку літератури, мистецтва *ювілейна - присвячена "круглій" даті *полемічна *замітки критика – своєрідний відгук критика *стаття-передмова – сплав статті і анотації *стаття післямова – своєрідна рецензія, що містить пояснення ідей, стилю *критичне есе – в центрі уваги якась окрема риса порушеної проблеми
26. Концепції свободи преси. Свободи ЗМІ, свободи ЗМК та їх відображення в міжнародних та національних документах. Стаття 10 Європейської Конвенції про права людини проголошує: „кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
Так, статтею 34 Конституції України кожному громадянинові України незалежно від його професії гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Відповідно Закону України "Про інформацію"», до статті 24 вказаного Закону забороняється цензура, тобто будь-яка вимога, яка спрямована, зокрема, до журналіста, засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, керівника, розповсюджувача, яка передбачає узгодження інформації про її поширення або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації.
Водночас ця заборона не поширюється на випадки, коли попереднє узгодження інформації здійснюється на підставі закону, а також у разі накладення судом заборони на поширення інформації.
Також забороняються втручання у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом поширюваної інформації, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно необхідної інформації, накладення заборони на висвітлення окремих тем, показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати суб'єкти владних повноважень, крім випадків, встановлених законом, договором між засновником (власником) і трудовим колективом, редакційним статутом
статтею 171 Кримінального кодексу України встановлено відповідальність за умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Такі діяння караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на термін до шести місяців, або обмеженням волі на термін до трьох років.
Справжня свобода неможлива без інформованості про події в суспільстві, про проблеми, які нас оточують. Гарантією свободи є інформованість. Але ж бути достатньо інформованим, мати можливість отримувати різнобічну інформацію можна лише за умов вільного суспільства. Втім дуже важливо розуміти межу між відкритістю і вседозволеністю. Адже повна свобода інформації означає не тільки викриття державних таємниць, а ще й втрату цінностей особистого життя. Саме тому демократичні суспільства чітко визначають допустимі обмеження свободи публічної інформації.: 1) в інтересах захисту національної безпеки;2) з метою захисту економічних інтересів держави;3) з метою дотримання правопорядку;4) для забезпечення належної процедури прийняття рішень; 5)для захисту прав та законних інтересів інших осіб.
Найголовніше – не забувати, що коли будь-яка особа здійснює своє право на свободу вираження поглядів, то вона бере на себе обов’язки й відповідальність.
27. Види правки жур-го тексту. Праця редактора над текстом – складний творчий процес, у якому багато що не можна регламентувати. Тут зазвичай виокремлюють два найважливіших аспекти: редакторський аналіз і практичну реалізацію його висновків.
Редакторський аналіз – це розгляд рукопису і його всебічна характеристика, до яких вдається редактор з метою вдосконалення змісту та форми журналістського тексту. Редакторський аналіз – це критика, звернена передусім до автора. Мета її – вказати на конкретні хиби, сприяти вдосконаленню рукопису. Загальні аспекти аналізу: тематичний, змістовий, мовностилістичний, композиційний, редакційно-технічний.
Практична реалізація висновків редакторського аналізу – це правка тексту. Основні її завдання – усунення огріхів, які виявлено під час редакторського аналізу тексту й не виправлено під час авторського його доопрацювання, надання твору належного політичного звучання, ідейне його збагачення, досягнення виразності та якості кожного формулювання, перевірка фактичного матеріалу, усунення хиб структури, мови і стилю, проведення редакційно-технічного опрацювання рукопису.
Правила правки:
 Поправка є доречною, коли її потрібність можна довести
 правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатись усувати всі хиби відразу
 всі виправлення треба вносити якнайретельніше: вони мають легко читатися і займати якнайменше місця
Види правки:
1. Правка-вичитування. Мета – читання тексту “наскрізь”. Вичитував має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зі ставність одиниць вимірювання. До обов’язків вичитувала входить перевірка відповідності заголовка текстові, підтекстівок фото та малюнкам. Цій правці підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання.
2. Правка-доопрацювання. Найпоширеніший вид редакторської правки у журналістських текстах. Мета – вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідей автора, його задуму. За характером змін бувають: скоророчення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, заміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, стилю не можна змінювати. Редактор виправляє також логічні і фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Найкраще виправити такий текст може сам автор після відповідних зауважень редактора. Проте це не завжди дозволяє вимога оперативності змі.
3. Правка-перероблення. Специфічна форма редагування. Використовують щодо текстів авторів, які слабо володіють навиками літературної праці. Наприклад листи читачів. Мете цього виду правки – створення нового варіанту тексту на основі матеріалу, поданого автором. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. Правка-переробка не повинна знеособлювати авторський текст, вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважити і розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор.
4. Правка-скорочення. Мета – досягти максимального лаконізму без втрат для змісту. Часто метою цієї правки є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів. Цей вид правки – пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, які вносять в текст, дозволяє розділити їх на дві частини:
• Скорочення тексту частинами. Вилучають частини текст, що є певними змістовими ланками.
• Внутрішньо текстове скорочення. Більш глибші втручання.
28. Проблематика та майстерність полемічної публіцистики І. Франка. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, — таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високопарних висловах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві. Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі.
Оксана Забужко пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не чисто абстрактного, аналітичного мислення.
Конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії.
Яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика зіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед, кількісні виміри. У передмові до збірки „У наймах у сусідів” письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть з певним здивуванням для себе самого повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини, — це публіцистичні та наукові статті та ще понад 80 рецензій. ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався принципово новий етап у політичній та мистецькій долі І. Франка.
Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1999 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як „Поза межами можливого”, „Журнал і публіка” (1900), „Принципи і безпринципність” (1903), „Дещо про нашу пресу” (1905), цитована передмова до збірки „В наймах у сусідів” (1914), монографія „Іван Вишенський і його твори” (1895), поем „Мойсей”, „Похорон” та інших творів.
Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі І. Франка пояснюється, на нашу думку, декількома взаємопов’язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків.
Серед численних його публікацій у газетах немало таких, які сміливо можна зарахувати до економічної публіцистики.( 44 томи -50 томного видання –цього спрямування )
По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблені величезною історичною практикою була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенні раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал.
По-четверте, природна тяга І. Франка до публічного, резонансного, політично-гострого слова цілком відповідала саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу.
Постановка проблеми „І. Франко і українська публіцистика” дає можливість говорити про явище у трьох часових площинах. Перша — це Франко як дослідник минулого української публіцистики і преси. Дослідники справедливо вважають його першим, найкомпетентнішим історико. Друга — це виважена оцінка сучасних йому літературно-публіцистичних явищ на фоні тогочасних літературних та суспільно-політичних подій. Можна без перебільшення сказати, що активно займаючись як літературою, так і журналістикою, він заклав добрі наукові основи теорії публіцистики. Третій і найважливіший для нас аспект мислення І. Франка як публіциста — практика і теоретика — філософа у тому, що він постійно був націлений у майбутнє. Може, тільки сьогодні ми можемо по-справжньому оцінити вагомість і повчальність його досвіду, як і тих далекоглядних застережень, які він робив у той далекий від нас час.
З огляду на сказане і у самій постаті І. Франка, у широкій сукупності даних йому Господом і розвинутих мозольною працею творчих здібностей виділяємо його публіцистику. Бо саме вона була найчутливішим, найоперативнішим і практично найрезультативнішим вираженням його Духа печаті.
Публіцистика найтісніше пов’язана з політикою. І не тільки у тому плані, що найчастіше трактує саме політичні питання часу і є породженням та продуктом політичної діяльності. Проте Франко не був полытиком.
Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до цього історичного кроку. Це була та риса, яку О. Пахльовська назвала „пронизливою історичною інтуїцією”. Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати роздвоєння-поєдинок між духом і розумом. По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті „З кінцем року”, за яку на нього так образилась Леся Українка, а В. Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який у свій час сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму.
29. Принципи редакторського аналізу текстів преси. Редакторський аналіз будь-якого твору на наукову тематику починається з оцінки теми та її розробки. Тут застосовують загальні для усіх видів літератури критерії: вірогідність,науковість, актуальність, на основі яких робиться висновок про своєчасність і доцільність публікації. У першу чергу редактор повинен оцінити актуальність теми та обґрунтованість її вибору. Композиція – це побудова твору, обумовлена його жанром. Композиція скріплює елементи форми і сукупність їхніх ідей у закон композиції, що є підсумком наукового та естетичного пізнання добутку.
У процесі редакторського аналізу твору з технічної тематики важливі аналіз і оцінка фактичного матеріалу, поміщеного в книзі. Фактичний матеріал у виданні – опис того, що реально вчинилося, твердо встановлене, і вірогідність чого не підлягає сумніву. І хоча перевірити фактичний матеріал та переконатися в його вірогідності – першорядна задача редактора, слід відзначити, що вона далеко не єдина. Зрозуміло, фактична невірогідність підриває довіру до видання. Але не тільки вірогідність робить твір переконливим.
Без фактів твір безтілесний. Задача редактора – проаналізувати всю сукупність фактів, які відносяться до конкретної проблеми, і дати всебічну, тобто кількісну і якісну оцінку наведеного фактичного матеріалу.
Правка твору Основна умова — правити самому тільки в тому випадку, коли автор не може цього зробити. На жаль, у засобах масової інформації ця умова найчастіше порушується, оскільки рідко випадає змога співпрацювати з автором над його матеріалом. А.Е.Мільчин виділяє такі умови правки. 1. Не починати правку, не познайомившись із твором у цілому.
2. Правити тільки після того, як точно визначена "хвороба" твору.
3. Під час правки не виходити за межі доцільного редакторського втручання в авторський твір.
4. Робити мінімум правок, намагаючись зберегти авторський текст і використовуючи авторські мовні засоби.
5. Не зосереджуватися довго на важких місцях правки, повертатися до них
тільки після того, як буде закінчена правка усього тексту.
6. Брати під сумнів свої власні правки.
7. Погоджувати усі правки з автором.
Дотримуючись цих умов, редактор повинен керуватися й такими правилами літературної правки:
1. Не починати правку з виправлення правописних і мовних помилок.
2. Починати правку з актуалізації теми, визначивши перед цим актуальну комунікативну мету.
3. Визначити тематичний обсяг фактичного матеріалу.
4. Залишати для розкриття теми тільки якісні факти.
5. Скоригувати композицію подачі фактичного матеріалу згідно з комунікативною метою.
6. Обирати найкращі архітектонічні форми вираження теми.
7. Тільки після цього зробити правописну й мовну правку з погляду літературної мови.
Мета правки: літературно досконалий конкретний твір, який аналізувався і в якому були зафіксовані різнохарактерні порушення.
30. Трансляція ЗМІ елітарної і масової культури. Культура (з лат.) – освіта, розвиток. У широкому розумінні – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом історії, який виражають історично досягнутий рівень розвитку суспільства і людства. У вужчому значенні культура – сфера духовного життя суспільства, що охоплює систему виховання, освіти і творчості, а також установи та організації, що забезпечують їх функціонування (музеї, театри, школи, клуби).
Більшість газетних видань мають полосу культури.
Поступ: сторінки: Арт, Алюзії (прозові твори).Автори: Катерина Кирилова, Інна Корнелюк, Богдана Матчак, Олеся Колос, Артем Галицький, В алюзіях твори Маріанни Кіяновської. Діана Корнелюк. Проблематика: Шоу-бізнес (інтерв’ю з зірками естради, нові альбоми, огляд львівських музичних груп), симфонічні концерти, рецензії на фільми, виставки в Дзизі, Гердані, етнографічному, виготовлення церковних вітражів, гобелени, інтерв’ю з письменникам і художниками, трапляються рецензії на крижки, кінофестивалі, тема театру.
Ратуша: сторінка: книжкова полиця. Сторінки культури загалом немає. Автор: Наталя Дудко. Рецензії на книжки: нове видання Коцюбинського, Карпи, Роздобудько, літературна “Драбина”, аналіз виступів Ярослава Грицака в Критиці.
Львівська газета: сторінка: культура. Автори: Любов Кияновська, Лідія Мельник, Катерина Сліпченко, Ярина Коваль, Ірина Шутка, Наталка Сняданко. Теми: проект “Французька весна”, теми театру, класичної музики, виставки в етнографічному музеї, огляд популярних книжок, виставка “Меланхолія” в Берлінській національній галереї (репортаж з Берліну), огляд нових фільмів, фестиваль документального кіно в Києві.
Високий замок: сторінка6 парк культури Автори: Олена Лань, Ганна Марко, Оксана керик, Ольга Читайло, Галина Гузко, Божена Городницька. Теми: інтерн’ю з зірками, виставки в етнографічному, французька весна, конкурси класичної музики.
День: сторінка: Культура. Автори: Тетяна Поліщук, Дмитро Десятерик. Матеріали фахівців про музику, театр і т.д. Теми: кінофестивалі, український театр, опера, балет.
Дзеркало тижня: сторінка: Людина (постаті зі світу мистецтва), Культура, Кіно, Книжкова лавка. Автори: Культура: Ганна Пароваткіна, Лариса Розіна, Катерина Щоткіна, Юрій Макаров, Кіно: Олександр Рутковський, Богдан Антонич, Книжкова лавка: Тетяна Олійник, Олександр Москалець, Леся Ганжа, Андрій Бондар. Теми: визначні особистості, проблема культури – гроші, опера, фільми. У Книжковій лавці – інтерв’ю, рецензії на книжки Роздобудько, Карпи…
Спеціалізовані видання:
 Українська культура
 Софія: культурологічний журнал
Літературні: Дзвін, Курєр Кривбасу, Потяг, Четвер, Березіль, Весела січ, Всесвіт, Київ, Слово і час, Перць.
31. Методи збору інф-ї в жур-ці. Журналіст для отримання інформації використовує чотири основні соціологічні методи збору інформації: 1) спостереження 2) опитування 3) експеримент 4) аналіз документів.
Аналіз документів є: 1) традиційний (змістовий) – за певною програмою. Всебічне з’ясування та інтерпретація основних ідей документу, з’ясування логічних зв’язків і суперечностей між ними. Є два типи традиційного аналізу: зовнішній (відновлення історичних і соціальних умов створення документа), та внутрішній (аналіз змісту документального джерела). 2) конвент-аналіз (формалізований) – якісно-кількісний аналіз. Використовують для регулярного, безпристрасного і об’єктивного аналізу. Дослідник фіксує ознаки, які легко підрахувати.
Спостереження. Це пряма реєстрація подій, що здійснюється за певною програмою. Спостереження повинне бути цілеспрямованим, планомірним, систематичним. Елементи спостереження:
1. суб’єкт (спостерігач)
2. об’єкт (індивід, соціальна група, натовп)
3. ситуація спостереження (місце, час, умови)
4. методика спостереження (процедура та інструменти)
Види спостереження:
 включене
 невключене
 відкрите
 приховане
 польове
 лабораторне
Експеримент – це фіксація наслідків штучного втручання у природні умови. Застосовується коли необхідно встановити причинно-наслідкові зв’язки між явищами, встановити вплив певного чинника на ситуацію.
Опитування – метод збору первинної вербальної інформації, оснований на безпосередньому чи опосередкованому соціальному взаємовпливові між дослідником і анкетованим. Види опитування:
1. анкетування (пресове, поштове, роздаткове)
2. інтерв’ю (анкету заповнює інтерн’юер)
3. соціометрія – соціально-психологічне опитування в малих групах. З’ясовує соціальні відносини у групі, соціальний статус і соціальну роль кожного з членів групи.
32. Мовленнєва культура теле- радіо журналіста. В умовах національно-культурного відродження України до працівника телеефіру – тележурналіста, ведучого, коментатора, здатного реалізовувати у професійно-мовленнєвій діяльності завдання ставляться нові вимоги. Інакше кажучи, сучасний тележурналіст має бути справжньою самобутньою мовною особистістю, котрою вважається "мовець, який досконало знає мову, усвідомлено творчо володіє нею.
тележурналіст повинен бути вправним у вербальному й невербальному спілкуванні, мати звичку контролювати своє мовлення, вимову, дикцію, інтонаційну виразність, правильність слововживання, логічність; постійно працювати над збагаченням свого мовлення; вміти аналізувати своє і чуже ефірне мовлення, виявляти відхилення від норм, застосовувати різні засоби для їх подолання; навчитися "ставити" свій голос, уміти "чути" його; робити партитуру тексту; дбати про свіжість мовленнєвого ряду, плекати його звуколад, естетичну довершеність, вишуканість.
ПРИКЛАДИ: У телетекстах на спортивну тематику найчастішими стосовно неправильного акцентування виявилися такі слова: випадок, нападник, одинадцять, чотирнадцять, завдання, новий, легкий та ін. У деяких випадках зустрічається наголошення, характерне для західних регіонів України – виділення передостаннього складу в слові (як правило, це пояснюється впливом польської мови): Ви привели приклади... (ІЦ – "УТ-1", "НФ" 14.03.05), було (ОГ – "Нк", "Гол!"; 06.02.05); донести... тонкощі гри (СП – ФД; 13.04.05) і подібні.
Прикро, коли з уст журналістів, які зобов’язані бездоганно знати мову, чуємо ноль, двух, лєкція, чотири листа, три мільйона, два працівника, випустили білих голубєй, містами заморозки (замість нормативних нуль, двох, лекція, чотири листи, мільйони, працівники, білих голубів, місцями заморозки), коли, звертаючись, вживають форму називного відмінка – Павло, Дмитро (замість Павле, Дмитре).
Не набагато менше в телевізійному мовленні граматичних росіянізмів. На морфологічному рівні росіянізми переважно виявляються у вживанні іменників у роді і числі, властивим російській і не характерним для української мови, у творенні відмінкової форми за типом, притаманним російській мові: Ми з Вальою прийшли раніше за інших (СТБ); Захоплений її зеленими очами (ІСТК); Іде чотирнадцята хвилина першого тайму. (МН – “СТБ”); І начать все спочатку (ВІД – “УТ-1); Білети будуть влаштовані для всіх слоїв населення (ОЖ – “УТ-1”) .
Синтаксичні росіянізми – це переважно так звані пасивні конструкції, наприклад, часто чуємо з екранів телевізорів про склад граючих сьогодні футболістів “Динамо, або це розповідається в фільмі.
Свідченням негативного впливу російської мови на українську є величезна кількість зросійщених форм, уживаних у спортивному теледискурсі.
33. Загальнополітичні й галузеві газети України, види й хар-ка. Газетні видання України можна характеризувати за такими ознаками: - За місцем видання -За місцем розповсюдження -За аудиторією - За часом видання - За періодичністю - За тематикою - За мовою видання - За політичним напрямком: загальнополітичні – «Високий Замок»; партійні, рухів.
Загальнополітичні газети відносяться до типу «політика», класу «масові» газети. Вони відображають офіційні загальнодержавні події і проблеми, не стаючи на бік якоїсь партії чи руху. Приклади: «Урядовий кур’єр», «Голос України», «Газета по-українськи» тощо.Вид «загальнополітичні газети» поділяються на: 1. офіційні – «Голос України», «Урядовий кур’єр». До цього підвиду можуть входити видання всіх рівнів влади – від Верховної Ради до районної, тобто газети крайових, обласних, міських і районних рад – «Вільне слово» (Рівне), «Ратуша» (Львів). 2 неофіційні – «За вільну Україну», «Українські огляди». До цього підвиду входять видання, що не мають чітко вираженої політичної прихильності до тої, чи іншої політичної партії.
(Визначення «галузеві газети» в Кузнецової взагалі нема, тому я писав, що попало )
Галузеві газети відносяться до класу «соціальні», типу «Діло», який у свою чергу поділяється на види: «виробничі» і «тема пізнання». До галузевих газет належать вузькопрофільні видання, які висвітлюють діяльність певної галузі економічного розвитку або соціальної сфери. Приклади: «Деревообробник», «Львівський залізничник», «Харчовик», «Ваше здоров’я», тощо.
34. Коментар як жанр і метод у газетній і теле- радіо жур-ці. КОМЕНТАР (від лат. commentarium - нотатки, пояснення, тлумачення) — роз'яснювальні або критичні міркування чи витлумачення певних подій і фактів громадського, наукового, культурного життя. Коментар пояснює зміст певної події, політичного чи історичного документа, незрозумілі місця літературного чи публіцистичного твору.
Коментар може бути як методом, так і жанром у жур-ці: Метод - застосовується у всіх формах публікацій. . У широкому значенні "коментар" — це стрижень аналітичної журналістики, її головна складова частина й сутність. Тут існує правило: факти недоторкані — коментарі вільні. Журналіст особливо сумлінно, об 'єктивн'о й вичерпно повинен викладати факти, але цілком вільний у коментарях до них і ні перед чим, окрім своєї совісті, не відповідає заних.
Як жанр став застосовуватися в нашому столітті. За допомогою коментаря автор виражає ставлення до актуальних подій, формулює пов'язані з ними завдання і проблеми. Коментар різнить від інформаційних жанрів саме наявність аналізу. Відмінність коментаря: звичайно аналізується якесь явище, уже відоме аудиторії, в аналізі превалює відношення до предмета відображення. Цілі к.: направляти увагу аудиторії на важливі нові факти, що виходять на перший план суспільного життя, оцінювати їх, ставити коментований подія в зв'язок з іншими, виявляти причини цієї події; формулювати прогноз розвитку коментованого події; обгрунтовувати, як правило, за допомогою прикладів, необхідні способи поведінки або рішення завдань. Опції коментаря пов'язані з його предметом.Коментар розповідає про взаємозв'язки виявленого предмета. Коментарі властиві питання: що (хто) справді? За яких обставин? Чому? І ін Структура: доказове міркування. Гарний коментар повинен мати ясний висновок.
Класичним побудовою публікацій даного жанру є розташування матеріалу за схемою «факт - коментар».
Коментар відноситься до аналітичної групи жанрів (сюди ж відносять аналітичну кореспонденцію, всі різновиди статті, рецензію, лист, огляд, огляд преси).
35. Інформаційна культура укр. жур-та. Говорячи про інформаційну культуру варто розрізняти два її аспекти: культура журналіста і культура змі. Культура конкретного змі:
 Не писати замовних матеріалів, бути чесними та об’єктивними у висвітленні подій
 Не подавати прихованої реклами
 Не займатись плагіатом
 Зважати на оформлення газет (не розміщувати на одній сторінці абсолютно різні за тематикою матеріали)
 Бути коректним при висвітленні трагедій та надзвичайних ситуацій (на прикладі Скнилівської трагедії)
Культура журналіста:
 Дотримуватись етичних норм
 Не перекручувати пряму мову
 Не подавати один матеріал у кілька редакцій без відома цих редакцій
 Подавати збалансовану інформацію, позиції опонентів
 Перевіряти всі факти
 Мовна культура журналіста
 Не втручатись в приватне життя людей
 Вміти працювати з джерелами інформації (перевіряти інформацію, не відкривати джерел, якщо вони цього не хочуть)
 Аргументувати, апелюючи до фактів, а не до емоцій і громадської думки
 Соціальна відповідальність Найголовніше – не забувати, що коли будь-яка особа здійснює своє право на свободу вираження поглядів, то вона бере на себе обов’язки й відповідальність.
36. Сучасні завдання мас-медіа у популяризації укр. культури. Українському народу завжди була притаманна висока культурність, шанування традицій та своєї історичної спадщини. Після проголошення незалежності 1991 року, перед Україною постало важливе завдання захисту та розвитку національної культури, проведенні раціональної державної політики спрямованої на зміцнення світоглядних основ суспільства з урахуванням традиційних українських цінностей. Нажаль, економічні кризи, політична нестабільність та відсутність політичної волі суттєво загальмували процес культурної модернізації.
Актуальні проблеми у сфері культури включають: - Низький рівень культури та духовності суспільства; - Низький рівень державного фінансування; - Занепад вітчизняного кінематографу, книгодрукування, мистецтва. - Охорона та популяризація історичних пам’яток; - Спекуляція питаннями мови, історії та релігії. Ми добре знаємо про існування семи чудес світу, проте чи часто замислюємося над тим, які чудеса розташовані на нашій рідній землі? Унікальні пам’ятки історії, архітектури, мистецтва, що можуть розповісти про всю історію української держави: чого лише варті всесвітньо відомі історично-культурні пам’ятки:Монастир Киево-Печерська лавра (1051 р.);Собор Софія Київська (1017 р.);Заповідник Херсонес-Таврійський (V ст. до н.е.);Національний заповідник-острів «Хортиця»;
Шляхи вирішення проблеми – створення комплексної статистичної картини функціонування української мови в різних сферах суспільного і культурного життя – і розробка на цій основі реальної програми її емансипації;
– рішуча переорієнтація видавничих потужностей України на видання україномовної літератури,
– значне збільшення уваги засобів масової інформації, насамперед телебачення та місцевої преси до популяризації української історії та культури, зокрема і з метою впливу на формування культурних потреб;
– здійснення програм видання наукових праць з історії України, історії української культури та мистецтва, народознавства, літературної та мистецької спадщини;
– збільшення асигнувань на розвиток науки і культури, модернізація її матеріально-технічної бази;
– розширення мережі театрів, філармоній, виконавських колективів, музеїв, бібліотек, книгарень;
– підтримка регіональних культур та збільшення культурної ролі обласних і районних центрів, міст з історичними культурними традиціями;
– адаптація до українського національно-культурного субстрату різних форм мас-культури, молодіжної субкультури тощо, надання українського характеру сучасній індустрії розваг;
– створення потужного видавництва перекладної літератури, яке забезпечувало б українського читача не лише зразками зарубіжної літератури, а й українськими перекладами світової філософії, соціології, мистецтвознавства, науково-популярної літератури тощо, а водночас видавало б і переклади на інші мови найвидатніших праць українських авторів;
– збільшення кількості, розширення галузевого діапазону та збільшення тиражів українських журналів і газет;
– співпраця з українськими культурними силами в усьому світі; підтримка українського культурного життя в усьому світі.
Всі ці перспективи у першу чергу повинна висвітлювати преса. Завдання масмедіа – привернути увагу до збереження та популяризації існуючих культурних цінностей та історичних надбань. Нині ж значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства.
37. Укр. мова у ЗМІ за ЗУ «Про мови» та проблеми її функціонування в сучасних ЗМІ України. Проблема двомовності, спекуляція на рос. мові. Проблема змін до правопису – деякі канали і видання користуються новим правописом, який не утверджений.
Мова – це характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією. - Вона є однією з найістотніших ознак нації та реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Відповідно до ст.10 конституції україни українська мова є державною мовою україни.
Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських організаціях та органах, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики. “Державною мовою прийнято називати визнану Конституцією або законом основну мову держави, обов’язкову для використання в законодавстві, офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо”. Відтак українську мову потрібно розглядати як: - системоутворюючий фактор збереження цілісності Української держави; - засіб для вираження волі народу і кожного громадянина країни; - необхідний інструмент для здійснення державного управління; - механізм реалізації прав і обов’язків населення України; - національну ознаку державності в міжнародних правовідносинах.
Утвердження української мови як державної неможливе, без органічної взаємодії принаймні двох засад:
1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мавла б усі можливості безперешкодного вживання; 2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням.
Аналіз проблеми: Повноцінне функціонування державної (української) мови у сфері державного управління, освіти, культури тощо, має величезний вплив на загальну мовну ситуацію в країні. У цих сферах повноцінне функціонування державної мови не забезпечене. Причиною такого стану є неефективність державної мовної політики та механізмів її реалізації в Україні. Нині стан нормативно-правової бази у даній сфері визначається Конституцією України, Законом УРСР “Про мови в Українській РСР”, законами України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” та “Про національні меншини в Україні”.
Крім того, відповідно до статті 4 Закону України “Про громадянство”, володіння державною мовою є обов’язковою умовою для набуття громадянства України. Перелік виглядає досить об’ємним, проте у більшості випадків йдеться про мову провадження діловодства, а не про вимогу обов’язкового володіння державною мовою.
Конституція України і відповідні закони України передбачають обов’язковість володіння державною мовою лише для Президента України (частина друга ст. 103), професійних суддів (частина третя ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (частина третя ст. 148). Цього недостатньо для конституційного забезпечення всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
Результат моніторингу «Українська правда»2010/03/23/Враховуючи рекламу, яка, згідно чинного законодавства, є поки що україномовною, частка звучання української мови на каналах склала 55,6%, а російської – 44,3% Без реклами ж, до якої, як мені здається, увага глядачів менша, ніж власне до фільмів та телепередач, питома вага української мови становить 41,4%, а російської – 58,6%. Саме цей показник є адекватнішим, бо він демонструє програмну політику телеканалів.
Найуживанішою українська є на “Першому національному” (96%) та на “5-му каналі” (87% без реклами). Найнижчі показники були засвідчені (крім нульового “Первого”), принаймні в день моніторингу, у прайм-таймі ТРК “Україна” (21% без реклами проти 79% російської), на “Інтері” (16:84 на користь російської) та на “Новому” (лише 8%! української). Чітко видно, кому закон не писаний.
Напрочуд високою частка української мови виявилася на СТБ: 67% без урахування реклами та 77% з рекламою
Методи подолання проблеми: 1.)Вдосконалення законодавчого поля України щодо мовної політики держави. 2.) Забезпечення механізмів дотримання відповідних законодавчих норм: запровадження обов’язкового складання іспиту (тестування) з української мови державними службовцями та кандидатами на відповідні посади, яке має проводитись представниками незалежних зовнішніх інституцій 3.)Створення мережі курсів з української мови для державних службовців із відповідним бюджетним забезпеченням, розробка навчальних програм тощо 4.) Утворення відповідного органу для контролю за дотриманням оновленого мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями і прописаними механізмами їх реалізації. 5. )Розробка та реалізація концепції мобілізації громадської думки та ЗМІ для підвищення престижності державної мови.
38. Нелегальні видання в Україні 60-80 рр. ХХ ст.. (передумови виникнення, провідні видання, проблематика) Розпочата М.С. Хрущовим “відлига” (14 – 25 лютого 1956 р. – ХХ з’їзд КПРС – розвінчання культу особи Сталіна) стала першим поштовхом до розкріпачення суспільної свідомості. Процес “десталінізації шляхом посиленої ленінізації” дещо розширив ідеологічні рамки, у межах яких працювали митці, збільшив кількість доступної інформації, легалізувавши певну частину художніх текстів та історичних подій. Послаблення ідеологічного тиску дало можливість розвинутися цілій генерації талановитих письменників, згодом об’єднаних поняттям “шістдесятники”. Це була велика естетична система, окрема культурна епоха в нашій історії, кардинальний поворот до нового бачення світу і людини в ньому – живої, реальної, з вразливим серцем. Стильовий діапазон творчості шістдесятників – від модерно-епатажного І.Драча до традиційного В.Симоненка, від лірико-романтичної новели Є.Гуцала й В.Дрозда до психологічного реалізму Гр.Тютюнника й Р.Андріяшика, від неокласичної афористичності Л.Костенко до інтимної лірики М.Вінграновського та І.Жиленко – свідчив про неабияку творчу потенцію української літератури, яка після десятиріч нівелювання знайшла в собі сили до нового відродження при першому ж натяку на свободу.
Термін “самвидав” виник у 1960-х роках як своєрідна відповідь молодого громадянського суспільства, його перших паростків післясталінської доби на тотальний контроль держави (партії) у сфері друкованого і будь-якого іншого публічного слова. по суті, йшлося про антитезу всякому тоталітарному, підцензурному, неправдивому, невільному дискурсу, що його в найширшому значенні символізує термін “держвидав”. Умовами існування самвидаву є, з одного боку, відсутність надто жорстоких репресій, характерних для класичного тоталітаризму, і, водночас, відсутність правдивої свободи слова, характерної для демократичних суспільств. . Другою умовою існування самвидаву є наявність у суспільстві освіченого і водночас більш- менш незалежного прошарку інтелігенції.
Першими самвидавними текстами післясталінської доби стали літературні твори, котрі здебільшого призначались для друку, але не пройшли повз пильне цензорське око. Цього роду самвидав виглядав відносно безпечним, оскільки його творці завжди могли наполягати на своїй непричетності до “витоку інформації” з редакцій та видавництв, до яких подавався рукопис, а поширювачі такого самвидаву завжди могли стверджувати, що розповсюджують цілком “законопокірні” тексти, подані до офіційного друку
Досить умовно розвиток українського самвидаву можна розбити на три етапи:
• суто літературний самвидав початку 1960-х рр., здебільшого поезії та статті чи спогади, які стосувалися питань літератури;
• поява політичних статей, анонімної публіцистики (1963 – 1965 рр.);
• період поширення статей з авторськими підписами, публіцистики, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них.
Доцільно відзначити, що і сам І.Світличний доклав чимало зусиль для підготовки і розповсюдження позацензурної літератури. Вже на початку 60- х рр. він почав систематично збирати і записувати на магнітофонну плівку художні твори, літературно-критичні статті, які з різних причин не могли бути опубліковані в Україні. На основі зібраної колекції він прагнувупорядкувати збірку, включивши до неї твори В.Стуса, М.Воробйова, В.Голобородька, .Калинця та інших. Лише арешт І.Світличного завадив реалізації накреслених планів.
В 1966 р., звільнившись з-під арешту, І.Світличний береться за упо- рядкування документів, пов'язаних з судовим процесом над учасниками «Української робітничо-селянської спілки» (Л.Лук'яненком, І.Кандибою, С.Віруном та ін.). З його передмовою згадані документи були направлені до партійних, радянських, правоохоронних органів, а також нелегально переправлені за кордон, де вийшли окремою брошурою під промовистою назвою «Українські юристи під судом КГБ»
В другій половині 60-х років активно поширювалась «самвидавом» праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом вона перетнула кордони колишньої радянської імперії, витримала кілька окремих видань українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами, дістала високу оцінку науковців, політичних і громадських діячів української діаспори в світі.
Важливо підкреслити, що якщо в 60-х рр. засобом «самвидаву» поширювались окремі літературні твори, публіцистичні праці, документи правозахисного руху, то вже на початку 70-х рр. цілком резонно постало на порядок денний питання про публікацію періодичних позацензурних видань, присвячених широкому колу наявних в Україні проблем. Так народилась і стала реалізовуватись ідея підготовки «Українського вісника», яка об'єднала навколо себе певне коло українських інакодумців.
У підготовці і розповсюдженні 1-5 чисел «Українського вісника» під редакцією В.Чорновола найактивнішу участь брали М.Косів, Я.Кендзьор, О.Антонів, Л.Шереметьєва, С.Гулик, Я.Дашкевич, З.Франко, В.Мороз, І.Світличний, В.Лісовий, М.Плахотнюк, З.Антонюк, Л.Плющ та інші. Причому «УВ» мав розгалужену мережу кореспондентів у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, ІваноФранківську, Львові, Рівному, Одесі, Тернополі, Чернівцях, Черкасах тощо.
Аналізуючи тематику «Українського вісника», слід визначити й різнобічність. Так, часопис друкував на своїх сторінках і літературні твори, і полемічні нариси, і хроніку українського правозахисного руху.
В січні 1972 р. головного редактора «Українського вісника» було заарештовано, вже без нього 5-е число журналу підготували і розповсюдили М.Косів та Я.Кендзьор. Однак пізніше, з метою конспірації, і вони були змушені призупинити видання часопису. Та вже незабаром редакція «УВ» перемістилася зі Львова до Києва.
Масштаби розповсюдження «самвидаву» засвідчили також вражаючіоперації органів КДБ, спрямовані проти осередків виготовлення, зберігання та розповсюдження «самвидаву», проведені в другій половині 60-х рр. Зокрема, в 1965 р. такі осередки було викрито в Києві, Львові, Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі. Під час проведених обшуків бул вилучено понад 900 примірників самвидаву, 13 друкарських машинок, які використовувались для їх тиражування
Найважливішим текстом українського «Самвидаву» був трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965-1966 рр.(1967) , твориВалентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного тощо.
У «С.» поширювалися також передруки в укр. дорев., з зах.-укр. і еміграційних вид., зокрема з історії й публіцистики (І.Франка, М.Грушевського). Більшість з публікованих у «С.» писань й документів були одержані за кордоном й передруковані у видавництвах «Сучасність» (з 1965 р.), «Смолоскип» разом з Першою Українською Друкарнею у Франції {з 1967 р., у тому числі всі випуски «Українського Вісника») та ін.
39. Власний кореспондент газети, радіо і ТБ: обов’язки, права, особливості роботи. Власні кореспонденти — це люди, які проживають постійно на певній території (районі, місті, області) і про події, які відбуваються у межах їхнього району повідомляють у редакції, роблять матеріали. Вони є працівниками відповідних редакцій. Зазвичай власним кореспондентам або повідомляють про те, що замовляють матеріал, або ж вони самі шукають цікаві події, людей своєї території. Власних кореспондентів мають усі телеканали, усі загальнонаціональні чи регіональні Власного кореспондента можна назвати рукою чи очима редакції у певній місцевості. радіо та багато газет.
Натомість спеціальні кореспонденти їдуть для написання матеріалів у відрядження, тобто їх спеціально відряджають для виконання певної роботи на певний час.
До власкорів ставлять такі вимоги:
висока кваліфікація,
досвід;
високі морально-етичні норми;
максимальна толерантність до співробітників та героїв матеріалу;
вміння працювати в екстремальній ситуації; здатність на самопожертву (не розголошення джерела);
авантюрність для збору матеріалу;
знання мови і традицій регіону.
Кваліфікаційні вимоги до власного кореспондента:
Освіта* вища; середня професійна освіта за фахом «Журналістика»,
Досвід роботи стаж роботи не менш (2 років; 3 років; 4 років; ін.)
Знання Законодавство про засоби масової інформації. Специфіку інформаційної роботи.
Основи газетно-журнального виробництва.
Методи підготовки матеріалів до друку.
Методи редагування.
Граматику і стилістику української мови.
Методику інтерв'ювання.
Етику журналістської діяльності.
Правила користування записуючим устаткуванням, диктофонами й ін.
Правила експлуатації і роботи на персональних комп'ютерах.
Методи обробки інформації з використанням сучасних технічних засобів комунікації і зв'язку, комп'ютерів.
Правила внутрішнього трудового розпорядку.
Основи трудового законодавства.
Навики роботи з використанням сучасних технічних засобів комунікації і зв'язку, комп'ютерів.
Додаткові вимоги
Документи, які регламентують діяльність власного кореспондента
3.1 Зовнішні документи: Законодавчі і нормативні акти стосовно роботи, що виконується.
3.2 Внутрішні документи: Статут підприємства, Накази і розпорядження директора підприємства (головного редактора); Положення про редакцію, Посадова інструкція власного кореспондента, Правила внутрішнього трудового розпорядку.
Посадові обов'язки власного кореспондента Власний кореспондент:
4.1. Забезпечує редакцію оперативною інформацією й іншими матеріалами, готує власні публікації.
4.2. Встановлює контакти за завданням редакції чи за власною ініціативою з державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, громадянами для одержання необхідної інформації; вчасно інформує редакцію про майбутні події.
4.3. Виїжджає на місця для висвітлення подій на визначеною редакцією території, одержує акредитації у встановлених випадках.
4.4. Виконує обов'язки представника редакції за місцем перебування кореспондентського пункту.
4.5. Готує найбільш відповідальні матеріали по закріпленим за ним напрямкам роботи.
4.6. Робить записи, у тому числі з використанням засобів аудіо- і відеотехніки, кіно- і фотозйомки, з дотриманням вимог законодавства про засоби масової інформації.
4.7. Робить перевірку вірогідності отриманої інформації, виконує інші вимоги законодавства про засоби масової інформації.
4.8. Бере участь у розробці перспективних і поточних планів редакції, розробляє пропозиції по висвітленню окремих тем.
40. Використання словників, енциклопедій та інтернет-довідників у жур-й практиці. Лексикографія (словникарство) – розділ мовознавства, який вивчає типи словників, укладання словників. Всі словники:
• словники понятійно-довідкового хар. (енциклопедичні) – не мають мовних ознак
• власне мовні словники (лінгвістичні або філологічні) – бувають 1) одномовні (тлумачні, словники міжслівних звязків – антонімів, паронімів; етимологічні) 2) перекладні
Словник журналіста: Терміни, мас-медіа, постаті/ За ред. Ю. М. Бідзілі. - Ужгород: Закарпаття, 2007. - 224 с.
Перекладні словники Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953—1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови.
Тлумачні словники Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» — першого тлумачного словника української мови, найповнішого та найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник, виданий упродовж 1970—1980 років, містить близько 135000 слів.
Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників: «Словник мови Шевченка», «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка».
1974 року побачив світ «Словник іншомовних слів» за редакцією академіка О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. 1985 року вийшло друге видання цього словника.
Етимологічні словники Великим здобутком української лексикографії є створення Етимологічного словника української мови, укладеного в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні. У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов.
Словники синонімів, антонімів, паронімів Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. У 1986 р. вийшов «Словник паронімів української мови». Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів — близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів.
Орфографічні, орфоепічні та інші словники правильності мови Відомий український лексикограф Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).
У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано.
Словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.У 1984 р. вийшла праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Останнім часом з'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Широко представлені власні назви, абревіатури.
У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування.
Фразеологічні словники Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам — справжнім перлинам народної мудрості. 1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мови» в двох книгах.
Найпоширеніші проблеми та способи їх уникнення. 1)Не завжди при підготовці матеріалу можна уникнути використання певних термінів. Та, власне, не треба намагатися позбавитися їх будь-якою ціною. Необхідно лише вжити ці слова доцільно та вірно. 2) Якщо термін викликає сумнів, пригадайте слова М. Рильського: "не бійтесь заглядати у словник". Тільки доречне й виправдане використання термінів є ознакою професіоналізму журналіста. 3) Слід памятати, словники, які було видано останніми роками, насамперед приватними видавництвами, не завжди відповідають усталеним нормам. Вони не рецензуються іноді фахівцями з інших галузей. 4) Частка наукової термінології в повідомленнях преси постійно збільшується. Відповідно зростає і кількість помилок. Найнесподіваніше застосування того чи іншого терміну може статися не тільки за сприяння журналістів, але й за участі політиків та громадських діячів, які активно цитуються пресою. Саме тоді малозрозуміле й рідко вживане слово раптом з"являється всюди, не дивлячись, доречно чи ні.
41. Основні завдання суспільно-політичних передач на укр. радіо і ТБ. РАДІО ЕРАФМ. Від першої особи. Метою програми «Від першої особи» є максимально різнобічний аналіз та інформування радіослухачів про певну подію політичного, економічного чи міжнародного життя України. Гості, які запрошуються для участі у розмові, є або безпосередніми учасниками тієї чи іншої події, або людьми, від яких безпосередньо залежить ухвалення тих чи інших рішень державного значення. Інтерактивне спілкування зі слухачами, яке є безумовною позитивною ознакою програми, дає можливість слухачам поставити свої запитання гостю «Від першої особи». Гості ж, в свою чергу, мають змогу дізнатися, на якому рівні та чи інша тема є актуальною для українського суспільства.
Віхи тижня Усі ми у відповідний час підбиваємо підсумки, аби проаналізувати те, що вже сталося і відповідно виробити стратегію на майбутнє. Перегорнути чергову сторінку сіспульно-політичного життя за останні сім днів ми намагаємося у щотижневій програмі «Підсумки тижня». Дрібниці, які складають маштабну картину сьогодення, потребують детального вивчення, - а що вже говории про доленосні історичні моменти. Прискіпливий погляд аналітика, неординарні запитання ведучого, інтерактивне спілкування зі слухачами – оптимальна модель впливу на формування об’єктивного погляду на процеси, які нас оточують.
Телебачення стає головним засобом проведення дозвілля та отримання інформації людиною, в політичному плані починається освоєння політиками нового виду ЗМІ та трансформується стиль політичної дії, на передній план виходить медійний образ політика.
У формуванні політичної свідомості молоді провідну роль грають засоби масової комунікації. Серед джерел інформації про політичні події у молоді провідне місце займають: телебачення (90%), Інтернет (37%) і центральні газети (25,5%). Студенти більше, ніж школярі, черпають новини про політику з Інтернету. Багато в чому це пов'язано з особливостями їх учбової діяльності. Іншими джерелами інформації користуються менше 20% респондентів. З них на центральне радіо доводиться 7%, місцеве телебачення – 5%, місцеві газети – 9% і місцеве радіо – 5%.
Як бачимо, телебаченню належить практично основна роль у: політичній соціалізації, формуванні політичної свідомості молоді, а значить і її політичної поведінки.
Телебачення належить до односторонніх, «пасивних» засобів масової інформації. Низький рівень взаємодії телебачення з телеглядачем компенсується легкістю сприймання інформації та відсутністю потреби в активному пошуку і сортуванні джерел інформації (як в мережі Інтернет). Але разом з тим Інтернет, як найглобальніший засіб перш за все комунікації надає більшу свободу вибору для фільтрування і сортування інформації політичного характеру, що дає більше шансів уникнути потрапляння в тенета політичної маніпуляції.
Політична маніпуляція в епоху постіндустріального суспільства набула дуже високого рівня застосування. Інформаційні війни, які ведуться в набагато масштабніших «театрах бойових дій», ніж війни звичайні стали невід’ємним складником сучасної політичної реальності.
Важливо розпізнавати політичну маніпуляцію. Тут можна навести декілька практичних рекомендацій.
По-перше, відсутність події політичного життя в теленовинах. Якщо події немає телевізорі, то її і … взагалі не було? Або дуже часто скандальні і не вигідні повідомлення затикаються в середину телепрограми повідомленнями офіційними, більш маючими ознаки політичного ритуалу.
По-друге, перевірка першоджерела. Часті випадки зміни граматики та змісту перекладів або зміна суб’єкта і об’єкта в реченні повідомлення інколи змінюють суть події на прямо протилежну. Якщо доступу до першоджерела немає, то порівняння повідомлень з різних телеканалів з метою фільтрації і відсіювання інтерпретацій маніпулятивного характеру.
По-третє, критичне відношення до телебачення, особливо в період яскраво вираженої інформаційної війни, аналіз логіки та пошук протиріч у інформаційних повідомленнях.
Ще раз згадаємо Маклюена «Засіб передачі повідомлення і сам є повідомленням».