Екскурс III
Література «національного відродження»



1. Літературні та взагалі історичні епохи важко починати певною датою. Початок нової української літератури все ж звичайно датують роком 1798, роком виходу в світ «Енеїди» Котляревського. Цю дату встановлено з повним правом; вихід «Енеїди» був початком ужитку народної української мови як літературної мови. Запровадження живої народної мови в літературі зовсім не обов’язкове; серед слов’ян з такою послідовністю, як в українців, прийнято народну мову за літературну лише у словенців та білорусів. На Україні ця зміна літературної мови була зв’язана з розвитком національної свідомості, але національний рух як такий почався в нових формах лише кілька десятиліть пізніше. Нова літературна мова, чи народна чи ненародна, не мусить бути зв’язана з новою національною свідомістю. Але на Україні такий зв’язок встановився, і пізніші покоління вважали мовну реформу Котляревського початком нової доби національного життя. Як побачимо, не цілком справедливо.

2. Психологічний зв’язок, що встановився між народною мовою як основою літературної мови та національною свідомістю, мав певні літературні наслідки. Головним наслідком було те, що вся література народною мовою довго була зв’язана для свідомості національних кіл у певну єдність. Пафос національного відродження закривав для авторів, читачів і навіть критиків і різноманітність літературного смаку, і розходження в світогляді окремих авторів та літературних течій. В той час, як література світова в 19 ст. знає різко сформовані та відокремлені одна від одної течії, що починають часто своє існування навіть з публікації літературних «маніфестів», в українського письменника та читача майже до кінця віку не було виробленого почуття різноманітності літературних стилів та ідеологій. Почасти все старше письменство народною мовою просто приймали, почасти перетлумачували його в дусі своїх поглядів: так, пізніший народолюбний реалізм відшукував старанно народолюбні елементи не лише у Котляревського, а й Гулака-Артемовського та й у інших старших письменників, а представники поміркованих поглядів навмисне «забували» про соціальний та політичний радикалізм Шевченка і т. д.

3. Але не лише читачі та критики не почували різниці літературних напрямів між українськими письменниками 19 віку. Цих різниць почасти, справді, не було: не було тому, що література, яка новою мовою почалася «знову», лише помалу, роблячи «перші кроки», розділялася, розпадалася на течії, — диференціювалася. До того, письменник пізнішого часу, з новими літературними поглядами, почував у кожному старому письменникові, що писав народною мовою, не ворога або суперника, а союзника, з яким його об’єднує в певну духовну цілість уже вживання тієї самої літературної мови. Усі письменники, незважаючи на різницю їх соціального становища, поглядів, стилю й т. д., почували себе членами тієї самої національноідеологічної родини. Це, розуміється, була ілюзія. Але ця ілюзія приводила до того, що пізні письменники, без уваги до власного літературного погляду, наслідували старших письменників. Таке наслідування сприяло певній стаґнації літературних форм, а почасти й перешкоджало індивідуальному розвиткові окремих письменників. Літературна творчість пізніших часів нав’язувалася часто до творів, визначних у розвитку національної літератури, але перестарілих формально («котляревщина», плекання байки і т. д.).

4. Народна мова нової літератури привела й до того, що українська література занадто довго затримується коло того джерела, з якого нова літературна мова мусила черпати, — коло джерела народної поезії. Тематика та фразеологія літератури через це почасти звужувалися та знову таки затримувалися в своєму розвитку.

Але звуження тематики літератури мало ще й іншу причину. Народна мова стала літературною не лише з простої примхи Котляревського та його послідовників. Реальною основою цього був той факт, що на Україні певні культурно активні верстви наприкінці 18 ст. денаціоналізувалися: зокрема, вища шляхта та вищі кола духовенства. Завданням українського національного руху протягом усього 19 ст. було витворення власних культурно-провідних кіл. Просте відтворення «реґенерація» втрачених верств не вдалися; провідну роль перейняли інші верстви, наново витворені. Втративши провідні верстви наприкінці 18 ст., українська нація зробилася нацією «неповною». «Неповною» стала і література (див. далі). Весь сенс і зміст українського національного руху протягом 19 ст. складався з «доповнення» національного організму до певного культурно-самостійного стану. Це нелегке завдання в сфері літератури полягало, між іншим, у тому, щоб утворити повну систему літературних форм. Це довго не вдавалося, тим більше, що на перешкоді стояли різні суспільні та політичні процеси. Література іноді досягала цієї мети, але потім знову приходила доба підупаду. Головне: «неповна» література не могла задовольнити потреб самого культурно-провідного шару. Витворення самодовільної літератури вдалося лише українській модерній літературі з її різноматністю літературних ґатунків та течій. Але тут на перешкоді стала політика, — російський більшовицький уряд навмисне утримує національні літератури, крім російської, на рівні «неповних» літератур.

5. Ця характеристика цілої літератури 19 віку як літератури «національного відродження», або ще ліпше літератури «національного пробудження», приводить нас до певних висновків щодо нашого дальшого викладу. Недостатньо диференційована за напрямами література може бути лише почасти і умовно поділена на розділи за літературними течіями; українська література 19 ст. має багато видатних письменників з невиразним літературним обличчям: романтиків, що наслідують форми або стиль класицизму, реалістів, які творять у традиції романтики, а то й переймають перші елементи класичної поетики. Деякі течії, репрезентовані в інших літературах, на Україні зовсім не розвинулися. А до того українська література опинилася, втрачаючи часами власне обличчя, під рішучим впливом літератури сильних сусідів; це не так би й шкодило (бо і російська і польська літератури переживали період розквіту), якби ці чужі впливи не відірвали українську літературу від ширшої сфери літератури світової та якби ці впливи завжди були добре перетравлені та творчо перероблені в зв’язку з потребами та завданнями власного життя. Отже, нам доведеться іноді лише «умовно» розподіляти певні явища за літературними принципами поділу та виходити зі сфери української літератури на чуже поле, не завжди плідне.

Змінюється виклад і в іншому відношенні: починаючи з романтики, я розподіляю матеріал не за літературними ґатунками, а за авторами. Часи романтики на Україні рішуче змінюють психологію авторів та відношення автора до твору: людина в такій мірі стоїть у центрі уваги романтичного світогляду, що твори самі завжди говорять про їх справжнього або фіктивного (у випадках псевдонімності або спробах говорити від імені «надособового» автора — «кобзаря» тощо) автора. Старі часи мали численні псевдоніми, анонімні, або «псевдоепіграфічні» (приписувані автором іншій особі — згадаймо, напр., вірші або «Історію Русів») твори. З часів романтики кожен автор має власну літературну біографію (лише літературні біографії цікавитимуть нас у цій книзі). Тому з цього часу вже неможливо розривати творчість окремого автора, умішуючи його твори в різних розділах книги.