Продовження

патті наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних товариств з капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації ви-робництва. У 1902-1910 pp. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність різних прошарків робітничого класу. Серед них були "чисті" пролетарі, тобто фабрично-заводські робітники, на-півпролетарі, зайняті на будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники, сільськогосподарські робітники.
На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортається західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїн-ський капітал. Починають організовуватися кредитні українські товариства, що об'єднуються у крайові спілки. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.
В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капітал, зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кількості акцій банків, що розміщувалися на цих землях.
Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % ук-раїнців, що проживали у Східній Галичині, займалися сільським гос-подарством. У сільському господарстві безпрецедентне визискуван-ня селян при викупі землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у безвихідь.
Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страй-ками. Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимага-ло запровадження загального виборчого права, заборони лихварст-ва, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Хоча страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на поступки.
На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення за-гального виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодер-жавного значення. Серед них - страйки будівельників (1902 р.) та на-
152
фтовиків Борислава (1904 p.). У 1905-1907 pp. страйковий рух під впливом російської революції досяг кульмінації.
Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до авст-рійського парламенту - рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 pp. розгорнули боротьбу за загальне виборче право до галицького сей-му та органів місцевого самоврядування. Галичина послала до авст-рійського парламенту понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів і одного соціал-демократа.
З початку XX ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл: перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і 3000 народних шкіл. У Львівському університеті ук-раїнці мали сім звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало товариство ім. Т. Шевченка, яке об'єднало вчених не тільки Галичини, а й усієї України.
Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей Шептицький (1900-1944 pp.). За його 44-річ-не керівництво греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не лише митрополитом - він був душею всього національного та культурного життя Галичини.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині загострюється боротьба з поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється у зв'язку із зростанням національної свідомості народних мас Галичини. На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий - "австрійський ультралоялізм", тре-тій - чітко висловлений студентським вічем у Львові - за створення самостійної української держави. Цей напрямок підтримували га-зета "Діло", що у XX ст. стала найвпливовішим друкованим органом Галичини, а також "Літературно-науковий вісник", на сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.
На початку XX ст. відбулися значні зрушення у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності "нової ери" -угоди між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в 1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії
153
вступили видатні діячі Галичини - і народовці, і радикали: Ю. Ро-манчук, Кость і Євген Левицькі, М. Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії - Народний комітет - став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним, культурним життям краю. Об'єднуючи різні партії, у тому числі й соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала консерва-тивні погляди - це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени, схилялися до соціалізму.
Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селян-ству, прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.
У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський за-снував організацію "Січ", що ставила на меті фізичне виховання молоді й відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 10-х роках XX ст. у "Січах" було вже кілька десятків тисяч української молоді. На противагу польським "Стшельцам" українські організації довгий час не могли здобути статусу для організації "Січових стрільців". Не дістали вони й мате-ріальної підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.
Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були "Соколи".
У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не ви-ходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович - з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко -з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка - з Над-дніпрянщини.
На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії. Най-популярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 p.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця пар-тія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до авст-рійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою;
154
лідерами її були Т. Галій, О. Попович. Ця партія виступала з критикою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у "Січах". Соціал-демократична партія (заснована в 1906 p.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянсь-ких масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.
З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закар-паття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шу-кати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких гос-подарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потре-бувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан - до США та Канади.
Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мовою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним на-слідком посилення мадяризації було посилення москвофільства. Угорський уряд "придушив" рух москвофілів і в 1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, які перейшли до православ'я.
Під час Першої світової війни Європа поділилася на два фронти: з одного боку - Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше до них приєднались Туреччина та Болгарія), а з іншого - Франція, Росія і Англія.
У Львові 1 серпня 1914 р. було засновано Головну українську раду трьох партій: Національно-демократичної, Радикальної й Соціал-де-мократичної. Головою її обрано К. Левицького. Завдання Ради поля-гали в захисті інтересів українського народу в Австрії та репрезентації його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступили тисячі молодих людей.
З ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка група українських емі-грантів-наддніпрянців 4 серпня 1914 р. заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійної України.
Українські політики Галичини й Буковини вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського народу. Вони вірили, що Росія буде легко розбита державами Троїстого союзу, а на її руї-
155
нах постане самостійна Українська держава. Головна українська рада закликала народ боротися за визволення України. Однією з її перших дій була організація переговорів з урядом Австро-Угорщини, який доз-волив перетворити Легіон січових стрільців на полк січових стрільців. Січове стрілецтво дало присягу боротися за волю України у складі ав-стро-угорської армії (2500 вояків).
Проте австрійський уряд у своїх стратегічних планах не приділяв великої ваги українському питанню. Набагато важливішим йому здавалося польське питання. Австро-угорський і німецький уряди 5 листопада 1916 р. проголосили утворення самостійного Польського королівства, що складалося з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями). Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну і західну частини, тобто без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення укра-їнців під повну владу поляків. Це рішення ставило під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Троїстого союзу. Ця подія стала причиною того, що Головна українська рада в 1916 р. скла-ла свої повноваження. Союз визволення України проіснував майже до завершення війни, припинивши діяльність наприкінці 1918 р.
10.3. Розвиток культури України в 1900-1917 pp.
Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського народу, побоюючись пов'язаного з цим посилення загальнополітичної револю-ційної і національної самосвідомості мас.
Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнення мас до освіти.
Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника - 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого на-вчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії - жодної української школи на державному утриманні.
156
Після поразки революції 1905-1907 pp. самодержавство заборонило "Просвіти", видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової вій-ни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.
На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький університети, політехнічний інститут і академія ветеринарної меди-цини у Львові. Проте викладання велося здебільшого німецькою й польською мовами. Лише кілька українських кафедр було відкрито в університетах. Тим часом у Львівському університеті в 1911 р. сту-денти-українці становили 21 %, у Чернівецькому - 17,6 %, у Львівському політехнічному інституті - лише 4,4 %.
Особливості суспільно-політичного життя в Україні на початку XX ст. позначилися на її культурному прогресі, найпомітніше - на характері української літератури. У цей період суперечності між де-мократичним і ліберально-буржуазним, реалістичним і декадент-ським художньо-естетичними напрямками української культури вия-вились особливо яскраво. Представниками революційно-демокра-тичного напрямку були найвидатніші українські письменники -І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, О. Ко-билянська, В. Винниченко, О. Маковей, С. Васильченко, А. Теслен-ко, М. Черемшина, Л. Мартович. До демократичного напрям-ку належали також робітничі поети Т. Романченко, А. Шабленко,
0. Гмирьов та А. Бобенко. Важливе місце в культурі України посіда-ли драматургія й театр. Професійний театр передусім був представлений діяльністю корифеїв української сцени П. Саксаганського,
1. Карпенка-Карого, М. Садовського, геніальною українською акт-рисою М. Заньковецькою. Видатними представниками музичної куль-тури України були М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Люд-кевич, С. Крушельницька.
Розвивалися в Україні й інші галузі культури. Видатними представниками в галузі живопису були І. Труш, М. Пимоненко та С. Ва-сильківський, у галузі архітектури - П. Альошин, В. Осьмах, О. Беке-тов, Ф. Нестурх.
Із розвитком мистецтва й літератури була тісно пов'язана історична наука. Видатними представниками її були М. Грушевський,
157
О. Єфименко, Д. Багалій, І. Лучицький, М. Довнар-Запольський, М. Аркас. Вагомий внесок у розвиток медичної науки зробили вчені Д. Заболотний, М. Гамалія, В. Вискович, у розвиток повітроплаван-ня - Д. Григорович та І. Сікорський.

Розділ11
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ
11.1. Проголошення
Української Народної Республіки
У Росії на початку 1917 р. дедалі сильніше розгорталася боротьба з прогнилим самодержавним ладом. Соціальна напруженість у сус-пільстві, стомленому від нескінченної війни, наростала дуже швидко.
Революція почалася в Петербурзі з масових мітингів і зборів робіт-ників 8 березня (23 лютого) 1917 р. на честь Міжнародного жіночого дня. Потім до робітників приєдналися десятки тисяч солдатів петроградського гарнізону. Масові мітинги і збори перетворилися на загальний політичний страйк, який переріс у збройне повстання. Повстанці створили Раду робітничих і солдатських депутатів. До неї ввійшли здебільшого представники есерів і меншовики, делеговані підприємствами і військовими частинами. У Державній думі 12 бе-резня утворився перехідний орган влади - Тимчасовий комітет. У день зречення від престолу Миколи II 15 березня 1917 р. Тимчасовий комітет за згодою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів утворив виконавчий орган влади - Тимчасовий уряд. Очолив його князь Г. Львов. Більшість міністрів у ньому були пред-ставниками буржуазних партій. Єдиним соціалістом виявився мі-ністр юстиції О. Керенський (трудовик, згодом есер). Таким чином, поряд з Петроградською радою виник Тимчасовий уряд - орган влади буржуазії і поміщиків. Утворилась історична своєрідність бур-жуазно-демократичної революції в Росії - двовладдя.
Тимчасовий уряд мав право на владу до скликання Установчих зборів, що планувалися на початок 1918 р. Вони мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію. Депутати Установчих зборів повинні були обиратися демократично на основі загаль-них, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні.
159
Звістка про революцію в Росії і проголошення Тимчасового уряду долетіла й до України. Національна революція в Україні розпоча-лась одразу після повалення самодержавства. Основними рушійними силами Української революції були нечисленна національна інтелі-генція і багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.
Почався період формування органів влади. Різні політичні сили по-різному ставилася до цього. Представники російських буржуаз-них партій в Україні почали формувати органи на підтримку Тимча-сового уряду в Росії. Паралельно формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві та Херсоні. Протягом березня 1917 р. їх виникло понад 170. Більшість у них становили представники соціалістичних партій -російські соціал-демократи, меншовики й есери. Члени цих партій зробили багато для повалення самодержавства й перетворення Росії на демократичну країну.
Кадети, октябристи, меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд. Вони вважали, що країну після перемоги буржуазно-демок-ратичної Лютневої революції чекає порівняно довгий шлях капіталі-стичного розвитку.
Категорично проти Тимчасового уряду були більшовики, які орієн-тувалися на "світову соціалістичну революцію". Вони розпалили вогнище братовбивчої громадянської війни, від якої найбільше постраждала Україна.
Після перемоги Лютневої революції в Україні виник ще один центр, який представляв інтереси українського народу, - Українсь-ка Центральна Рада. її було створено 20 (7) березня 1917 р. у Києві з ініціативи українських політичних партій, наукових, освітніх, коопе-ративних, студентських та інших організацій. До Української Цент-ральної Ради ввійшли керівники Товариства українських поступовців (ТУП), представники українських соціал-демократів, культурно-освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій, громад і гуртків. Про створення Ради було повідомлено Тимчасовий уряд.
На з'їзді ТУП, що відбувся в березні 1917 р., главою було обрано М. Грушевського, хоча він не мав наміру в післяреволюційній ситу-ації залишатися членом товариства. Делегати з'їзду заявили про під-тримку Тимчасового уряду, зобов'язалися домагатись автономії Ук-раїни, щоб всеросійські Установчі збори тільки затвердили її. З'їзд звернувся до народу із закликом сприяти підготовці українського на-
160
ціонального конгресу. Було вирішено змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів. До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова та А. Ніковського. Ця партія масовою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність тільки в інтелігентських колах. М. Грушевський закликав добиватись якнайширшої національно-територіальної автономії, яка "більш-менш на-ближена до державної самостійності". Відповідно майбутню Російсь-ку республіку він розглядав як федерацію. Автономія України мала постати на землях, де українське населення становило більшість. Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропону-вав вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло "Ук-раїна - для українців", він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: "Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббира-ти, не експлуатувати для себе".
У квітні 1917 р. провела конференцію УСДРП, яка була створена в 1905 р. Як цілісна організація вона перестала існувати в 1907 р. За кількістю членів (близько 5 тис. у середині 1917 р.) українські соціал-демократи вдесятеро поступалися місцевим меншовикам. Якщо соціальну базу меншовиків становили пролетарські райони України, то УСДРП мала вплив переважно в містах індустріально слаборозвине-ного Правобережжя. Серед українських соціал-демократів були такі визначні діячі національно-визвольного руху, як В. Винниченко і С. Петлюра.
Водночас завершилось створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Раніше цілісної партії не існувало, хоча гуртки й організації українських есерів діяли з 1905 р.
Як і соціал-демократи, українські есери вимагали національно-те-риторіальної автономії України. Організаторами партії були студен-ти віком до 25 років. Саме з цією партією пов'язував свою політичну долю М. Грушевський. За кількістю членів (до 75 тис. осіб) УПСР на-багато поступалася спорідненій всеукраїнській партії есерів- най-численнішій в Україні. Якщо російських есерів підтримували в промислових районах, а також у внутрішніх військових гарнізонах та на фронтах, то українські есери мали вплив серед сільського населення.
За вплив на село боролися три політичні сили - більшовики, російські та українські есери. Російські есери досягли певних успіхів
161
тільки на Катеринославщині та Херсонщині. Зрештою селом "оволоділи" українські есери у співдружності з кооператорами. Під їхнім впливом відбувся з'їзд так званих діячів українського села. Він вирі-шив скликати Всеукраїнський селянський з'їзд і підтримав гасло на-ціонально-територіальної автономії України.
В Українському національному конгресі, який відбувся в Києві у травні 1917 р., взяли участь понад 900 делегатів від політичних пар-тій і громадських організацій - робітничих, селянських, військових та культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів. На конгресі було прийнято рішення негайно організувати Крайову Раду. Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Гру-шевського, а його заступниками - С. Єфремова і В. Винниченка. Авторитет конгресу зміцнив авторитет Центральної Ради, підтримавши її повноваження. Центральна Рада стала представницьким, законним органом української демократії.
Національне питання було наріжним каменем суперечностей між російськими та українськими демократами. Негативне ставлення за-гальноросійських демократичних партій до державних прав україн-ського народу було причиною конфліктів між радами, які перебува-ли під контролем меншовиків і есерів, й українськими організаціями. Тимчасовий уряд й Петроградська рада робітничих і солдатських де-путатів робили все можливе, щоб перешкодити здійсненню українсь-кого "сепаратизму".
Тільки спираючись на реальну силу, можна було вступити в пере-говори з Тимчасовим урядом з надією на успіх. Дуже важливою вия-вилась тут підтримка Центральної Ради з боку скликаного в Києві в травні 1917 р. І Українського військового з'їзду, який вирішив, що Центральна Рада є єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі питання, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом. Делегати з'їзду прийняли ухвалу про формування із солдатів-українців національних полків.
Виконуючи постанови військового з'їзду, Центральна Рада наприкінці травня 1917 р. направила для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською радою повноважну делегацію на чолі з В. Винни-ченком. Однак Тимчасовий уряд заявив, що не може визнати Цент-ральну Раду виразницею волі українського народу і уряд не має повноважень розв'язувати питання про автономію України.
У червні 1917 р. у Києві відбувся Всеукраїнський селянський з'їзд, який обрав Раду селянських депутатів і ухвалив, щоб вона ввійшла
162
до Центральної Ради. Це рішення мало принциповий характер, ос-кільки поклало початок перетворенню Центральної Ради на справді представницький орган. У цьому ж місяці відбувся, також у Києві, II Український військовий з'їзд, який підтвердив постанову першого з'їзду про українізацію армії і затвердив статут найвищої української військової установи - Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою. З'їзд обрав Раду військових депутатів і ухвалив, щоб вона ввій-шла складовою до Центральної Ради.
Щоб закріпити за собою й надалі керівництво національним ру-хом, 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала І Універсал. У ньому проголошувались автономія України у складі Федеративної Російсь-кої держави, право українського народу бути господарем на своїй землі. А в наступні дні було створено крайовий уряд - Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком (1880-1951). Це був перший у XX ст. український уряд. Незважаючи на те що в українському полі-тичному житті на передній план одразу висунулась есерівська партія, у першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. Однак значення цього фактора послаблювалося відсутністю злагоди всередині УСДРП, що найвиразніше виявилося в суперечках між В. Винниченком і С. Петлюрою.
Занепокоєні станом справ в Україні, у середині липня 1917 р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду І. Церетелі, М. Терещен-ко й О. Керенський. Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді неукраїнського населення - ви-ділено 30 % місць для представників національних меншин. Передба-чалося також обрати новий склад Генерального секретаріату, до якого мали ввійти представники неукраїнських організацій. Це дало змогу прийняти II Універсал Центральної Ради до українського на-роду. У виданому 16 липня 1917 р. II Універсалі висловлювалася згода чекати рішення Всеросійських Установчих зборів щодо питання автономії України. Тимчасовий уряд погодився визнати владу Гене-рального секретаріату, яка поширювалася на п'ять губерній України. Центральна Рада погоджувалася співпрацювати з "неукраїнськими групами населення". Відкривалася нова сторінка в житті України. Починалася доба будівництва органів влади на місцях, узаконення їх, добору і розстановки ділових, кваліфікованих кадрів. Однак за-мість Статуту вищого управління України, який у Петрограді не за-твердили, а цей Статут українці вважали на рівні Конституції, було запроваджено інструкцію, в якій права автономії України значно
163
обмежувалися. Генеральний секретаріат було названо органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду. Новий Генеральний секре-таріат було доручено формувати Д. Дорошенку. У принципових пи-таннях він не дійшов згоди з М. Грушевським, і несформований уряд знову очолив В. Винниченко.
Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя завмирало. Голод примарою ходив Росією і зачепив Чернігівщину. Продовольчих запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна, і цим обмежувалася його продовольча політика. Податків ніхто не платив. Селянство, змучене вій-ною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функціонували. З фрон-ту масово тікали дезертири, посилюючи безладдя у країні.
Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно сту-пає найрадикальніша частина російської соціал-демократії - біль-шовики. Вони виступили з ідеєю про переростання буржуазно-де-мократичної революції в соціалістичну. Спочатку вони мали намір добитися цього мирним способом, а після липневих подій, коли 17 липня в Петрограді півмільйонну демонстрацію робітників, сол-датів і матросів було розігнано, десятки демонстрантів убито, сотні поранено, вони пішли шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.
Революційний запал, в якому багато було утопічного і водночас жорстокого, наростав. Визріла загальна революційна криза. Процеси, що відбувалися у країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агі-тація і пропаганда, закликаючи до експропріації експропріаторів, дали результати. У ніч з 24 на 25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у Радах робітничих і солдатських депутатів. Тимчасовий уряд було повалено. Із двовладдям у країні було покінчено.
УII Всеросійському з'їзді Рад взяли участь 650 депутатів (400 з них були більшовиками) - представників 400 Рад країни. З'їзд проголосив Росію республікою Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було прийнято декрети про землю, мир, сформовано новий російський уряд - Раду народних комісарів (Раднарком) на чолі з В. Ульяновим (Леніним).
В Україні події розвивалися іншим шляхом, ніж у Росії. Події в Петрограді підтримували робітники багатьох міст України, особли-во Донецького басейну. В інших містах, і особливо в Києві, народ
164
висловився за підтримку політики партій, які входили до Центральної Ради. Центральна Рада 26 жовтня 1917 р. прийняла відозву "До всіх громадян України", де говорилося, що Центральна Рада висловлюєть-ся проти повстання в Петербурзі. Раднарком визнавався урядом цент-ральних районів Росії.
Вживалися заходи до створення збройних сил. Активізувалася під-готовка до Українських установчих зборів, які мали утвердити новий суспільно-демократичний устрій України. Центральна Рада набува-ла поступово значення загальноукраїнського уряду. Роль Києва як політичного центру України посилювалась. Водночас тривала дер-жавотворча діяльність Центральної Ради. Центральна Рада 20 (7) ли-стопада 1917 р. ухвалила III Універсал, де проголошувалося, що від-нині Україна стає Українською Народною Республікою (УНР). її те-риторією визнавалися землі, заселені здебільшого українцями. Право власності на землі поміщицькі, нетрудових господарств, удільні, монастирські, кабінетські та церковні скасовувалось. Установлювався 8-годинний робочий день; запроваджувався державний контроль над виробництвом. Висувалися вимоги до союзників і ворогів негайно розпочати мирні переговори. Передбачалося забезпечення свободи слова, друку, віровизнання, зібрань, спілок, страйків, недоторканність особи, життя. Проголошувалися право й можливість застосу-вання мов, усім народностям надавалася національно-персональна автономія. На 27 грудня 1917 р. призначалися вибори до Українсь-ких Установчих зборів.
Отже, було викладено конституційні основи держави, хоча вона й залишалася у федеративному зв'язку з Росією. Центральна Рада звер-нулася до всіх народів Росії з пропозицією створити соціалістичні ре-спубліки, які б об'єднувались у федерацію демократичних держав.
Проголошення III Універсалом УНР стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності у XX ст.
Згідно з III Універсалом УНР залишалася частиною Росії, тобто лідери української революції сприймали колишню імперію як федеративну державу. Подальші події показали, що ця позиція була хибною.
Більшовики, здійснивши жовтневий переворот, не бажали співіснувати з непідконтрольним їм українським національним урядом. Спираючись на Ради і червоногвардійські загони в Україні, вони готувались усунути Центральну Раду від влади мирним або збройним способом.
165
11.2. Війна радянської Росії проти УНР
Спочатку основним супротивником Раднаркому в Україні була не Центральна Рада, а підпорядковані Тимчасовому урядові органи. В Україні таким органом, який мав реальну силу, був штаб Київського військового округу (КВО), у розпорядженні якого перебували ти-лові гарнізони російської армії. Однак під час жовтневого 1917 р. повстання в Києві, яке тривало три дні, коли на вулицях міста з'явились окопи й барикади, почалися бої, переважно на Печерську, у районі заводу "Арсенал", а київські робітники загальним страйком підтри-мали більшовицьке повстання, виявилась нездатність генералітету керувати революційно настроєною армією. Штаб КВО був змуше-ний вивести з міста війська. Господарями становища залишилися більшовицький революційний комітет і Центральна Рада. Вони пере-бували між собою у стані озброєного нейтралітету. Щоб подолати національно-визвольний рух в Україні без прямої конфронтації, ке-рівники більшовицької партії вирішили перетворити Центральну Раду на виконавчий комітет рад України. Іншими словами, більшовики задумали використати створювані Центральною Радою форми державності, але надати їм радянського характеру. Так у боротьбі з українським національно-визвольним рухом народилась ідея національної радянської державності.
Ідею про перетворення Центральної Ради на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України більшовики почали активно поширювати в масах. Ця робота приносила плоди. Ідею підтримало ба-гато виконкомів Рад, особливо в Донбасі.
Вдаючись до політичних методів боротьби за владу в Україні, біль-шовики не забували й про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який почав готувати нове повстання в Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 13 грудня 1917 р. ук-раїнські частини оточили казарми більшовицьких військ, роззброїли їх, посадили в ешелони і відправили до Росії.
Однак Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Підкреслено лояльно поводилась українська адміністрація. У містах України нормально працювали організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Видавалась більшовиць-ка преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії.
166
Центральна Рада і її уряд мали велику підтримку серед населення України. Однак уряд проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань. Конфіскація земель і передача їх у руки селян здійснювались повільно, залишалася в недоторканності стара банківська система, були збережені старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти й навчання.
Не дивно, що з Росії в Україну почали тікати (і знаходили тут під-тримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатися. Україна мимоволі ставала оплотом антибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт. Ще одна тогочасна подія загост-рила відносини між Центральною Радою і російським Раднаркомом. У Петрограді ще влітку 1917 р. було утворено Донський військовий уряд під керівництвом генерала О. Каледіна на території області Війська Донського.
Для боротьби з О. Каледіним Раднарком направив війська. Напередодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів козацькі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а О. Каледін - українські військові частини з Дону в Україну. Тоді М. Криленко, призначений більшовиками новий верховний головнокомандувач військ радянсь-кої Росії, 17 грудня 1917 р. радіотелеграфом передав до Києва підпи-сану В. Леніним і народним комісаром закордонних справ Л. Троць-ким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. У те-леграмі було заявлено про визнання Раднаркомом УНР, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право відокремитися від Росії або укласти договір з Російською Республікою про федеративні відносини. Раднарком не ставив знака рівності між Центральною Ра-дою і проголошеною нею УНР. Центральна Рада звинувачувалася в тому, що відмовилася негайно скликати крайовий з'їзд українських Рад і не визнала радянської влади в Україні. Поряд з цим Раднарком висував до Центральної Ради чотири ультимативні вимоги: відмови-тися від спроб дезорганізувати спільний фронт (ішлося про утворен-ня Українського фронту); не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими йому урядами; пропускати ре-волюційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт; припи-нити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні.
167
Голова Генерального секретаріату В. Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому одразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити транс-портування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри ук-раїнських грошей. Починаючи повномасштабну війну з Централь-ною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Після закріплення в Харкові (23 грудня 1917 р. більшовики і ліві есе-ри сформували там військово-революційний комітет, до якого пере-йшла влада), почалася робота зі скликання Всеукраїнського з'їзду Рад. І Всеукраїнський з'їзд Рад працював у Харкові 24-25 грудня 1917 р. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе зна-чення. Виходило, що радянська Росія не воювала проти УНР, а обстоювала в боротьбі з Центральною Радою право на існування ра-дянського уряду, проголошеного представниками трудящих єдиної України.
На з'їзді було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України у складі 41 особи, із них 35 більшовиків. Головою ЦВК обра-ли лівого українського соціал-демократа Ю. Медведєва. Цей комітет затвердив перший радянський уряд України, до складу якого ввійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сер-гєєв (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош.
На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які одна-ково наполегливо стверджували, що вони є справді українськими та робітничо-селянськими. Одразу після утворення в Харкові найвищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших декретів уряду радянської влади був декрет про скасування заборони на вивезення хліба з України в Росію. Услід за цим було опубліковано постанову про недійсність усіх постанов Генерального сек-ретаріату. Поряд з війною декретів тривала силова боротьба.
У цій ситуації керівництво Центральної Ради звільнилося від ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республі-ку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність
168
самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську. 25 січня 1918 р. на відкритому засі-данні в Києві М. Грушевський оголосив останній універсальний за-кон Центральної Ради - IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не за-лежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усі-ма сусідніми державами - Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республі-ки. Влада в ній належатиме лише народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, ук-раїнська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністерств". Водночас з IV Універсалом був прийнятий Закон про національно-персональну автономію, в якому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має пра-во на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування.
Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович.
Проте наприкінці січня 1918 р. радянські війська з різних боків по-чали наступ на Київ. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне повстання. Осередком його став завод "Арсенал". Після п'ятиденних боїв "Ар-сенал" було взято штурмом. Понад 200 робітників загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували завод.
Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінки - Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів, - загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє зав-дання виконали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ. Однак один загін студентів і гімназистів під час бою потрапив у полон. 27 полонених вивели на задній двір станції і стратили.
Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та
169
поранених і відступили. Пізніше в Києві вбитих було поховано. Військові підрозділи Центральної Ради 25 січня залишили Київ і на-правилися до Житомира, куди вже переїхали Центральна Рада і уряд. На початку лютого 1918 р. більшовицькі війська, очолювані колишнім підполковником царської армії М. Муравйовим (розстріля-ний згодом за антирадянський заколот), увійшли в Київ. Місто було залите кров'ю, у газетах публікувалися списки людей, страчених по лінії "червоного терору". Кількість жертв вимірювалася тисячами. Водночас війська радянської Росії успішно просувалися й на інших напрямах. Наприкінці січня червоноармійці встановили радянську владу в Донбасі, на півдні України: в Одесі, Криму, а потім у Миколаєві, Херсоні й Єлисаветграді. У Києві 11 лютого 1918 р. проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним секре-таріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбинський, В. Затонський, В. Ауссем. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради було оголошено криміналь-ними злочинцями, а їхнє майно реквізовано. Цього разу панування більшовиків тривало три тижні.