Е. Проповідь


1. Проповідь, що виходить у наші дні поза межі «красної літератури», ще належала до неї в часи бароко. Мало того, це був один із найважливіших та найулюбленіших літературних Гатунків. Та типи проповіді були дуже різноманітні; характерні для бароко три типи, що й собі розпадаються на дрібніші «підтипи»; це проповідь, що нав’язується безпосередньо до св. Письма, проповідь моральна та проповідь панегірична, похвальна. Розуміється, суть проповіді не лише в її темі, а і в формі. Форма барокової проповіді наближається до форми інших літературних ґатунків. Проповідник мав на меті вразити слухача, вдарити по його розуму або почуттю, — це потрібне було і для того, щоб розворушити увагу, і для того, щоб цю увагу утримати: слухач у ці неспокійні часи був зайнятий іншими, нецерковними інтересами, мав уже досить широку сферу світського життя, що не перебувала під контролем церкви. Цим з’ясовується любов проповідників бароко до ориґінального, вражаючого, до ефектів та «сенсацій». Пізнє бароко виробило навіть певний тип дотепної, гострослівної, парадоксальної проповіді (за італійською її назвою «кончето-проповідь»).

Майже всі ці форми проповіді прийшли і на Україну, але історики літератури не раз закидали проповідникам те, що вони проповідували цілком у дусі свого часу! Українські проповідники, як і західні, не всі одного типу. Це з’ясовується не лише їх особистими симпатіями, але й тим оточенням, у якому вони виховувалися та працювали: важко вимагати від проповідника доби розквіту бароко, щоб він тримався літературних норм старих часів, і зовсім неможливо, щоб він задовольняв смаки її чи 20 віку! Важко вимагати від проповідника, що промовляв для ченців, щоб він нападав на селянське або панське пияцтво. Ще важче вимагати від проповідника, що проповідував при гетьманському або царському дворі, щоб він говорив про хиби в житті широких мас. Найбільше діставалося дотепному Стефанові Яворському, що проповідував у стилі «кончето»; як легко бачити, закиди йому є з погляду його часу зовсім несправедливі.

Українська література має велику друковану спадщину проповідей, на жаль, багато з них друковано в Москві, та мова їх дуже позмінювана російськими коректорами. Але відомо й чимало писаних проповідей тих самих проповідників, видрукуваних цілком поправне. Ми не можемо розглядати всю різноманітність типів проповіді та всі їх стилістичні прикмети.

2. До початків барокової проповіді належать проповіді Кирила Транквіліона Ставровецького «Учительноє євангеліє» (1619, передруковано 1696).

Сама назва показує, що проповіді ці нав’язуються великою мірою до св. Письма. Але безпосередній зв’язок з письмом послаблено тим, що проповіді присвячені святам та «угодникам». Мова підкреслено висока, слов’янська. Про належність автора до нових часів свідчать, крім згадки про «аріян» та «кальвінів», деякі цитати з «чужих» авторів (латинських) та ще деякі риторичні прикраси, зокрема — виклики та звертання до святих як до присутніх осіб з запитаннями та навіть закидами: «О, Петре! що твориш? Гдіже нині твоє оноє дерзовеніє?» Інші проповіді Ставровецького, призначені для читання, знаходимо в його «Перлі многоцінному» (1646, 1690). Проповідь на смерть о. Л. Карповича, яку виголосив Мелетій Смотрицький 1620 р. показує, що вже тоді були інші напрями в проповіді: Смотрицький вражає слухачів твердженням, що є цілих п’ять різних форм життя та смерті (1. живот прироження та смерть прироження, 2. живот ласки та смерть гріха, 3. живот змислів та смерть цнот. 4. живот житейський та смерть ізступлення — екстази, в яких праведники, спілкуючись з Богом, «самім собі не бувають притомними» та 5. живот слави і смерть ґеєнни — в другому житті), та прикладає цей поділ до життя покійного О. Леонтія. В проповіді, яка в окремих частинах є панегіриком, а в кінці — молитвою, знайдемо численні асонанси (алітерації: «побожне пожилий»), рими («надари... і осмотри», «змогаєш... заживаєш»), помітно ритмізовану мову. Ці риси вже дають відчути стиль пізнішої барокової проповіді.

3. Основоположником барокової теорії проповіді на Україні був І. Ґалятовський (хоч уже в проповіді Петра Могили 1632 року зустрічаємо розвинений пізній стиль), що видав «Ключ розумінія» (1659, 1663, 1665) та теоретичну «Науку, альбо спосіб зложення казаній» (1659, 1660 і т. д. з чималими доповненнями). Він подає поради до вибору теми (щоб «повабити людей до слухання»!) і, хоча нав’язує свою науку до традиції св. отців церкви та вимагає ортодоксальності змісту, але вимагає, згідно з духом часу, «пропозицій... мудрих та дивних, часом веселих, часом смутних, котрі людей барзо охочими до слухання чинять». Крім матеріалу з отців церкви, він вимагає вживати «гісторій і хроник», книг «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зіллях, каміннях і розмаїтих водах» та «казань розмаїтих казнодіїв теперішнього віку». Досить проста, за Ґалятовським, схема побудови проповіді наповнюється в його власних проповідях різноманітним матеріалом, що вживається або як приклади (історичні та інші оповідання), або для різнорідної метафорики, для різних порівнянь. Ми вже знаємо характер таких порівнянь із емблематичних віршів. Ґалятовський порівнює, напр., Старий та Новий заповіти з обома бігунами неба. Майже всі типи наукових творів, про які він говорить, він справді вживає і в своїх проповідях. Деякі проповіді будує за логічними схемами; цитує численних античних та новітніх західніх авторів. Різноманітні й відгуки на події сучасності: його, зокрема, непокоїть «війна домовая» — він, між іншим, розповідає байку: «Єдного орла пострілено стрілою, а гди позрів орел на ту стрілу, побачив на ній пера орлії, і почав мовити: не жаль мні, же мене б’єть тоє дерево і желізо, але жаль мні, же мої ж пера орлії орла б’ють мене» (це цитата з Арістофана).

4. Значно складніший стиль сучасника Ґалятовського Антонія Радивиловського (його збірки казань «Огородок Марії Богородиці» (1676), та «Вінець Христос» (1688), та рукописні проповіді), в якого, проте, одночасно зустрічаємо помітне наближення до сучасності та до народної літератури. Проповіді його почасти забарвлені моралістично. Радивиловський уживає численні «приклади» із «Римських історій» та «Зерцала», з «Варлаама та Іоасафа», з польських джерел та, здається, навіть з «Декамерона» (X, 1). Типова для Радивиловського гумористична «модернізація» старовини: «Мойсей, гетьман люду Ізраїльського, хотячи військо своє... полками рушити, ушиковавши оноє, а вдаривши в бубни, труби, наперед казав піднести значок полка»; Іоан Богослов «секретар неба», Іоан Хреститель — «маршалок Господа» і т. д. Він часто говорить про «герби та клейноди» святих: «святий архистратиг Михаїл, іж в оній валечній першій в небі з Люцифером потребі набув мечем звитязства, прето... дан (йому) за герб меч». Зустрічаємо в нього численні приповідки, почасти перекладені з латини, почасти народні: «якоє одіяння, такоє і пошановання», «іскра лихая... і поле вижигаєть і сама потім гинеть», «тонучий хватається й меча», «псу битому тільки покажи кий, аж зараз утікаєть», «смільшая... баба за стіною, нежели рицарь у полі», «у сироти тогді празник, коли кошуля білая», «який пан, такий і крам», «голий розбою не боїться» і т. д. (численні приповідки — також у віршах ієр. Климентія). Радивиловський любить драматичні сцени, діалоги: Діва Марія розмовляє з ангелом; Радивиловський питає сам себе та відповідає; він ставить питання та робить закиди святим: «Ах, Апостолове! такая ж то ваша противко Христу Спасителеві, учителеві вашому, милость! такая вірність, же в нещастю і злім разі всі єго оставуєте! О Петре! де оная твоя обітниця: Господи, з тобою готов і в темницю і на смерть іти, коли юж ся починаєш запирати Господа своєго? деж, Фомо, оная твоя одвага...? ...не всі мовили: Господи, се ми оставихом вся і вслід тебе ідохом? чему ж тепер не ідете за учителем своїм? чему Єго самого оставуєте в руках неприятельських?». Радивиловський любить картинність: він описує урочисте привітання Троїці ангелами або зустріч Христа у небі і т. д. Він любить символіку та емблематику, але поруч із цим дуже часто відгукується на сучасність: національні та соціальні ноти в його моралістичній проповіді рясні. Він звертається до козаків: «Припомніте себі своїх стародавніх предків, гетьманів, полковників, сотників, осаулів і інших молодців добрих, Запорожців, як з тим поганином отважне морем і полем вальчили... яко їх много на плацу клали, яко много в неволю брали!»; він відгукується на події руїни; «Що то чинять богатиї і сильниї, ґди то лихвами, то поборами тяжкими, то позвами убогших і подлійших над себе людей стискають? Яко риби великіе меньших рибок пожирають». «Винесеть Бог кого на старшинство, обдарить мудрістью, шляхетністью, багатстви, то уже ся подлому чоловіку не чинить братом, але господином». «Єсли женщина єсть багатая, — она челядку будить до роботи... Єсли зась убогая, мусить бідная встати, а, оставивши в дому дитя своє, пійти, ... де би (могла) осмачок який заробити альбо випросити у кого на поживіння своє».

5. Над загалом простим стилем Радивиловського підноситься пишний стиль пізнього бароко: проповіді Лазаря Барановича («Меч духовний» (1666, 1686) та «Труби словес проповідних» (1674, 1679), св. Дмитра Туптала та Стефана Яворського (друковані пізніше).

Дмитро Туптало, щоправда, лише почав свою проповідницьку діяльність у пишному символічному стилі. В проповіді на похороні Ін. Ґізеля (1685) він порівнює Ґізеля з стовпом Соломонового храму, а Соломонів храм з Печерським монастирем. Порівняння він проводить у всіх деталях. Пізніше його проповіді не такі багаті на символіку, але часто сповнені драматизму: проповідник мав бути майже актором, щоб добре прочитати довгі розмови, напр., Авраама з Богом; проповідник розмовляє з ап. Петром та Павлом, з Іоаном Богословом, з Давидом, виправляє його псалтир, із слухачами; його проповіді збудовані з довгих періодів, з численними паралелями та антитезами. Будова (композиція) складна: є довгі ряди запитань, на які відповідають окремі частини проповіді; іноді штучна символіка (напр., про різні символічні значення води, яку св. Дмитро пропонує слухачам «вмісто водки для апетиту»; або про символічне значення різних дерев, що з них за апокрифічною традицією зроблений був хрест Христа — кипарисове, кедрове, «фінікове»; про різні види хліба). Іноді широкі картини, напр., традиційна в бароковій літературі картина життя як моря, яку зустрінемо і в Сковороди. Або символічне витлумачення імені Адам, як «мікрокосмосу» — «малого всесвіту». Це зразу дає авторові проповіді план її будови.

Св. Дмитро любить вразити слухачів чимось незвичайним: модерними образами в викладі біблійного тексту, античними анекдотами; серед діалогів зустрічаємо в одній проповіді розмову проповідника з мертвими. Як і в своїх віршах (див. V, В), він залюбки вживає слова, що алітерують або звучать подібно одне до одного; напр., «причащайся часті чаші Господні», «пасяше свинія і свинською пищєю питашася», «вітру і волнам воставшим», «о златослове, златоглаголиве, златоусте Иоанне, златими твоїми устами...». Нерідко мова синтаксично ритмізована.

Але св. Дмитро в своїх проповідях вміє подати й добре сформульовані богословські або моральні думки. Ще частіше зустрічаємо гарні та зворушливі картини, освітлені м’яким гумором: така картина народження Христа, у вертепі «все люде святії», «кругом сили небесниї концерти воспівають, а хором управляєть св. архангел Гавриїл, бія такту неувядающою і в зимі лилеєю». Але святий міг і вдарити своїми проповідями по серцях: він перед очима царя Петра змалював картину бенкету «царя Ірода» з участю поганських богів, Венери, Бахуса та Марса, натякаючи на звички та заняття царя. Зворушлива і найліпша його проповідь, що нагадує відомий сон Сковороди: «царство небесне» прийшло на землю, але там воно не знаходить собі місця: в царській «сокровищниці... узріло... многая багатства неправедная, собранная од грабленія, од обід і сльоз людських»; пішло воно до купців, та побачило обман, брехню; пішло в «прикази», там «судія мирная словеса глаголеть, а душа єго помишляєть зло»; пішло на веселий бенкет, але він закінчується сваркою; пішло в церкву, побачило там неувагу, непобожність, не лише в народу, але й у священиків; пішло тоді царство небесне на село, побачило бідаків, голодних, засуджених судом, плачучих, «воздихающих», — «то видя небесноє царство возлюбило на селі жити: ... сей покій мій, зді вселюся». Таких перлин українського проповідницького вміння у св. Дмитра є кілька. Але й тут бачимо типовий бароковий стиль: викінченість форми, повторення, паралелі, антитези, «риторику» і бажання вразити слухача ориґінальним формулюванням думки. Це все стиль «кончето». На проповідях Дмитра бачимо найвиразніше, що це барокове вбрання не повинне закривати глибину змісту та зворушливості образів і думок.

6. Найвизначніший представник пишної барокової проповіді — Стефан Яворський. Яворському належить одна з численних українських барокових «піїтик», «Риторична рука», де знайдемо десятки (59) тих «тропів та фігур», що їх уживав залюбки і сам автор (до речі, ці прикраси самі зовсім не походять з часів бароко, а належать ще античній поетиці). Справді проповіді Яворського «переобтяжені» прикрасами. Проповіді його збудовані часто на розвинених метафорах. Так, проповідь про св. Миколая збудована на порівняння його з олтарем церковним. Яворський розглядає олтарі, що згадуються в Письмі; матеріал, з якого зроблені ці олтарі, має символічне значення: золото символізує любов, мідь — «громогласність», «негніюче дерево» — чистоту, камінь — мужність та терпіння, земля — «смирениє». Усі символи прикладаються до життя св. Миколая. В інших випадках порівняння досить несподівані: св. Діва або 12 апостолів порівнюються зі знаками зодіака, св. Дух з вином тощо. Яворський уживає і окремі порівняння, приклади (часто античні), запитання та діалоги, він любить гру слів (часто латинську), співзвуччя («негніющее нетлінной чистоти дерево», «мисленная маслина»), рими (вкоренити і вщепити, заключенний :: насадженний), та навіть вставляє в проповідь здебільшого дворядкові вірші. Будова його речень базується на паралелізмі чи антитезах («Ти труждаєшся, а ми трудами твоїми почиваєм. Ти на смерть устромляєшся, а ми тім од смерти свободні. Ти мало спиши, а ми безсонницею твоєю і всипляємся...» і т. д.). Любить він і напівгумористичні порівняння: «герб агнца» — «привилея з самой канцелярії небеськой», «Ной єсть первим адмиралом і водного пути із’явителем. О Ноє! о преславний адмирале! О коликоє імами воздати благодареніє за твоє од Бога данное мастерство...»; до Бога він звертається: «О аптикарю небесний, коль дивна у Тебя алхимія, коль чудесна у Тебя аптека, которая і самиє яди в лікарства претворяєть і самую львовую лютість в сладість проміняеть і самую жовч манною творить». Зміст порівнянь часто традиційний — життя є море: «Що єсть грішник, аще не море Чорноє, беззаконіє очорнілоє, дна і мірі гріхам не імущеє, гордим волненієм дмящеєся, вітрами духов злоби колеблемоє, горість і сланість гріховную в собі содержащеє, китов адських поглощающих преісполненое». «Пловущим нікогда в кораблі купцям пребогатим, найдеть страшная буря, начнуть волни о корабль штурмувати, страх на всіх велик, погрязновеніе корабля близько, смерть тут пред очима...» — На жаль, проповіді Яворського видано в Москві та позмінювано мову і вибрано переважно панегіричні його проповіді. Тимчасом Яворський знайшов і для царя Петра порівняння, подібне до порівняння, що його вжив св. Дмитро: це бенкет Валтасарів! Правда, це місце проповіді Яворський викинув, коли говорив проповідь, яка має тему, подібну до проповіді св. Дмитра про царство небесне: проповідник шукає правди, та ніде її не знаходить: «Хотів я її шукати ту, в Москві, а мені дехто сказав, що здалека минула город, знати, що боялася або кнута, або плахи, або каторги».

В кожному разі проповідь Яворського репрезентує для нас певний стиль барокової проповіді та є в своєму роді дуже майстерна.

7. Певний опір пишна барокова проповідь знайшла в іншого представника барокової проповіді, у Феофана Прокоповича. Він був проти штучної схематизації, проти театральності проповідницького стилю. На жаль, його проповіді, що видані, вибрані однобічно: це все панегірики Петрові І. Він вимагав повчального змісту, але більшість його проповідей, що нам відома, взагалі не має релігійного змісту; це власне політичні промови. Але і в них знайдемо рясне вживання всіх риторичних прикрас, вони вимагають від проповідника також театрального жесту та декламаційної вимови. Відрізняються вони від проповідей напряму Яворського здебільшого послабленням метафорики та символіки.

Ще простіші за змістом і тематикою здебільшого суто релігійні проповіді скромнішого українського проповідника Гаврила Бужинського, що мають значення для історії української проповіді головне через те, що видано їх добре з рукопису з збереженням властивостей мови.

Майже невідомі (за кількома винятками) проповіді С. Тодорського, улюбленого проповідника при дворі цариці Єлисавети. Вони цікаві й тим, що автор їх перебував під чималим впливом західних, німецьких містичних течій.

Послаблення пишності зустрічаємо і в проповідях Кониського.

До другої половини 18 сторіччя належать і дві проповіді-виклади Сковороди: в них він, як у вступних академічних викладах, намітив основи свого містичного світогляду. Але при всій філософічності їх змісту форма їх ще традиційна барокова: автор хоче вразити слухачів, щоб цим привернути їхню увагу до своїх думок. Ось як почав він першу проповідь-виклад: «Весь мир спить, та ще не так спить, як о праведнику сказано: аще падеть, не розбіється... Спить, глибоко, протягнувшись... А наставники, пасущиї Ізраїля, не тілько не пробуживають, но ще поглаживають: спи, не бійся, місце хорошоє, чого спасатися...» Другу проповідь, де він намічає свою думку про «обоження», починає з картини даремного шукання Правди, Христа в усьому світі: «Не смислим, де іскать... Многиї іщуть Єго в єдиноначальствіях Кесаря Августа, во временах Тиверієвих... НЂсть здЂ! Многиї волочаться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлиємах, по Кармилах, по Фаворах; нюхають між Євфратами і Тиграми... НЂсть здЂ, нЂсть! Многиї іщуть Єго во високих мирских честях, во великоліпних домах, во церемоніальних столах... Многиї іщуть, зівая, по всеголубім звіздоноснім своді, по сонцю, по луні, по всім Коперниковим мирам... Іщуть в довгих моленнях, в постах, в священичеських обрядах... іщуть в деньгах, в столітцім здоров’ї, в плотськім воскресенні... НЂсть здЂ!» Стилістика Сковородинських проповідей традиційно барокова, маємо тут звертання до слухачів, діалоги, гумористичні звороти (див. у вищенаведених цитатах), символіку, ще сміливішу та ще вразливішу для слухачів, ніж символіка інших проповідників, зустрічаємо антитези та парадокси.

Так українська проповідь залишалася майже 200 років у межах барокової традиції. В 19 сторіччі проповідь вийшла поза межі красної літератури, її впливи на літературу тому мінімальні. Літературно-історична наука ще дуже мало зробила для її дослідження. Скарби української барокової проповіді — формальні та духові — ще чекають на увагу нашого покоління.






Є. Історична література


1. Так саме, як і проповідь, історіографія часів бароко ще належить до красної літератури. Може, лише суто хроністичні твори мають іншу функцію, аніж суто літературну. У кожному разі ще 1670 р. густинський ієромонах Михайло Лосицький у передмові до хроніки міг згадати Гомера як попередника праці хроністів 17 ст., щоправда, Гомера не лише як поета, а й як патріота.

Добрим свідченням про вартість та значення барокової доби в цій галузі є вже сам факт, що історична праця була інтенсивною, що кількість історичних творів різного типу була чимала та що в цих творах маємо майже завжди певний національний світогляд. Іноді цей національний світогляд розпливається в слов’янській, іноді — в православній ідеології, але без нього не обходиться, здається, ані один історичний твір українського бароко.

Деякі твори ще нав’язуються до старої літописної традиції: на початку сторіччя (коло р. 1621) переписано Іпатівський літопис (т. зв. Поґодінський список), але ще 1670 р. в густинському монастирі постає т. зв. «Густинський літопис», що близький до старого літописного типу. Протягом віку постають численні хроніки, діарії та записки (деякі втрачено). Не будемо на них зупинятися. Цікаві для нас вони лише почасти, оскільки в них відбивалися літературний смак та ідеологія часу. Крім суто історичних записок, треба згадати ще автобіографію, яка розвивається на тлі не стільки політичних, скільки церковних подій та цікава тим, що подає певну характеристику суб’єктивного розвитку автора. Це — діяріюш Атанасія Филиповича (коло 1645 р.). Теж ориґінальний тип записок репрезентує подорож В. Григоровича-Барського по святих землях (перед 1745 р.). Якщо приєднаємо ще кілька діаріїв та записок, що спеціально присвячені не історичним подіям узагалі, а переживанням окремої особи, то побачимо, що цей за часів бароко улюблений жанр автобіографії, на Україні не дуже розповсюджений: це знову зв’язане з занадто помітним духовним забарвленям освічених верств на Україні та зі слабкістю суто літературних світських інтересів.

2. Літературну обробку дістали кілька найславніших творів, що звуться «літописами», але від типу літопису дуже відхиляються. Перший з них є Літопис «Самовидця» (якого ім’я й досі з певністю встановити не вдалося). Він обіймає часи до 1702 р., але перша його обробка постала, певно, десь після 1672 р. та доходила лише до 1674 р. Дуже мальовничий стиль автора з гарними описами та іноді досить напруженим драматизмом оповідання, з досить простою мовою, близькою до народної (зустрічаємо приповідки), є, власне, літературною маскою: автор не лише добре заховав за нею свою особу, так, що її не з’ясовано й досі, але закрив історично-епічним стилем також і в єстві дуже тенденційний виклад подій з погляду монархічно-шляхетського. Ось приклад мови Самовидця: «І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню військ коронних і гетьманів, зараз почалися купити в полки не тілько тоє, которіє козаками бивали, але хто і піди козацтва не знав... На тот час туга великая людем всякого стану знатним била, і наругання од посполитих людей, а найбільше од гультяйства, то єсть од броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів»...

3. Не закриває свого обличчя та своїх тенденцій під маскою об’єктивного літописця автор другого видатного історичного твору, Григорій Граб’янка. Хоч писав він після 1709 р. та починає свою історію України аж від самих її початків, проте головна його тема — Хмельниччина — єдина частина, що літературно досконало оброблена, та почасти ще деякі сторінки, присвячені особам чи подіям, до яких автор має симпатію або інтерес. Граб’янка користувався не лише українськими джерелами, а й польською (польською та латинською мовами) літературою та західними письменниками (Пуфендорф) і не замовчує цього факту. Стилістично Граб’янка посередньо та безпосередньо йде за ідеалом барокового історичного стилю — римськими істориками, зокрема — Лівієм. Мова Граб’янки належить до «вищого» стилю, аніж мова Самовидця.

4. Найвизначніший та найбільший твір третього «літописця» українського бароко Самійла Величка; частини його, щоправда, втрачені, так що «Літопис» його доходить до 1700 р., хоча автор, здається, довів його до 1720 р. Величко навіть розвиває в передмовах до 1-го та 2-го томів Літопису деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної «методології». Джерела Величка не менш різноманітні, аніж Граб’янкові (так само Пуфендорф, з поетів Тассо), а вплив стилістики римських істориків у нього ще більший, аніж у Граб’янки. Величко вкладає в уста своїх героїв короткі або довгі промови, складені за зразком промов у творах латинських істориків. Стиль Величка відчутно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорити про різні шари його стилю, — «високий» стиль, то нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, у патетичних місцях «Літопису»; там, де Величко висловлює свої погляди, стиль значно простіший; ще простіший, але й поетичніший він там, де Величко подає описи подій. Ця різноманітність стилю нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він подає тут численні вірші відомих (І. Величковського) та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні; він наводить панегірики та нагробні написи (епітафії) тощо. Твір Величка насамперед для нього самого не тільки літературний, а й історичний, тому зустрічаємо тут і документи та вибірки з джерел, перекази інших тощо. Ось меланхолійний опис у Величка України по руїні:


«Поглянувши..., видіх пространниї тогобочниї Україно-малоросійськиї поля і розлеглиї долини, ліси і обширниї садове і красниї дубрави, ріки, стави, озера, запустілиї, мхом, тростієм і непотребною лядиною заросшиї... Пред війною Хмельницького бисть акі вторая земля обітованная, медом і млеком кипящая. Видіх же к тому на різних там місцях много костей человічеських, сухих і нагих, тілько небо покров себі імущих і рекох в умі — кто суть сия?»

А ось зразок оповідання:


Військо Сірка «рушило вгору Дніпра до Січі своєї, маючи множество всякої здобичі кримської, і ясиру татарського з христіянами в неволі кримської бувшими тринадцяти тисяч. Отдалившися теди Сірко зо всім військом і користьми од Криму у миль кільконадцять, і станувши нігдись в приличном місцу на попас полудневий, велів одним козакам по достатку каші варити, жеби для них і для ясиру могло стати оної, а другим велів ясир надвоє розлучити, христіян осібно, а бісурман осібно»; частина християн побажала повернутися до Криму: «Одпустивши теди оних людей до Криму», Сірко, «взошедши на могилу там бившую, смотрів на них потіль, покіль не стало їх видно: а ґди увидів їх непремінноє в Крим устремлениє, тогда зараз тисячі козакам молодим велів на кінь всісти, і догнавши всіх... на голову вибити і вирубати». «Мало зась погодивши, і сам Сірко на коня всів і скочив туди, де єго ордонанц совершався скутком..., до мертвих трупів вимовив такиї слова: «Простіте нас, братія, а самі спіте тут до страшного суду Господня, нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножитися на наші христіянськиї молодецькиї голови, а на свою вічную без хрещення погибель».

Загалом літопис Величка дає нам надзвичайно цікаву картину інтересів, стилю, переживання та думання людини українського бароко. Щодо цього він (менше — Граб’янка) заміняє нам ориґінальне українське повістярство, яке за часів бароко, як ми бачили, мало розвинулося.

5. Не бракувало поруч із «Літописами» і спроб історичного синтезу, тобто спроб історії України як наукового трактату. Суто літературне значення з них мають не всі. 1672 р. Теодосій Сафонович, київський професор, склав «Кройнику з літописців стародавніх», а саме — староукраїнських та польських. Ця «Кройника», хоч літературне вміння її автора невелике, має певну літературну мету: інформацію всіх, «хто родився в православній вірі», про розвиток України, який привів її до сучасного її стану. Значно перевищує досконалістю літературної обробки працю Сафоновича «Синопсис» (приписувано раніше Ін. Ґізелеві), що з’явився 1674 р., а вже 1678 та 1680 р. був перевиданий і перевидавався ще щонайменше 25 разів (ще 1861 р.). Історію тут подано переважно українську; російська подається лише як певне доповнення до заґальної картини та з великими прогалинами. В дусі «слов’янофільства» та історичного універсалізму бароко історія слов’ян починається ще з античності, автор подає (фантастичні) етимології історичних імен та назв, узгляднює слов’янське поганство та народні стародавні звичаї. Що в Києві свідомо намагалися подати історичний синтез української історії, доводить той факт, що й пізніше, 1682 р., був складений (Кохановським) «дальший» твір, «обширний синопсис», який, щоправда, залишився лише великою збіркою матеріалу.

6. Той історичний синтез, що справді подає з національного погляду суцільну картину української Історії, належить уже до побарокової епохи: це славнозвісна «Історія Русів», яка доводить виклад до 1769 р. Хоч передмова до «Історії» зве її «Літописом», який вівся з старих часів, але цілком ясно, що це є твір не стільки історичний, скільки національно-політичний та літературний. Автором її в старі часи вважали Г. Кониського, який нібито передав її Гр. Полетиці; пізніше — самого Полетику, але постав цей твір, треба думати, уже на початку 19 ст. з ініціативи українських патріотів, що використали барокову історичну традицію, щоб обґрунтувати політичні вимоги українців до російського уряду. Автор «Історії Русів» послідовно розвиває думку, що її намічено вже в попередній українській історичній літературі, а саме: політично-національна та культурна історія України має свою власну традицію з найстаріших часів. З цього погляду освітлено і литовський та польський періоди української історії: можна сказати, що де в чому національна інтуїція автора привела його до правильного зрозуміння історичного минулого. Центральними постатями української історії є для автора Хмельницький та Мазепа (хоча й про останнього він говорить дуже обережно). Свої політичні думки та ідеали автор укладає в промови (напр., Хмельницького та Полуботка), листи; (Наливайка чи Дорошенка), відозви (Мазепи), суди чужинців про Україну та українців (Ґустав Адольф, Карл XII). У таких місцях автор виявляє себе письменником чималої виражальної сили, а в епічних частинах подає приклади свого вміння оповідати. Головним завданням історичного оповідання є тут зобразити національний та релігійний гніт поляків, а потім — Москви. Не знати, чи недостатньою обробкою, чи бажанням автора викликати в читача враження, що твір його справжній «літопис», слід пояснити недостатню скомпонованість цілого, так що окремі, почасти неважливі епізоди, залишилися без певного зв’язку з цілим. Мова «Історії Русів» вже на роздоріжжі між російською літературною та українською: українські елементи — випадкові. Твір можна мовно прилучити до «української школи» в російській літературі, вершком розвитку якої була пізніше творчість Гоголя. Зв’язки з стилістикою барокової української історіографії тут досить сильні, але стиль загалом наближається до «класицизму» (див. розділ VI-ий).

7. Національне значення барокової історіографії безсумнівне. Не менше і літературне: вся українська історична поезія та белетристика користується як джерелами бароковими історіографами: Шевченко будує «Гайдамаків» на «Історії Русів», Куліш у «Чорній раді» — на Граб’янці тощо. Немає сумніву, що багато важать і ті твори української барокової історіографії, що писані польською або латинською мовою; найбільше — писаний польською мовою та польськи орієнтований літопис Єрлича; так само заслуговують уваги й відомості про Україну в чужих літературах, які великою мірою походять з українських джерел. Обробити цей матеріал з погляду історично-літературного — завдання майбутнього.






Ж. Трактат


1. Великою мірою виходить поза рамки літератури бароковий трактат. Здебільшого він писаний латинською мовою. До трактатів бароко належить велика кількість підручників київської академії та інших (православних та й католицьких) шкіл. Для історії літератури мають велике значення підручники поетики, що подають теорію тих літературних форм, практику яких маємо в творах барокового красного письменства. Теологічні твори латинською мовою (як, напр., єдиний досі великий трактат про основну догматичну різницю католицької та православної догматики, «Походження св. Духа» Адама Зернікава або підручник православної догматики Ф. Прокоповича) мають почасти й досі наукове значення. Заслуговують на увагу мовознавчі праці українського бароко (граматика Мелетія Смотрицького, словник Памви Беринди). Бароковий трактат має завжди певну красну літературну форму, починаючи вже зі складних назв. Так бароко стилістично оформлювало навіть наукове приладдя фізичне чи астрономічне. Найбезпосередніше до красної літератури належать твори, писані слов’яно-українською мовою: вони звернуті до широкого кола читачів та майже завжди мають цікаве стилістичне оформлення. Ми можемо тут звернутися лише до кількох зразків українського барокового трактату.

2. Далі існує полемічний трактат (див. розділ IV). Його стиль помалу стає складнішим, виклад думок відходить часто на другий план, а на першому — дотеп, лайка та іншого характеру звернення до почуття та волі, а не до розуму читача. Найхарактерніший твір цього складного емоціонального стилю — «Тренос» Мелетія Смотрицького (польською мовою). Це «лямент» української церкви, яка й викладає, як правдива мати, арґументи проти унії та — за православну віру. Вже така рамка викладу — барокова. В перших двох розділах Смотрицькому вдається наслідуванням народної форми голосінь, ритмізацією мови, численними повтореннями та співзвуччями досягнути сили враження: «Горе мені бідній, / горе нещасній, /ах — з усіх боків ограбованій, / ... руки в кайданах, / ярмо на шиї, / пута на ногах, / ланцюг на крижах, / меч над головою обосічний, / вода під ногами глибока, / огонь по боках невгасимий / ...». «Прекрасна я була перед усіма, / люба й мила, / гарна, як зоря рання на сході, / красна, як місяць, / визначна, як сонце, / одиначка у матері своєї...». «Всі мене одбігли, / всі погордили, / родичі мої далеко від мене, / приятелі мої неприятелями стали...» (Переклад М. Грушевського). Персоніфікована православна церква перелічує ті численні князівські та дворянські роди, що залишили православну віру, перейшли в католицизм, але чи не ще частіше до «аріян»: і те й те приводило до денаціоналізації! Церква звертається до синів своїх із закликом до вірності. Весь цей «лямент» викладено на 22 сторінках; літературно оброблені й суто богословські частини, прикрашені текстами, а іноді цитатами з поетичних текстів (м. ін. — Петрарки) і т. д. Смотрицький не закінчив своєї діяльності як полеміст «Треносом» та провадив далі полеміку «з другого боку» і пізніше, коли перейшов до унії. До визначних творів полеміки (теж з обох боків) належать ще писання К. Саковича та написаний йому у відповідь (може, Могилою) православний «Літос». У літературних частинах більшості цих творів та ж сама барокова пишність та нестриманість у виразах, дотепах і нападах. Найвизначніший твір усієї полеміки — «Палінодія» Зах. Копистенського (писана 1620 — 1 р.). Основний зміст твору — правдива та серйозна богословська полеміка. Але вона прикрашена тим самим бароковим пафосом, викриками, зворотами, дотепами, приповідками, панегіриками (Острозькому) та — безумовно автором дуже обробленою — промовою Ґербурта на варшавському сеймі.

3. Мала українська література і суто наукові трактати. Ще в самих початках стилістики бароко стоїть «Зерцало богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 та ін.). «В тій книзі... покладалося простий язик і словенський...» Книга подає виклад богословської науки про Бога, про світ у його чотирьох розділах (невидимий-ангельський, видимий — людський та світ зла — чортів); нарешті про «чотире останніх речі людини» (смерть, останній суд, рай та пекло). Стиль порівняно простий, виклад не переобтяжений літературними прикрасами. Систему «моральної богословії» подав Ін. Ґізель у книзі «Мир з Богом чоловіку» (1661 та 1678): це, власне, підручник для священиків при сповіді. І тут виклад простий (хоч книжку писано вже в часи розквіту барокового стилю). В книзі безліч побутового матеріалу, але автор лише принагідне виронить народне слово, народною словесністю фактично не користується. Цікаві, хоча й «хаотичні», трактати маємо навіть із Закарпаття з-під пера о. Михайла Андрелли; це спроба барокової популярно-наукової (богословської) розвідки.

4. Цікаву сторінку з історії українського трактату являють собою праці Гаврила Домецького; з його численних прозових творів видрукувано кілька («Путь к вічності» через сто років після його написання — 1784 р., в русифікованій формі; два інші трактати видані науково вже в 20 ст.). Цікаві вони не стільки змістом, — зміст їх досить традиційний, чернецьки-аскетичний. Але мова їх надзвичайно далеко відбігає від церковнослов’янщини і, поскільки не є цілком «проста мова», то може правити для нас за найкращий зразок мови освіченого суспільства тих часів, тобто — кінця 17 ст. (твори Домецького писані здебільшого між 1680 — 90 рр.). Писане для ченців «О возванню до закону і о досконалости вшедших в него», збудоване гарно, систематично (3 частини в 20 розділах), але ніяк, крім нечисленних біблійних текстів, не нагадує церковної мови; навіть цитати з отців церкви писано тією самою мовою, що й власні міркування автора. Ось як він звертається до «законників»: «Бо в небі не тих коронують, коториї начинають, але тих, коториї аж до смерти витривають. Єще в письмі божом тоє ознаймуєть, іж Господу Богу нігди не подобається глупий і невірний обіт... Але що горшая, же безчестиє Богу приносять і кривду чинять, поневаж, учинивши обіт і виконавши присягу, не заховують, яко пристоїть; на такових спускаєть Бог лук гніву своєго...». «О послушаниї» гадає Домецький: «Уваж, іж закон єсть сличний і дорогий вертоград, порядки і устави суть щепіння древес в нем, которие щепив сам Син Божій... Стеречи того вертограда єсть святое послушаниє, которое кождому роботникові указуєть, що маєть чинити... Тії, коториї опатрують древеса і щепіння, то єсть заховують порядок і устави, суть барзо милими Господу Іисусу Христу. Але на непослушния, коториє псують винницю єго, яки можеть ласкаве на них зріти?..» Це, крім усього, цікавий приклад для характеристики відсутності, хоч би якої мовної норми для різних літературних ґатунків. Це безумовно збагачує мовні можливості кожного ґатунку, але перешкоджає виробленню мовно-стилістичної традиції в кожному мовному шарі.

5. Певний розквіт пережив трактат наприкінці барокової епохи — в творах Гр. Сковороди. Сковороді належить інший трактат моральної богословії «Начальная дверь ко християнському добронравію», писаний уже для світських читачів. Власне, це конспект викладів Сковороди: зустрічаємо тут і систематичний розвиток і афористичний виклад думок. Обидві форми знову єднаються в діалогах Сковороди, присвячених викладові його містичного, теоретичного та морального світогляду. Сковорода кохається, зокрема, в антитезах та повтореннях. «В цьому цілому світі бачу я два світи... Світ видний та невидний, живий та мертвий, цілий та рознадливий. Цей є риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево... Отже, світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробуд у сні, світло у тьмі, у брехні правда, в печалі радість, в одчаї надія» (мій переклад). Або: «Світ цей є велике море... На цьому шляху зустрічають нас кам’яні скелі та скельки, на островах — сирени, в глубинах — кити, у повітрі — вітри, хвилювання усюди; від каменів — штовхання, від сирен — зведення, від китів — заглитання, від вітрів — противлення, від хвиль — потоплення...» Поруч із цими ніби зовнішніми прикрасами твори Сковороди сповнені гарних порівнянь, коротеньких та розвинутих. Він розповідає досить довгі історії, які потім символічно витлумачує; він наводить і коротші байки (сам теж написав чимало прозових байок), до яких додає лише коротшу «мораль», наводить і окремі порівняння: «Бог є подібний до повного фонтану, що наповнює різні посудини за їх вмістом. Над фонтаном напис: нерівна усім рівність. Ллються з різних рурок різні токи в різні посудини, що коло фонтану стоять. Менша посудина має менше, але в тому є більшій рівна, що так саме є повна». «Всі... обдаровання (людини), що є такі різні, чинить той самий Дух святий... У музичному органі те саме повітря викликає різні голоси через різні рурки». Кохається Сковорода і в гармонії мови. Виклад його сповнений асонансів: «носимим носиться і дєржимим держиться», «молвить всіми молвами», «вітрено веселіє», «беззаконія бездна», «світ і совіт», «море мира». Поруч цього зустрічаємо рими: «біжа і набіжа», «чего желать, а чего убігать», зокрема — римовані афоризми: «хто во що влюбився, тот в то і преобразився», «з природою жить і з Богом бить». Від цього вже безпосередній перехід до його епіграм (див. А. 4). Мова часто ритмізована.

6. Цікава й діалогічна форма творів Сковороди. На жаль, треба визнати, що вона великою мірою лише суто зовнішня прикраса, яка не зливається органічно зі змістом творів. Лише зрідка учасники діалогу характеризовані індивідуально, але іноді автор, мабуть, забуває про їх особистість та вони в дальшому ході діалогу грають іншу роль, аніж доти. Запитання, що їх ставлять учасники, власне, не допомагають розвиткові думки. Думка розподіляється між учасниками діалогу автором. Значно цікавіші діалоги Феофана Прокоповича, що писав і інші трактати (обґрунтування російського абсолютизму в «Правді волі монаршей» та «Духовному регламенті» — обидва твори цікаві вживанням модерних правничих теорій: Гобса, Ґроція та ін.). Діалоги Прокоповича «Розговор дереводіла з купцем» та «Розговор гражданина з селянином та півцем церковним», що присвячені питанням релігійним (перший про значення церкви, другий про значення духовної освіти) почасти збудовані як діалоги надзвичайно вдало, хід розмови природний, думка однієї особи в’яжеться до думки другої, особи іноді, навіть у мові, схарактеризовані як індивідууми.

7. Діалогічна форма не була в українській літературі нова: зокрема, треба згадати типовий за темою діалогічний трактат «Книга о смерті» 1626 р., що в формі розмови подає найжахливіші картини «останніх речей людини»: смерті, останнього суду, пекла та досить коротко — раю. Ось типова промова ангела до людини: «Твоє тіло... вже тепер, бідний чоловіче, слабіє, а по малої хвилі і одерев’яніє; ... дрижання серця наступує, перси задмуться, пульси встануть, очі мглою зайдуть, язик умовкне, горло охрипіє, зуби почорніють і всі члени, як камінь, зтвердіють і побліднуть. Доктори тебе одступ’ять, лікарства не помогуть, отец, і мати, і братія, і приятелі вже тебе не порятують, потрави жадної і пива добриї коштувати не будеш, з місця на місце; з ліжка на ліжко переносити тебе будуть, будеш хотіти що мовити, але язик служити не буде, схочеш вздохнути, але перси не допустять; будеш хотіти з приятелями розмовитися, але не возможеш; внутреності буде гарячка пекти, а звні хлад і піт зимний, знак дефектів тілесних на тоб’я ся покаже; приятелі при тобі будуть стояти, а ти їх видіти не будеш, будуть з тобою мовити, а ти їх слишати не будеш, будуть над тобою плакати, але тобі нічого не помогуть, будуть тя напоминати, а ти того розуміти не будеш; а потім, когда од тебе смрод заходити буде, ніж прожде умреш, всі тебе оставлять». Це яскравий приклад типового барокового «натуралізму» та розвиток однієї з улюблених тем бароко.

З половини 18-го сторіччя трактати українських авторів почали писатися здебільшого російською мовою, їх треба брати до уваги при викладі історії української думки; до української літератури вони вже не належать.






З. Українська барокова література на тлі літератури світової


1. Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою: література, що переживає період піднесення, мусить завжди черпати з світової літератури якнайширше. З іншого боку, можна було чекати впливу української літератури на сусідів: і такий вплив, та чималий, є, хоча й спрямований він лише до найближчих сусідів.

2. Ми вже бачили, що в українській бароковій літературі є певна перевага духовних елементів. Отже, знайомство з західною літературою та користування нею трохи однобічне. Але не бракує і деякого знайомства з літературою світською (пор. зауваги про епос, повість). Певний матеріал дають прямі згадки про західних авторів: але цитування природне лише в полемічній та науковій літературі. Дальший матеріал дають нам описи бібліотек українських учених та діячів (здебільшого духовних: Могили, Славинецького, Ст. Яворського, Прокоповича, Дм. Туптала, А. Мацієвича, але й про світських маємо деякий матеріал: пор. згадки в записках Я. Маркевича, Ханенка). Антична література була відома добре, найбільше латинська; отців церкви (східних здебільшого в латинських перекладах; Ставровецький говорив, а Копистенський щонайменше читав по-грецьки) знали добре; але зустрічаємо і згадки про античних філософів; схоластика середньовіччя була добре відома в католицьких колах, але відомі були й представники неортодоксальних течій; найцікавіше (знайомство з мислителями ренесансу (Макіавеллі, Піко де ля Мірандола, Ґ. Плетон, М. Кузанський, Цабарелла, Петро Рамус, Джордано Бруно, Кардам, Еразм, Аґріпа Нетесгаймський, Боден, Вівес), а ще більше, розуміється, бароко (Бекон, Кеплер, Альстед, Декарт, Локк, Гобс, Ґроцій, Коменський, може й Спіноза). Ще «ширше було знайомство з релігійною літературою, що має неабияке значення для красної літератури (напр., духовна пісня, твори містиків тощо).

3. Перекладів було дуже мало. Але це звичайна риса культури бароко: вона великою мірою призначена для духовних та світських вищих верств. Перекладів з латини не треба було, бо ці кола її знали; ще менше було потреби в перекладанні з польської. Отже, зустрічаємо лише в «нижчих» сферах літератури (повість, призначена і для народу, вірш) переклади з латини (пор. вище про Величковського, що перекладав англійського епіграматиста Овена, Сковороду, що перекладав Верґілія, Овідія, Горація, та неволатинських поетів Мурета та Гошія і т. д.), з польської (повісті — див. вище, вірші), дещо і з чеської; були навіть переклади німецьких духовних пісень (С. Тодорського). Але починалися спроби й серйозніших перекладів: до них належать передусім переклади-переробки Сковороди з Плутарха, Цицерона. Значно цікавіше було б установити наслідування чужих авторів (пор. про Боккаччо в розділі про повість), але для цього ще зроблено дуже мало. Характерно, що проповідники часто цитують переважно латинську стару та нову літературу та навіть роблять латинською мовою свої диспозиції (Яворський, Бужинський). Але про користування латинською старою та новою літературою маємо поки що мало матеріалу. Дуже характерне свідчення про ознайомленість українців з новолатинською літературою дає діяльність українських перекладачів у Росії: їх працювало там чимало, вони переклали сотні творів, чимала їх частина — це твори латинської літератури 17 сторіччя.

4. Вплив української літератури на російську в 17 ст. величезний, дуже значний ще в 18-ому. Ми вже згадували не одного українця (напр., проповідники), що працював у Росії. Та через українське посередництво приходили часто в Росію й твори західної та польської літератури, напр., повісті (щоправда, якраз у повісті росіяни в часи бароко дали дещо своєрідне). Але українці принесли до Росії взагалі вперше певні літературні ґатунки, напр., вірш і драму, представник київської школи (білорус) Симеон Полоцький оживив зовсім уже завмерлу російську проповідь, а його наступники були здебільшого українці. Дуже визначна була роль українців у російській науковій літературі, хоч твори (богословські) українців і зустрічалися не раз з заборонами та переслідуваннями. Цікаво, що навіть богословська література «старовірів» складається великою мірою з українських творів. В цілому російська література 17 віку виглядає в певний час та в певних частинах як якийсь «філіал» української літератури. Дуже великий, хоч менш помітний, вплив українців на російську літературу 18 сторіччя: один з її основоположників А. Кантемір — у традиції українського силабічного вірша; вплив українського вірша сильний (тим більше, що «вірш» живе в Москві ще досить довго паралельно з новими тонічними «стихами»). Кількість перекладачів-українців (серед них Гр. Полетика) велика, велика й кількість наукових письменників-українців, що виробляють чималою мірою російську термінологію. Українські поети, що пишуть по-російськи, запроваджують до російської літератури почасти в нових формах традиційні мотиви української лірики (найвизначніші з них Богданович, Капніст, що перекладав, до речі, Сковороду, — вихованці українського барокового стилю, але пишуть уже в дусі нового «класицизму»). Українець, де в чому споріднений зі своїм земляком Сковородою, Семен Гамалія грає головну роль у розвитку російської містики 18 ст. Ще більший вплив ортодоксального Паісія Величковського (див. далі 6).

5. У польській літературі українська течія вже з досить давніх часів утворила певну «українську школу», не лише о 19-му віці. Треба визнати, то існування «української школи» не може бути дуже приємним нашому національному почуттю, бо існування цієї школи свідчить про певні не безґрунтовні претензії поляків на українську культурну сферу та про відплив слабких національно українських письменників до польської сфери. Українська тематика в польській літературі свідчить, розуміється, також і про певну висоту потенціальної енергії» української культури, що, на жаль, іноді знаходила для себе вихід лише на чужому ґрунті.

Достатньо згадати найвидатніші твори, які можна віднести до «української школи» польської літератури в часи бароко. Вже в віршах першого представника польської барокової лірики М. Семп-Шажинського (вмер 1581) зустрічаємо цитату з української пісні. Латинські вірші на теми українського життя «Roxolania» Кльоновича (1584), в 17 ст. їх наслідують такі перлини польської поезії як «Сєлянкі» (Ідилії), Ш. Шимоновича (1614 та 1628), потім твори братів Зиморовичів: «Роксолянкі то єсть рускє панни» (1654) та «Сєлянкі нове рускє» (1663, писані раніше). Нарешті вже згадані українські інтермедії в польській драмі Ґаватовича, літопис Єрлича, що з польською мовою єднає і польські погляди, нарешті дотепні польські вірші Данила Братковського (1697), українського шляхтича, що навіть наклав у службі Україні головою. Але цей список був би надзвичайно довгий, якби ми вичисляли твори не першої вартості або випадкові українські елементи в творах польською мовою; багато українських мотивів є в віршах видатного поета бароко В. Потоцького (1625 — 1696); збагатили українські елементи польської поезії і українські поети та прозаїки, бо численні польські вірші друкував і Лазар Баранович, польські проповіді маємо від Прокоповича, численні твори полемічної літератури друковано польською мовою, та й численні твори православних, іноді й паралельно з слов’янським виданням (навіть видання Печерської Лаври). Ще більше знайшли б ми, якби почали шукати дрібні українські мотиви у польській літературі; тут ми знайшли б і численні відгомони української пісні, (напр. славнозвісну «Кулину»), і не менш численні мотиви української історії в поемах та в польських хроніках бароко, що перегляду такого історики літератури не зробили, — велика несправедливість щодо української барокової літератури. Багато українців криється і між «польськими» авторами латинських творів (див. Екскурс II).

6. Помітний вплив українського бароко і на південному заході, на Балканах. Дещо ми вже згадували (драму Козачинського та його діяльність між сербами). Г. СтефановичВенцлович (18 ст.) наслідує Л. Барановича. Величезне значення мала для південних слов’ян граматика Мелетія Смотрицького, яка передрукована в сербів 1755 р. стала основою церковнослов’янізованої сербської мови та прототипом кількох сербських граматик аж до початку 19 ст. У болгар вона лягла в основу спроби наблизити болгарську мову до церковнослов’янської тощо. В Румунії оживив церковне життя син українського поета Івана Величковського «старець» Паїсій, який утворив там цілу письменницьку школу та слов’янська обробка якого «Добротолюбия» мала велике значення в усіх православних слов’ян (найменше на Україні). Маємо й латинську ідилію невідомого автора з 1658 р., в якій описано життя українських чабанів у Татрах (мабуть, коло Попраду). Дальші розшуки в латинській літературі Словаччини, мабуть, не залишаться без наслідків, на Словаччині, в Трнаві, був найзахідніший осередок української барокової літератури (не досліджено). Ще далі на Захід (аж до Англії та Іспанії) тягнули численні українські спудеї — студенти західних шкіл (наприкінці доби бароко — в 18 ст. українець Полетика навіть професорував у Кілі, а Іван Хмельницький викладав як доцент філософію в Кенігсберзі), що деякими своїми працями спричинилися й до збагачення — хоч і незначного — західних наукових літератур; далеко цікавіший їх вплив на рідному ґрунті (див. вище §2). В Галле в Німеччині короткий час (коло 1735 р.) друкувалися переклади німецьких богословських творів та духовних пісень С. Тодорського на типову барокову слов’яно-українську мову.

7. Нарешті, барокова література, зокрема — вірш та драма, дуже спричинилася до розвитку народної поезії. Бароко було у цілому світі з цього погляду дуже плідне. Не кажучи вже про напівміфічних авторів (Маруся Чураївна) народних пісень з часів бароко, можемо конкретно бачити, як народна пісня переймає елементи стилістики барокових віршів, хоч з іншого боку бароко само має певний нахил до народної поезії і черпає з її скарбниці засоби вже тому, що одна з цінностей поезії для барокового автора є її різнобарвність, одну з барв і дає народна традиція. Ми навмисне зупинялися на вжитку приповідки, але поза межами того, що вже сказане, знайдемо приповідки в усіх проповідниках бароко, в усіх «літописах», часто й віршах; характеристично, що ці приповідки почасти перекладено з латини, почасти утворено самими авторами, почасти взято з уст народу. Так само поруч з віршами, писаними за схемами барокової поетики, зустрічаємо вірші, що справляють враження якихось «монтажів» з народних пісень. Та й ця тема ще недостатньо оброблена дослідниками.

8. Розуміється, немає історичних епох, що виробили хоча б у межах лише однієї країни або народу єдину, одностайну ідеологію. Навпаки, здебільшого життя духовної спільноти йде шляхом одночасного розвитку полярно-протилежних ідеологій. Але з такого віддаленого погляду, яким є наша сучасність супроти бароко, можна добачити далекому минулому 17 — 18 віків спільні для всіх течій того часу риси. Ми про них уже говорили (V, А та Б). Але підкреслимо найважливіше ще й тут. Ідеологія українського бароко, залишаючися в староукраїнській християнській традиції, водночас вбирає в себе деякі елементи античної культури (через бароковий синтез християнства з античністю) та значні елементи західної культури. Щоправда, і з античності, і з Європи 17 віку на Україні прийнято лише окремі елементи: головне — певний естетичний ідеал та переконання в самостійному до деякої міри значенні естетичних цінностей, з одного боку, і деякі елементи політично-національної ідеології бароко, з іншого. Естетика бароко міцно прищепила на Україні переконання в цінності гарної форми: самостійне плекання формальних цінностей — головне в віршованій поезії — та внесення формальних прикрас у всі сфери літератури, навіть і ті, де головна вага лежить на змісті (проповідь, «літопис», трактат), впаде нам найбільше в очі, коли ми порівняємо українську барокову літературу з тогочасною літературою Москви. Політично-національна ідеологія безумовно закріпила в широких колах ідею національної самостійності українського народу та сприяла виробленню певного героїчно-лицарського ідеалу політичного діяча, як би цей ідеал не був далекий під суворої дійсності. Можна і в тому, і в тому здобутку ідеології українського бароко вбачати багато від’ємних рис. Але немає сумніву, що ці здобутки відіграли чималу роль у духовному житті України в 19 ст. Зокрема, вони утримували українців довгий час від прийняття абстрактно-утопічних ідеологій та сприяли утриманню літературної та національної традиції в найбезнадійніші часи та в найскрутніших обставинах. Чимале значення мали й ті щільніші зв’язки, в які стала Україна з часів бароко з західньою культурою. Християнська культура українського бароко витворила та закріпила певний ширший погляд на «зовнішнє» в релігійній та й національній сфері; «зовнішні» риси не здавалися вже такими важливими, як це вважав, напр., Іван Вишенський та багато інших його сучасників; тим самим загострився погляд у «внутрішнє». Знову досить кинути погляд на тогочасну сусідню Москву, щоб побачити значення цього здобутку: на Україні був абсолютно неможливий російський «раскол» та «старообрядчество». Можна говорити про те, що бароко, засвоївши елементи західної культури, сприяло певному легковажному ставленню до християнської традиції. Але не треба забувати й про те, що в його межах стали можливими такі подвижники, як св. Іоасаф Горленко, св. Дмитро Туптало, св. Іннокентій Іркутський або такий мученик ідеї, як Арсеній Мацієвич.

Згадавши останні імена, ми підійшли до характеристики єства української барокової культури як культури християнської. Поза межами богословії ми не знайдемо в українському літературному бароко імен, що мали б значення й досі: поруч з богословськими творами св. Дмитра Туптала треба поставити передусім Адама Зернікава (див. Ж. І) та «Добротолюбиє» Паїсія Величковського (3. 6). Маємо з того часу лише єдину спробу філософічно-богословського синтезу, який, хоч у деталях і не ориґінальний, але в цілому є самостійною творчою концепцією, що її значення переходить за рамки його часу. Це система Сковороди. Про цю систему не місце говорити тут. Не можемо зупинятися тут і на деяких наукових дрібніших, але важливих, досягненнях (вже з 18 віку). Але згадка про найбільші ідеологічні досягнення українського бароко належить до характеристики його літературної творчості.

9. Щодо національної вартості барокової літератури, то, розуміється, вона не прийшла до вживання народної мови; але літературна мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, і бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатність виявилася лише в кінці 18 сторіччя, коли з меж народної єдності помалу почали виходити вищі верстви українського народу, а політичний гніт вимагав «радикального» критерію народної свідомості: таким радикальним критерієм і стала народна мова. Тим часом у 17 — 18 ст. такого критерію ще не було треба. Але було б треба, як у кожній мові, певної нормалізації мовностильової та орфографічної. Духовна школа не спромоглася на керівництво на цьому полі: правописної нормалізації не відбулося, — почасти, можливо, і через зв’язки з іншими східнослов’янськими народами, від яких, напр., заміна «Ђ» на «і» і т. п. українську мову рішуче б відділила. Граматична нормалізація відбулася лише для церковнослов’янської мови (головне — граматика Мелетія Смотрицького). Якогось розв’язання питання про взаємини мовного рівня та стилістичної функції не відбулося взагалі. Нічого не могло бути природнішого, аніж, напр., вимір церковнослов’янської мови «висотою» завдань твору (богослужбова книга, релігійний трактат, науковий твір, «високий» епос і т. д. — «до низу» з усе більшою домішкою мови народної) або вживання народної мови лише в певних ґатунках (епіграма, байка, комедія тощо). Таке нормування (правда, пізніше) цілком свідомо та планомірно було зроблене в російській літературі (і, дивним чином, чи не під впливом теорії українського походження), менш планомірно, але досить послідовно воно сформувало барокову чеську літературно-мовну традицію (де було питання про розподіл функцій більш архаїчної та модернішої мови); в українській мові цього не відбулося. Тому маємо такі приклади, як релігійні трактати Гаврила Домецького — з мінімальним уживанням церковнослов’янської мови; тому маємо майже суто церковнослов’янські епіграми (напр., Дмитра Туптала та, здається, того самого Домецького; впадає в очі нерівномірність мови епіграм Величковського). Таке нормування, звичайно, дуже змінило б і дальший розвиток української літературної мови... Але на ліпше чи на гірше, про це не варто гадати.

Щодо «відсталості», «вузькості» та «ненародності» тематики барокової української літератури, то ці закиди базуються на непорозуміннях: тематика української барокової літератури — за невеликими винятками — така сама, як тематика світової барокової літератури: відхилення з’ясовуються скрутним становищем українського народу, що не дозволило на «розкіш» утворення власного класу літераторів. Україна втрачала своїх літературних працівників, що йшли працювати на чужому полі, також і через загальну тенденцію барокової людини до духового мандрівництва (найбільший представник німецького бароко Ляйбніц переважну більшість своїх творів написав латинською або... французькою мовою). «Втратило» їх не українське бароко, що при сприятливому політичному стані, розуміється, читало б не зрусифіковані при виданні або польські твори св. Дмитра Туптала, Яворського чи Барановича, а їх українські редакції або хоч переклади, — а 19-ий вік, що його конечність історичного розвитку привела до занедбання такої цікавої та — до певної міри — блискучої сторінки минулого, як українське бароко.

На духовні та національні цінності українського бароко ми вже вказували не раз. До цих цінностей неможливо та й не треба повертатися, але можливо та потрібно їх «актуалізувати», зробити корисними та плідними для нашої сучасності та для майбутнього.