Продовження

1653 p., коли українці почали погрожувати, що погодяться на турецьку пропозицію, російський цар Олексій Михайлович більше не зміг зволі-кати з рішенням і 1 жовтня 1653 р. скликав Земський собор, де було схвалено рішення про возз'єднання України і Росії. Приймаючи це рішення, цар сподівався відібрати захоплені Польщею землі, викорис-тати Україну як буфер проти Оттоманської імперії, а також розшири-ти свою територію і вплив.
Поряд з цим у 1653 р. в Україні тривали військові дії. Польське військо просувалося до Наддніпрянщини. Супротивники зустрілися під Жванцем поблизу Кам'янця-Подільського. І знову польська ар-мія опинилася на грані повного розгрому. Та історія повторилася: кримський хан, який не хотів допустити посилення будь-якої сторони, пішов на переговори з польськими представниками. Згідно з ук-ладеним миром Ян II Казимир зобов'язувався відновити дію Зборів-ського договору. Польський уряд повинен був сплатити ханові 140 тис. злотих і дозволяв йому брати ясир на українських землях. Б. Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору. Воєнні дії припинились 16 грудня 1653 р. З похідного табору під Гусятином Б. Хмельницький повідомив російським послам про перемир'я і від'їзд до Пере-яслава.
5.3. Переяславський договір
До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. - Б. Хмельницький. За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава при-їхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були при-сутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А най-кращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана.
80
Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький сподівався, що згідно із заведеною в Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони - українці присяг-нуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і пова-жати їхні права і привілеї. Проте В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши взагалі ліквідувати угоду. Та Бу-турлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втрати-ти підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві. Переговори тривали два дні (9-10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою за-твердить вільності (права) України.
Невдовзі після цього царські чиновники роз'їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянсь-кого полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (соболів) не продаватимуть душу, а московських послів побили. Проти союзу з Москвою виступили полковники Сірко, Богун, Гладкий, Гу-ляницький та ін. Богун і пізніше не дав присяги. Так само негативно ставилися до союзу України і Росії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ'я відрізнялося від російського: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська-російському.
Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 р. (так звані Березневі статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право Війська Запорозь-кого обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внут-рішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських віль-ностей; збереження прав київського митрополита; наявність військових застав на кордоні України з Польщею і козацької - у фортеці Кодак; захист України від нападів татар та ін.
Вільні вибори гетьмана, незалежний суд, власні фінанси, невтручан-ня військової адміністрації у внутрішні справи Війська Запорозького,
81
можливість закордонних зв'язків - це були політичні вимоги, які свідчили про те, що між Україною і Московською державою мали встановитися міждержавні відносини, при яких Україна зберігала б державну самостійність - як внутрішню, так і зовнішню - за умови певного контролю з боку царя як прожектора, за що йому належала відповідна грошова данина.
Під час переговорів у Москві після остаточної редакції грамоти Б. Хмельницького і "Статей" з 23 пунктів залишилося 11. Частину статей було об'єднано, а окремі ввійшли до тексту "Жалуваної гра-моти", яку цар передав Б. Хмельницькому посольством С. Зарудно-го. Більшість статей було прийнято без змін.
Питання про Березневі статті 1654 р. і оцінка угоди, що об'єднала Україну з Росією, були й лишаються предметом численних суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінали документів втра-чені, збереглися тільки неточні чернетки, копії, переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом існувало п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського іс-торика права В. Сергєєвича, угода була персональною унією між Москвою та Україною, згідно з якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з іс-торії російського права М. Дьяконов доводив, що, погоджуючись на "особисте підкорення" цареві, українці безперечно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода бу-ла "реальною унією". Російський історик В. Мякотін і український історик М. Грушевський вважали, що Переяславська угода була фор-мою васальної залежності, згідно з якою сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись у її внут-рішні справи; українці ж зобов'язувалися платити цареві податки, надавати військову допомогу тощо. Історик В. Липинський стверд-жував, що угодою 1654 р. встановлювався тимчасовий військовий союз між Москвою і Україною. Таке тлумачення Переяславської угоди зустрічається в багатьох працях радянських учених і полягає в тому, що ця угода розглядається як кульмінаційний момент у багатові-ковому прагненні українців і росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648-1654 pp.
Аналізуючи договір, зазначимо, що Б. Хмельницький вважав його звичайним договором протекції: союзом із сильним сусідом для бо-
82
ротьби проти ворога, тим більше, що Україна на той час вже була виз-нана європейською державою, тобто суб'єктом міжнародних відносин. Як приклад наведемо слова шведського короля Карла X, сказані ним у 1656 p.: "Ми знали, що між великим князем Московським і народом запорозьким існує певний договір, але такий, який залишив свободу народу цілою і непорушною". У 1657 р. послів Б. Хмельницького в Австрії вітали як вельможних і славних радників, котрі представляють славну і войовничу республіку. На жаль, у Москві це розуміли по-іншому. Згідно з Березневими статтями 1654 р. між Україною і Мос-ковською державою встановлювалися невизначені відносини. З одного боку, за гетьманом визнавалися права верховної суверенної влади, фактично в нього залишалися функції загальнодержавного управлін-ня. З іншого боку, московський уряд всупереч бажанням козацької старшини розширити і зміцнити українську автономію уміло й обереж-но перетворював Україну на звичайну провінцію Московської держа-ви. У наступні роки Москва розпочала політику пригноблення украї-нського народу, його закріпачення.
Б. Хмельницький скоро відчув тягар залежності від Москви. Цим, очевидно, і пояснюється загадкова, на перший погляд, поведінка Б. Хмельницького, який після укладення союзу з Москвою намагався не брати участі в походах, які планував московський уряд. На початку 1656 р. Б. Хмельницький тяжко захворів. Навесні 1657 р. гетьманську владу він передав синові Юрію; 6 серпня 1657 р. Б. Хмель-ницький помер і був похований в Іллінській церкві в Суботові.
Важко переоцінити вплив Б. Хмельницького на українську історію. Проте діяльність його оцінюється неоднозначно. У більшості досліджень підкреслюється його роль у відновленні української політичної організації, у створенні могутнього високоорганізованого війська, у вихованні плеяди нових діяльних військових керівників, у відродженні почуття національної гордості українського народу, в організації його на визвольну боротьбу проти польської шляхти. Звісно, не обминули Б. Хмельницького невдачі, помилки й прорахунку але багато з них пов'язані з історичними обставинами. Тим часом провину за ці помилки багато істориків і письменників переклали тільки на Б. Хмельницького. Так, ще у XVIII ст. Григорій Сковорода писав про нього: "Будь славен во век, о муже, избранне Вольно-сти отче, герою Богдане". Український поет Т. Шевченко називав Б. Хмельницького "геніальним бунтівником". Водночас у таких творах, як "Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові...", "Якби ти Бог-
83
дане, п'яний...", Т. Шевченко негативно оцінює діяльність Б. Хмель-ницького за те, що той віддав Україну під владу Росії. У середині XIX ст. український історик М. Костомаров хвалив Б. Хмельницького за налагодження зв'язків із Росією і критикував за закулісні від-осини з турками. Гостро критикував Б. Хмельницького український мислитель XIX ст. П. Куліш, на думку якого той начебто започатку-вав період смерті, розвалу, анархії і культурного занепаду України. У XX ст. М. Грушевський висловив сумнів щодо існування у Б. Хмель-ницького чітких цілей, доводячи, що вчинки гетьмана визначалися швидше обставинами, а не навпаки. Багато українських істориків на чолі з В. Липинським дійшли висновку, що гетьман прагнув створи-ти фундамент української державності свідомо і послідовно, і без цих спроб відродити українську державу було б неможливо. Радянські історики схвалювали дії Б. Хмельницького, зазначаючи його роль як керівника повстання народних мас і особливо його роль в об'єднанні України та Москви. І все-таки ці оцінки треба узгодити з контекстом тієї доби - неоднозначної і суперечливої.
Отже, визвольна війна 1648-1654 pp. - яскрава і важлива сторінка в історії українського народу. Це був переломний етап, який змінив подальшу його долю. Характерними для цього періоду є не тільки військові успіхи, а й піднесення суспільної свідомості, творчих сил, економіки, завдяки чому український народ і зміг вести тривалу й важку війну з таким сильним суперником, як Річ Посполита. Тоді ж було створено військово-адміністративну систему, що проіснувала близько ста років.
84
Розділ 6
РУЙНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ДЕРЖАВНОСТІ
6.1. Україна після смерті Б. Хмельницького. Поділ земель України між Росією і Польщею
Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654 p.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської держави, становище України залишалося склад-ним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміцнення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Російсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію.
За таких складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій 1654-1656 pp. спільні українсько-російські вій-ська звільнили велику частину території України аж до західних кор-донів Галичини та Холмщини, російське місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не вдалося. Скориставшись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на за-хідноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р. перемир'я, і розпочала війну зі Швецією.
Укладення російсько-польського перемир'я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення війни. Україна продовжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-швед-ської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнити-ся й завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після
85
смерті Б. Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. На жаль, спад-коємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починан-ня. Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького - Юрія. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Побоюю-чись, що Україна може втратити автономію, і незважаючи на народні настрої І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір (1658 p.). Україна під назвою Великого князівства Руського мала ввійти до складу Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту. Православ-на релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Польські феодали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.
Політику І. Виговського не підтримали козаки - почалося повстання, і гетьман змушений був втекти до Польщі.
У 1659 р. гетьманом знов обирають Юрія Хмельницького. Проте він не був талановитим політичним і військовим керівником. Слабодухий і хворобливий, Юрій не здатний був продовжувати справу батька. У 1659 р. московський уряд змусив його підписати Переяс-лавські статті, які істотно обмежували автономію України. У цих статтях з'явилися додаткові пункти, які закріплювали безумовне під-порядкування козацького війська на чолі з гетьманом верховній вла-ді царя, обрання нових гетьманів лише з дозволу царського уряду. Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, який передбачав перехід України під владу Польщі.
Така непослідовна політика ускладнила й без того скрутне становище України, призвела до міжусобиць, в які втягувалися тисячі лю-дей, утруднювала консолідацію, відкривала можливості для обмеження автономії.
Батуринські (1663 р.) і Московські (1665 р.) статті, що їх підписав гетьман І. Брюховецький, зміцнювали позиції російського царату в Україні щодо збирання податків, утримання російських військ за ра-хунок українського населення.
Наступні договірні умови з російським урядом, укладені гетьма-нами Д. Многогрішним (Глухівські статті, 1669 p.), І. Самойловичем (Конотопські статті, 1672 р. і Переяславські статті, 1674 p.), І. Мазе-пою (Коломацькі статті, 1687 p.), І. Скоропадським (Решетилівські статті, 1709 p.), розширили права царської адміністрації в Україні.
86
Водночас у цих статтях фіксувалась єдність соціальних інтересів російських і українських феодалів, закріплювалися привілеї української еліти. Видатний український історик М. Грушевський зазначав: "...кидалися старшини і люди українські то в той бік, то в той... а в цьому розбраті і війнах тільки гинула українська сила. І називається той час руїною, знищенням України".
Ослаблена внутрішніми чварами, Україна стала землею, за яку боролися Росія, Польща і Туреччина.
Після того як І. Виговський підписав Гадяцький договір, Польща відновила воєнні дії проти Росії за територію України. Затяжна вис-нажлива війна ослабила обидві сторони. І Росія, і Польща змушені були шукати миру. У результаті тривалих переговорів 30 січня 1667 р. в Андрусові (поблизу Смоленська) було укладено перемир'я на три-надцять з половиною років. Росія закріпила за собою Лівобережну Україну (в українській історіографії цей регіон часто називається Гетьманщиною), землі запорожців і Слобідську Україну, або Слобожанщину (Слобожанщина - територія на сході України). Правобе-режна Україна залишились у складі Польщі. У 1686 р. Росія і Польща підписали договір, відомий під назвою "Трактат про вічний мир", який закріпив Андрусівське перемир'я. Таким чином, український народ залишився роздробленим і був позбавлений можливості створити власну державність. Мети, до якої прагнув український народ у визвольній війні 1648-1654 pp., так і не було досягнуто. Тим часом над українським народом нависла загроза поневолення султанською Туреччиною і її васалом Кримським ханством. У боротьбі проти турецьких і татарських загарбників велику роль відігравали запорізькі козаки, які здійснювали сухопутні та морські походи на Крим і турецькі фортеці у Приазов'ї. У 60-70-х роках XVII ст. такі походи не раз очолював кошовий отаман І. Сірко.
Влітку 1672 р. турецькі й татарські війська вторгайся на Правобережну Україну, яка була під владою Польщі. Захопивши Поділля і частину Волині, вони вирушили у Східну Галичину. У 1672 р. у Бу-чачі був укладений мирний договір між Польщею і Туреччиною. Ча-стина Правобережної України відійшла до Туреччини. Брацлав-щина і Південна Київщина передавалися гетьманові Правобережної України П. Дорошенку, який ще в 1669 р. перейшов під заступницт-во Туреччини. Цей надзвичайно непопулярний у народі союз викликав обурення як серед простого козацтва й селян, так і серед козаць-кої старшини. Почалася масова міграція населення, селяни і козаки
87
залишали рідні місця і тікали на лівий берег Дніпра. П. Дорошенко став об'єктом ненависті українців. Трагедія цієї людини полягала в тому, що він любив Україну, прагнув її об'єднання, але діяв непослідовно і, головне, методами, які багато в чому не відповідали інтересам народу.
У 1677 р. турецькі війська знову вторгайся в Україну. Протягом 1677-1678 pp. численна турецька армія і кримські татари двічі напа-дали на Чигирин - місто у Правобережній Україні. Чигирин захи-щали українські козаки і частини російської армії. У 1678 р. поблизу Бужина відбулася семиденна битва об'єднаних українських сил і ту-рецької армії. Турки, втративши половину своїх сил, відступили. Пе-ремога під Бужином стала переломною: у 1681 р. у Бахчисараї (Крим) було укладено перемир'я.
Проте Туреччина не відмовилася від своїх планів, залишаючись небезпечним суперником Росії. Тримаючи у своїх руках Північне Причорномор'я і Приазов'я, Туреччина і Кримське ханство закрива-ли Росії вихід до Чорного й Азовського морів.
У 1687 і 1689 р. відбулися походи російсько-українських військ на Крим. Та через брак води і продовольства розгромити військо крим-ського хана не вдалося.
Під час наступної воєнної кампанії 1695-1696 pp. російські війська та українські козаки на чолі з Петром І зуміли заволодіти турецькою фортецею Азов. Та Чорне море, як і раніше, залишалося неприступ-ним для російського флоту.
На початку XVIII ст. створилася сприятлива міжнародна обста-новка для боротьби Російської держави за вихід до Балтійського моря. Ще в 1699 р. зусиллями російської дипломатії було створено Північний союз - антишведську коаліцію у складі Росії, Польщі, Сак-сонії і Данії. Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.
Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на території України. У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів. Шведський король Карл XII рвався до Москви. Спочатку він хотів підійти до Москви через Смоленськ, але згодом змінив плани і повернув на Лівобережну Україну. Його рішення пояснювалося нестачею продовольства у шведській армії, а також тим, що у боротьбі з Росією він розраховував на допомогу ук-раїнського гетьмана І. Мазепи.
Період життя і діяльності І. Мазепи - один з найважливіших в тогочасній історії України. Протягом понад двадцяти років ця людина
88
обіймала найвищий пост у козацькій державі. І. Мазепа - складна, неоднозначна і суперечлива постать. З одного боку, він ревно за-хищав інтереси козацької старшини, був вірним прислужником Петра І. З іншого боку, це була високоосвічена й інтелігентна люди-на, меценат, який сприяв розвитку науки й мистецтва в Україні. Час-тину власних коштів він віддавав православній церкві й монастирям, будував школи і друкарні.
Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу. Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією об'єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу України "від усякої чужої влади".
Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І. Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та невдовзі частина з них залишила шведський табір.
У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стра-тегічний пункт на шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримсь-кого ханства. Спроба шведських військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XII наказав обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто.
До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російських військ. Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини.
Петро І жорстоко помстився І. Мазепі. Через кілька днів після пе-реходу І. Мазепи на бік шведів командувач російських військ в Ук-раїні Меншиков за наказом Петра І зруйнував центр гетьманської влади в Україні - Батурин і вирізав усіх його жителів - 6 тис.
Так завершилася остання спроба відірвати Україну від Росії. У по-дальшому процес інкорпорації українських державних органів у струк-турі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у цьому відіграв Петро І.
89
Спочатку царський уряд усі справи, пов'язані з Україною, вирішу-вав через Малоросійський наказ (Малоросія - назва України в офіційних актах царської Росії). У 1722 р. було створено Малоросійську колегію на чолі з С. Вельяміновим, яка стала основним органом уп-равління Україною. У 1727 р. складне міжнародне становище Росії (різке загострення відносин з Туреччиною), а також внутрішні проблеми (боротьба придворних угруповань за владу) змусили царський уряд піти на поступки і знову погодитись на відновлення посади гетьмана України. Гетьманом став 73-річний Данило Апостол. Після його смерті (1734) влада на Лівобережній Україні перейшла до рук спеціально створеної колегії "Правління гетьманського уряду", головну роль у якій відіграв царський намісник в Україні князь О. Шаховський.
Великі зміни стались і на Запоріжжі. У 1709 р. уряд Петра І у зв'язку з антиросійською політикою гетьмана І. Мазепи наказав зруйну-вати січові укріплення. Перед загрозою репресій частина козаків зму-шені були перейти на територію Кримського ханства і в 1711 р. вони заснували тут Олешківську Січ (нині - територія Херсонської області). У 1734 р. царський уряд дозволив їм повернутися на батьків-щину і заснувати Нову Січ. Проте це була лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини. Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.
Окремі спроби змінити становище завершилися невдачею. Після втечі гетьмана І. Мазепи і його смерті в Молдавії частина козаків обрали гетьманом Пилипа Орлика. Він створив проект гетьманського правління - Конституцію. У цьому документі помітні основи парла-ментаризму. П. Орлик зазначав, що гетьмани почали присвоювати собі самодержавну владу, тому Конституція передбачала такий порядок: тричі на рік під час великих православних свят - Різдва, Ве-ликодня, Покрови - у гетьманській резиденції мала збиратися рада. Гетьман не мав права на таємні переговори, одноосібно розпоряджа-тися фінансами й цінностями. Він зобов'язаний був контролювати відносини між козацькою старшиною і звичайними козаками, щоб не було "надмірного тягаря" для пересічних людей.
Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724 pp.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської колегії, здійснив судову реформу, перетво-
90
ривши генеральний суд на колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя гнів; його запросили до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у в'язниці в 1724 р.
Однак якщо говорити про зруйнування української державності, було б мало визнати лише "безхарактерність і безвольність" україн-ських гетьманів і "підступність" російських царів. Причини зруйну-вання української державності невіддільні від об'єктивних реалій XVII-XVIII ст. Логіка історичного процесу полягала в тому, що у складі абсолютистської Росії Україна з її республіканською, демок-ратичною формою правління була позбавлена перспектив. Україн-ські державні інститути рано чи пізно мали бути поглинуті загально-імперськими органами управління.
По-іншому складався політичний устрій на українських землях, які опинилися під владою Польщі. Згідно з Андрусівським договором 1667 р. Правобережжя (без Києва) поверталося під владу Поль-щі. Проте спочатку Польща не контролювала всю територію Пра-вобережної України, оскільки частина Правобережжя перебувала в руках протурецької групи на чолі з гетьманом П. Дорошенком. Тільки наприкінці XVII ст. Польща утвердилася на території Галичини і Правобережжя. Тут було відновлено польські органи влади. Правобережжя було поділено на чотири воєводства: Київське, Волинське, Брацлавське та Подільське, а Галичина на два - Белзьке та Руське.
Польська адміністрація посилювала національне і релігійне гноблення українського населення, намагаючись децентралізувати його, колонізувати і окатоличити. За розпорядженням польського уряду закривалися православні школи і монастирі, українців насильно зму-шували приймати католицтво або переходити в уніатську віру. Пра-вославні не могли засідати в сенаті, обіймати державні посади. Було закрито багато українських шкіл, друкарень. Починаючи з 1696 р. на правобережних українських землях офіційною мовою судочинства і діловодства стала польська, а в Галичині й на Поділлі - латинська.
Прагнучи децентралізувати українське населення, польський уряд не хотів миритися з існуванням козацьких полків. Наприкінці 70-х років XVII ст. козацтво на Правобережжі було фактично ліквідова-не, але, як виявилося, ненадовго. У зв'язку з постійними турецько-та-тарськими нападами польська адміністрація змушена була узакони-ти існування козацтва. У 1684 р. польський король видав універсал
91
(закон) про відновлення козацьких полків, а в 1685 р. універсал був затверджений сеймом. Універсал узаконив існування козацьких пол-ків, були підтверджені права і вольності козаків. Козакам дозволено було займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Умані та деяких інших міст. Найвидатнішими організаторами і керівниками козацтва були С. Гурко (Палій), 3. Іскра, А. Абазин, С. Самусь.
Північна Буковина у другій половині XVII ст. входила до складу Молдавії, яка, у свою чергу, була васалом турецького султана. Селя-нам і городянам Буковини доводилося платити данину турецькому султанові поряд з іншими податками. Складною була й релігійна обстановка: християни-українці переслідувалися мусульманським ду-хівництвом.
Більша частина Закарпатської України у другій половині XVII ст. входила до складу Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Закарпатські українці зазнавали дуже сильного національно-релігійного гноблення.
6.2. Суспільство. Економіка. Культура
Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і ста-більним. Існували великі внутрішні суперечності між українською верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для сус-пільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і вход-ження у правлячі польські чи російські кола. Канадський історик ук-раїнського походження О. Субтельний зазначав, що українці втрати-ли клас, який керує суспільством, ставить певні політичні цілі, сприяє розвитку культури й освіти, підтримує церкву, формує почуття самобутності суспільства.
У другій половині XVII ст. українське суспільство виявилося поділеним на кілька релігійних конфесій: православ'я, католицтво, уні-атство. На Правобережжі панували католицизм і уніатська церква. На території Лівобережної України діяла Православна Церква, яка підпорядковувалася Вселенському Константинопольському патріарху. Проте в 1686 p., відчуваючи потужний тиск Москви, глава Ук-раїнської Церкви митрополит Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати церкву московському патріарху.
92
Поділ українського суспільства на різні релігійні конфесії, перехід Української Православної Церкви в підпорядкування московській патріархії посилили конфронтацію в суспільстві, що призводило до його нестабільності.
Еволюція соціальних відносин і розвиток народного господарства в Україні у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. від-бувались у складних, неоднозначних суспільно-політичних умовах. З одного боку, входження до складу Росії сприяло прискоренню роз-витку сільського господарства, ремесла, промислів, розширенню ме-режі мануфактур, зростанню міст. З іншого боку, слід наголосити й на негативній ролі царату в історичній долі українців. Самодержавство всебічно активізувало національно-колоніальну політику. Після 1654 р. відбувається підпорядкування української економіки і гетьманської влади царському уряду, яке завершилося згодом цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного ладу, монополізацією окремих галузей виробництва. Тисячі українців, особливо за часів правління Петра І (1682-1725 pp.), загинули через нестерпні умови праці на будівництві каналів, фортець, міст. Проте й у цих умовах відбувався об'єктивний процес становлення української на-ції, зміцнювалась її економічна єдність.
У цей період у надрах пануючого натурального господарства поступово з'являються ознаки буржуазного суспільства. Насамперед вони виявлялися в сільському господарстві - основі української економіки.
Значно розширилися посівні площі, що зумовлювалося постійним підвищенням попиту на сільськогосподарську продукцію. Хліборобство в Україні було здебільшого зерновим. У першій половині XVIII ст. поряд із зерновими культурами почали вирощувати у вели-ких обсягах і технічні культури - льон, коноплю, тютюн.
Дещо нове спостерігалося й у тваринництві. Дедалі більшого зна-чення набувають племінне конярство й вівчарство.
Істотні зміни сталися й у відносинах між землевласниками, селяна-ми і козаками. Під час визвольної війни великою мірою була ослаблена феодальна залежність, частина землі польських феодалів, яких вигнали з Правобережної України, перейшла в користування селян. Відбулися політичні зрушення в соціальній структурі суспільства. Значна частина селян Лівобережжя і Слобожанщини стали вільними людьми - козаками, які належали до стану, що звільнявся від бага-тьох податків, мав право власності на землю, певні пільги у торгівлі
93
та заняттях ремеслом. Проте ці явища були тимчасові. Уже в перші по-воєнні роки козацька старшина почала наступ на права козаків. Вели-кими землевласниками стали гетьман і старшинська верхівка. їхні земельні володіння збільшилися за рахунок захоплення селянських і козацьких наділів. Збільшились землеволодіння церков і монастирів. Вони перетворювалися на справжніх феодалів, що володіли великими маєтками і тисячами селян. Посилювалася залежність селян від феодалів, збільшувались їхні повинності, подекуди впроваджувалися пан-щина (відробіткова рента) і грошовий оброк (грошова рента). Феодальні господарства поступово втягувалися в товарно-грошові відносини. Щоб отримати найбільші прибутки, козацька старшина посилювала експлуатацію селян. Серед козацтва дедалі більшою мі-рою поглиблювалося соціальне розшарування.
У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. істотно пожвавився промисловий розвиток Лівобережної і Слобідської України. Серед ремесел найбільшого поширення дістали ткацтво, ковальська справа, виробництво скла, винокурне виробництво. Великі міста -Київ, Чернігів, Полтава, Ніжин - стали важливими промисловими і торговими центрами. У них виникали нові ремісничі спеціальності та цехи.
Сталися зміни і в ремісничому виробництві. Дедалі більше виробів цехи виготовляли для ринку. Ширше почала використовуватися най-мана робоча сила. В окремих галузях - склодувній, селітряній, залі-зоробній - наймані робітники становили більшість.
Новим явищем у розвитку економіки стала організація в окремих галузях промислових компаній. На промислових підприємствах поряд з традиційним обладнанням дедалі ширше впроваджувалися тех-нічні нововведення - водяні двигуни, нові верстати, що сприяло під-вищенню продуктивності праці.
Про початок розпаду феодальних відносин свідчила також поява в Україні мануфактур: суконних, тютюнових, порохових, винокурних.
Успіхи у промисловому розвитку і підвищення продуктивності сільського господарства сприяли розширенню торгівлі. Збільшува-лася кількість ярмарків. Одним з найбільших ярмарків був Контрак-товий у Києві.
Виробнича спеціалізація окремих районів привела до пожвавлення торгівлі в масштабах усієї України. Поступово створюється єди-ний торговий ланцюг, що з'єднав Лівобережжя, Слобожанщину,
94
Правобережну, Західну Україну. Через систему ярмарків, торгів това-ри розходилися по всій території України незважаючи на кордони і митниці. Торгівля не визнавала політичної роздробленості України, вона свідчила про економічну єдність українського народу.
Пожвавлені торговельні зв'язки існували і з Росією. До Росії з Ук-раїни везли шкіру, селітру, рослинну олію, віск, мед. Українські міс-та і села одержували з Росії тканини, вироби із заліза, зброю, хутро, посуд, папір.
Збільшується чисельність українського купецтва. Розвиткові тор-говельних зв'язків між окремими районами українських земель і цен-тральними областями Росії сприяв чумацький промисел. Чумаки -українські перевізники товарів - везли до Росії сіль, рибу, продук-цію сільського господарства і ремісницькі вироби. Поступово різні райони України входили до системи всеросійського ринку. Крім того, українські купці підтримували тісні зв'язки з Білоруссю, Молда-вією, Литвою, вели пожвавлену торгівлю на ринках Польщі, Німеч-чини, Англії.
По-іншому розвивалося господарство у Правобережній Україні. Панування польських феодалів надовго затримало тут формування національного господарства. Польські магнати і шляхта стали повновладними господарями Правобережжя. Уже до середини XVIII ст. панщина досягла крайньої межі. Справжнім злом для кріпосних се-лян було право оренди, що передбачало передання власності того чи іншого села іншій особі за певну суму грошей. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, орендарі доводили селян до цілковитого розорення.
Ще гіршим було становище корінного населення західноукраїнських земель. Більшість тамтешніх міст була у приватній власності магнатів. Тільки Львів і Кам'янець-Подільський мали право на самоврядування.
Та польській владі не вдалося розірвати зв'язків Правобережжя з Лівобережною Україною. Охоплюючи різні сфери життя, ці економічні й культурні зв'язки стали важливою передумовою для майбут-нього їх об'єднання.
Тогочасна антифеодальна боротьба народу України була зумовлена поступовим відновленням феодального поневолення, послабленого війною 1648-1654 pp. Складна політична обстановка, боротьба різних угруповань за гетьманську владу, протидія частини козацької старшини рішенням Переяславської ради, наступ царського уряду на
95
автономні права України, політична відокремленість українських земель надавали антифеодальним виступам специфічних рис. Спрямований проти феодальної системи, рух водночас мав і значні визвольні тенденції.
У 1657 р. на чолі з гетьманом Виговським спалахнуло повстання проти козацької старшини, яка розширювала свої земельні угіддя, обмежувала права рядових козаків і хотіла повернути землі Лівобе-режжя під владу Польщі.
У 1666 і 1672 р. великі повстання відбулися на Переяславщині. Значний вплив на розвиток антифеодального руху в ці роки в Ук-раїні мала селянська війна 1667-1671 pp. під проводом Степана Разі-на. У 1670 р. частина загонів селянської армії Разіна ввійшла в Слобідську Україну, де зайняла кілька міст.
Гостра антифеодальна боротьба точилася на землях Правобереж-ної України. Протягом 1702-1704 pp. тут відбулося велике повстання під керівництвом С. Палія, С. Самуся, 3. Іскри, А. Абазина.
У XVIII ст. на Правобережній Україні виникла нова форма антифеодальної і національно-визвольної боротьби, відома в історії під назвою гайдамацького руху (слово "гайдамака" походить від ту-рецького "гайда"- "гнати", "переслідувати"). Перше велике гайда-мацьке повстання спалахнуло в 1734 р. Повстанці заволоділи Вінницею та деякими іншими містами. Тільки з допомогою введених на Правобережжя царських військ польські феодали придушили повстання. Нове гайдамацьке повстання почалося в 1750 p., але й цього разу панівні класи Польщі та царської Росії потопили його у крові.
На західноукраїнських землях відбувався рух опришків (оприш-ки- учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині, Закарпатті). Найвищого розмаху він досяг у 40-х роках XVIII ст. під керівництвом О. Довбуша.
У цей період освіта й культура розвивалися в тісному зв'язку з економічною і суспільно-політичною ситуацією в різних землях України.
На Правобережжі, Буковині, Закарпатті українська культура відчувала сильний колонізаторський вплив. Так, Львівський універ-ситет, заснований у 1661 p., перетворився на знаряддя полонізації західноукраїнського населення. У Львові, Дрогобичі, Бродах, Стрию деякий час зберігались українські братські школи, але поступово вони занепали.
На землях Лівобережної України, де ще зберігалися залишки автономії, створилися кращі умови для культурного розвитку. З розвит-
96
ком продуктивних сил підвищуються вимоги суспільства до школи, характеру знань. На середину XVIII ст. в усіх містах і майже в усіх селах Лівобереж-жя були початкові школи. Середню освіту давали колегії - Черні-гівська, Харківська, Переяславська.
Основним центром освіти був Київ. Тут діяла Києво-Могилянська академія - перша вища школа в Україні, її культурно-просвітниць-кий осередок. Навчання в Академії будувалося на ідеях гуманізму і раннього просвітництва. Києво-Могилянська академія - центр інтелектуального життя і духовного єднання народу - справляла вели-чезний вплив на розвиток української культури.
Осередками культури в XVII-XVIII ст. були друкарні, що об'єднували навколо себе вчених, літераторів, перекладачів, художників. Найбільші з них діяли в Києві, Чернігові, Львові.
Розвивається філософська думка. Протягом XVII-XVIII ст. основною школою філософських знань була вже згадувана Києво-Моги-лянська академія. У другій половині XVII ст. значний внесок у роз-виток філософської думки зробили вчені І. Горбацький та І. Гізель. У першій половині XVIII ст. стають відомими такі видатні діячі, як Ф. Прокопович, П. Малиновський, Г. Сковорода.
Наприкінці XVII ст. в Україні з'явилося багато праць з історії. Найвизначнішими серед них були "Хроніка з літописців стародавніх" Ф. Сафоновича і "Синопсис" невідомого автора. Останній був першим систематизованим підручником української історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет ще в XVII ст.
Підвищується інтерес до природничих наук, математичних знань, медицини. Українське суспільство ознайомлюється з працями М. Ко-перника, Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Спінози.
Розвиваються театр і музика. У другій половині XVII ст. в Україні поширюється ляльковий театр - вертеп. Значну роль у розвитку му-зичного мистецтва відіграв М. Дилецький - український компози-тор, автор "Граматики музичної" (1677).
Становлення нового типу освіти впливало і на образотворче мис-тецтво, і на архітектуру. До середини XVIII ст. формуються укра-їнські школи іконописців і граверів, а також школа графіки. У тогочасній архітектурі співіснують і переплітаються різні стилі. У другій половині XVII ст. переважає мистецтво бароко. Починаючи з 20-х років XVIII ст. поступово зміцнюється класичний стиль.
97
Зауважимо, що українська культура ніколи не обмежувалася тільки національними інтересами. Так, Києво-Могилянська академія виник-ла як загальнослов'янський центр. Входження України до складу Росії сприяло взаємозбагаченню культур українського, російського та білоруського народів. Випускники Києво-Могилянської академії працю-вали в Молдавії, Сербії, Греції. Вчені Академії підтримували зв'язки з університетами в Галле і Кенігсбергу, Берлінською і Бранденбурзь-кою академіями.
Друга половина XVII - перша половина XVIII ст. в Україні позначені політичною нестабільністю, постійним втручанням інозем-них держав у її внутрішні справи, жорстокою міжусобною боротьбою, поділом основних українських земель між Росією і Польщею. Центром політичного, економічного і культурного життя впродовж майже ста років була Гетьманщина Лівобережжя.
У другій половині XVII, і особливо у XVIII ст., в Україні спостерігалися два протилежні, але взаємопов'язані явища. Деформувався феодалізм і зароджувався капіталістичний уклад. Тим часом феода-лізм аж ніяк не вичерпав своїх потенційних можливостей: неухильно розширювалось феодальне землеволодіння, збільшувалися феодальні повинності, упроваджувалася панщина.
У цей період в Україні сталися помітні зміни в сільському господарстві й аграрних відносинах, у промисловому виробництві й тор-гівлі. Відбувається процес формування економічної спільності укра-їнців, якому не могли перешкодити кордони.
Антифеодальний визвольний рух істотно вплинув на соціальні й суспільно-політичні процеси, залишив глибокий слід в історичній па-м'яті народу. Цей рух розхитував феодально-кріпосницьку систему, сприяв консолідації українського народу, формуванню його національної самосвідомості, готував грунт для об'єднання українських земель.
Отже, період з другої половини XVII ст. до першої половини XVIII ст. був важливим етапом у розвитку української культури. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей гуманізму і ран-нього просвітництва сприяли суспільному прогресу, формували почуття національної самосвідомості.
98