В. Оповідання
1. На відміну від усіх інших ґатунків літератури, кількість ориґінальних оповідань у 12 — 13 в. не збільшувалася; навпаки, їх написано менше, ніж у першому періоді нашої літератури. Не виключено, що деякі окремі оповідання, які збереглися в складі «Пролога» оброблені або й складені в Києві, але з певністю про це тепер нічого сказати не можна.
2. Двоє символічних оповідань дійшли до нас від Кирила Турівського. Зміст їх не ориґінальний: зміст першого зустрінемо і на Сході, і на Заході. Зміст другого в основі позичено з «Варлаама й Йоасафа».
Перше оповідає про дотепного господаря, який доручив стерегти свій виноградник кульгавому та сліпому, щоб вони все бачили та чули, а з другого боку — кожен з них сам не міг обкрасти виноградник. Але кульгавий сів на плечі сліпому і той заніс його до виноградника. Тут виразно проглядається символічний сенс оповідання: господар — Бог, кульгавий — тіло, сліпий — душа*.
* Вказували на подібність до цього оповідання одного місця з Талмуду. Але був і відповідний грецький текст (апокрифічна книга Єзекіїля); грецький текст цілком не зберігся, але залишилися цитати з нього в отців церкви. Кирило міг використати грецький текст, а можливо, що був і слов’янський переклад цього апокрифу.
У другому оповіданні, зміст якого взятий з «Варлаама та Йоасафа» розповідається про нерозумного царя, що «не боявся ані Бога, ані людей». Його вигнано з міста. Блукаючи, знайшов він печеру, де було повно військової зброї, а там сидів та веселився якийсь чоловік. Виклад — ширший за саме оповідання. Образи пояснюються так: місто — людське тіло, цар — дух, печера — монастир з його духовною зброєю і т. д. Оповідання закінчується похвалою чернечому життю. Виклад не настільки прикрашений, як у проповідях Кирила, але автор теж рясно вживає стилістичні прикраси. Мова часто ритмізована або складається з коротких речень, що утворюють певний мовний ритм.
Символіка оповідання дуже виразна і детальна: так, порівнявши місто з тілом, Кирило спиняється на значенні всіх окремих змислів людини як джерел спокуси; це, мовляв, — мешканці міста; пояснивши зброю, як зброю духовної боротьби, він говорить окремо про різні її види тощо. Кирило дуже поширює свої джерела, додаючи різні мотиви (напр., в оповіданні «Варлаам та Йоасаф» зброї немає), але головне — символічний виклад.
3. Окремі оповідання трапляються в літописах. Це знову, як і в оповіданні про забиття Бориса та Гліба, є ніби підготовчі праці до пізніших «житій». Але церква не знайшла за потрібне чи можливе проголошувати святими всіх героїв цих оповідань.
Оповідання про забиття князя Ігоря вставлене в Іпатіївський літопис під р. 1147. Воно, на жаль, злите з оповіданням про ті самі події в рамках історії кн. Ізяслава. Виділити оповідання про забиття Ігоря можна лише завдяки його житійному стилеві, неприхильному ставленню автора до киян та бракові звичайних для літопису того часу рис — розмов, на які, звичайно, розкладені літописні оповідання.
Під час війни київського кн. Ізяслава з чернігівськими князями Ігор Олегович опинився в полоні у князя Ізяслава, де і став ченцем. Але кияни, пригадуючи, які прикрі пригоди виникли колись навколо полоненого князя Всеслава, вирішили забити Ігоря. Автор оповідання вкладає в думки Ігоря різні побожні міркування, окремі вирази нагадують історію забиття Бориса та Гліба. Закінчується оповідання в стилі житійному: «В руки Божі передав дух свій і скинув вбрання тлінної людини, вдягнув нетлінне та многострадальне вбрання Христове, за що й увінчано його мученицьким вінцем».
4. Ліпше збереглося оповідання про забиття Андрія Боголюбського (1175 р.). Цей великий ворог південної Русі, безумовно — сміливий вояк та здібний політик, переніс свою столицю до Володимира Суздальського; за зразком київських князів, що мали побіч столиці ще резиденцію — Вишгород, він жив не в Володимирі, а в «сільці» Боголюбові. Забили його свої ж бояри, перелякані його самовладною політикою та суворим переслідуванням боярської опозиції. Хтось із близьких до нього людей, киянин, або, можливо, й переяславець, склав оповідання про забиття князя (сподіваючись, можливо, що князя пізніше оголосять святим). Оповідання це ввійшло в київський літопис навіть під окремою назвою.
Починається воно широким описом церковних будов князя. Ці описи дуже характерні для свого часу саме завдяки барвистості викладу. Князь —
«прикрасив її іконами дорогоцінними,
золотом і камінням коштовним,
і перлами великими безцінними,
і прикрасив її різними таблицями,
і аспидними таблицями прикрасив,
і усякими прикрасами чудово вбрав її,
і за світлістю не можна було дивитись,
бо уся церква була золота...»
Цитатами з св. Письма розкрите ставлення князя Андрія до церкви та його чесноту:
«...доброчину, в ньому багато було,
і усякі звичаї доброзвичайні мав...
возлюбив нетлінне понад тлінне,
і небесне понад часове,
і царство святе... більш від цього заникливого царства.
Похвала закінчується порівнянням князя з Борисом та Глібом. Не маючи змоги зв’язати загибель князя з його моральними подвигами, автор усе ж пише: «цей боголюбивий князь не за друга, а за самого Творця... душу свою положив»; звертається там до князя, як до «страстотерпця» і прохає його молитов. Реалістичне оповідання пересипане текстами св. Письма та формулами з житійної літератури. Князя порівняно з мучениками, в уста його вкладено кілька молитов та побожних міркувань. Закінчується оповідання описом похорону князя та пізнішого перенесення його труни до Володимира.
5. Старого варіанту оповідання про забиття татарами в Орді св. кн. Михайла Чернігівського не маємо. В літописі під р. 1245 згадано про це коротко. Ширші оповідання — пізніші північні фальсифікати, приписані священикові князя.
Оповідання про суворо покараного Суздальського єпископа Федора («Федорця»), безумовно, лише вставка до літопису (1172). Воно і не церковного, навіть не християнського типу (напр., «кого прокленуть люди, той буде проклятий» і т. п.). Є кілька оповідань про перенесення мощей, освячення церков тощо.
Дуже просте стилем оповідання з м. Турова про оздоровлення ченця Мартина мощами св. Бориса та Гліба. Збереглося воно в «Пролозі» та пізніших «Мінеях». Цікаве воно тим, що показує існування літературного життя в цьому маленькому центрі.
Г. Києво-Печерський Патерик
1. Однією з найбільших обсягом і найцікавіших багатством культурно-історичного змісту пам’яток старої київської літератури є т. зв. «Києво-Печерський патерик», твір двох печерських ченців 13 ст. — єпископа Симона та ченця Полікарпа. Дуже детально відома літературна передісторія твору, що є рідкісним випадком в історії старої літератури. «Патерик» друковано безліч разів, починаючи від видання Інокентія Ґізеля та Сильвестра Косова 1661 р. Від старих часів дійшли до нас дві різні редакції «Патерика» — старша, т. зв. Арсеніївська 1406 р., що постала з ініціативи тверського єпископа Арсенія, і т. зв. Касіянівська 1462 р., опрацьована в Печерському монастирі.
Основним ядром Патерика були дописи київських ченців. Симон, що з 1215 — 26 р. був єпископом Володимира Суздальського, звертається до ченця Печерського монастиря Полікарпа з листом, бажаючи відмовити його від честолюбного наміру стати єпископом. Симон пише, що сам він охоче повернувся б до Печерського монастиря: «Усю славу й шану вважав би я за бруд, і, якби мені бути сміттям, киненим у Печерському монастирі, яке топчуть люди, або бути одним із жебраків перед ворітьми чесної Лаври, то це було б мені ліпшим від цієї тимчасової честі»*.
* Дивно, коли деякі російські дослідники хочуть бачити в Симоні першого «суздальського» письменника та вважають увесь «Патерик», якого більша частина писана в Києві, твором північно-східньої літератури.
Разом з цим він посилає дев’ять оповідань з життя одинадцятьох печерських ченців, які він написав був ще давніше, додаючи до них різні повчальні зауваги. Полікарп захопився прикладом Симона та написав у формі листа до Печерського ігумена, Акиндина (1214 — 31), ще одинадцять оповідань про тринадцять ченців. Це — лише літературна форма, бо Полікарп жив в одному монастирі з Акиндином та, як сам каже, уже розповідав йому про різні події з історії монастиря. Пізніше обидва твори об’єднано в одне ціле та доповнено різним матеріалом з історії монастиря (оповідання про Ісакія, «Житіє» Феодосія і т. п.).
Печерський Патерик у своїй первісній формі не є збіркою «житій». Це типовий патерик, тобто збірка оповідань про окремі епізоди з життя ченців, епізоди, що дають привід до повчань, але в яких зовсім не обов’язкове прославлення цих ченців. Типові тут оповідання про «падіння» ченців. Героїв своїх оповідань автори зовсім не вважають за святих: «канонізував» їх (визнав за святих) лише Петро Могила 1643 р.
Обидва автори свідомо наслідували старіші «Патерики» (див. Екскурс І. В. 2) та користувались різними писаними джерелами, які нині втрачені: Ростовським та Печерським літописами, «Житієм» Антонія тощо.
2. Зміст оповідань досить різноманітний. Почасти вони подають події, що можуть дати привід до повчання, часом — для прославлення монастиря, в якому, мовляв, жили такі праведники, навіть мученики та чудотворці. Обидва автори переповідають здебільшого не те, що самі бачили, а леґенди, переказувані в монастирі. Лише двоє з своїх оповідань Симон переказує як самовидець. Більшість історій Патерика належить до кінця 11-го та початку 12-го ст.
Симон починає з оповідання про Онисифора, який бачив у кожної людини її гріхи, або її вдосконалення. Двоє оповідань про Євстафія та про Никона присвячені мученикам за віру Христову, які зуміли навернути до християнства своїх мучителів. Розділ про Пимена-«посника» обіймає лише кілька рядків. Пимен-«посник» довідався своїм духовним зором про смерть святого Кукші, місіонера «в’ятичів», якого погани забили. Весь розділ наочно показує, як мало спільного мають оповідання патерика з «житіями». Найбільше нагадує «житіє» оповідання про князя Чернігівського Миколу Святошу. Подібними до оповідання про падіння ченців є четверо оповідань Симона: чернець Еразм визнавав, що він «грішник, та не покаявся й донині», але Бог «вмінив» (поставив) йому в заслугу те, що він допомагав церкві, піклуючися про її потреби; ченцеві Арефі, «скупому та немилосердному», так само «вмінено» як милостиню вкрадене в нього золото. Два ченці — піп Тит та диякон Єваґрій завжди сварилися; навіть коли Тит помирав, Єваґрій не бажав з ним помиритися. Єваґрій — це вже приклад ченця, що «загинув» духовно. Оповідання про Афанасія Затворника є оповіданням про падіння всього монастиря. Коли Афанасій помер, брати навіть не подбали про те, щоб його поховати, «бо він був дуже бідний та не мав нічого від цього світу, і тому ним нехтували». Але за два дні Афанасій знову ожив та прожив ще 12 років.
Так само різноманітні й оповідання Полікарпа. Лаврентій-Затворник проганяв бісів; Агапіт був добродійним лікарем, який умінням перевершував світських лікарів; «Григорій чудотворець» мав дар бачити заховані думки та майбутнє людей; його забито за наказом юнака князя Ростислава, що пізніше за пророцтвом Григорія втопився в Стугні (про що маємо оповідання в літописі та в «Слові о полку Ігоревім»). Довго боролися з тілесними спокусами Мойсей Угрин та Іоан-Затворник; десятки років страждав хворий Пимен; Прохір у голодні роки робив смачний хліб з лободи, а сіль з попелу; проскурник Спиридон загасив вогонь водою, яку приніс у своїй «свиті»; для іконописця Аліпія малювали ікону ангели; Марк, що ховав померлих ченців, затримував смерть тих, для кого могила ще не була готова, в тісній печерці наказав померлому самому полити на себе свячену олію тощо.
До оповідань про успішні диявольські спокуси належать оповідання про Микиту-Затворника, якого спокусив біс, що з’явився до нього в образі «ангела світла» та наділив його вченістю, красномовністю та навіть даром пророцтва; але Микита викладав лише Старий Завіт, а Євангелії не хотів навіть читати; брати молитвами «відмолили» його від диявола. Також і чернець Федір спочатку піддався спокусі бісовій, що навів його на «варязький» скарб та підмовив його навіть утекти з монастиря з скарбом. Врятував Федора від спокуси його приятель чернець Василій, і
Федір навіть забув, де лежить скарб. Син Київського князя, бажаючи дістати від ченців скарб, замучив і Федора, і Василія.
Вступне оповідання про заснування Печерської церкви цікаво змальовує ті чужі культурні сили, з якими доводилося зустрічатися печерським ченцям: варязьку — пожертву на будову церкви зробив варязький «князь» Шимон, та грецьку — будували церкву грецькі майстри, що дивним чином поприїздили до Києва ніби на замовлення тоді вже померлих св. Антонія та Феодосія або анголів.
3. Культурно-історичне значення цих різноманітних оповідань надзвичайне. Зустрічаємо тут яскраві малюнки з монастирського життя і «світу». Ці оповідання переносять нас у духовну атмосферу пізньокнязівської доби, коли монастир стояв усамітнено серед «світу» та оцінював цей світ здебільшого неґативно. Але тут навіть про монастир розповідається не саме тільки добре. Поруч з братами, що залишилися вірними традиції Феодосія — праці та милостині, зустрічаємо і корисливих, егоїстичних, злісних. Тому посилюється й сувора аскетика, про яку не оповідає «житіє» Феодосія. Щоправда, і в «Патерику» кілька разів висловлено пересторогу перед небезпеками занадто суворого аскетичного життя.
Цікаво, що кілька оповідань обох авторів перегукується з оповіданням про Ісакія, який є ніби першим зародком Печерського Патерика. Зустрічаємо тут і спокуси диявола в постаті «ангела світла» (Микита, Федір), зустрічаємо і всю тематику «дарів Духа»: Онисифор, Пимен та інші бачать майбутнє та далеке, Агапіт чудесно лікує, Лаврентій проганяє бісів, Проскурник Спиридон поводиться з вогнем так, як і Ісакій. Розуміється, тут маємо і чималий вплив патериків — з усякого матеріалу вибрано, очевидно, те, що було освячене традицією старішої літератури (див. І. Г. 1).
4. Літературний стиль обох авторів неоднаково відпрацьований. Симон пише простіше, — стиль його багатьма рисами досить близький до літописного: він охоче розкладає своє оповідання на розмови, — це засіб подати широкий виклад; зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях, рішеннях дійових осіб. Дене-де зустрічаємо місця, що дуже нагадують літопис або оповідання про забиття Бориса та Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Часто — ритмічна мова. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає відразу всього, а залишає найцікавіше на кінець (пор. «техніку» оповідання про смерть Олега).
Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів убік.
Значно більший літературний хист у Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних зауваг та користується не лише технікою розмов, але й вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: «ударила його стріла заздрості», «спокуси — духовні звірі»; часто його порівняння традиційні, напр.: «у світі людина стоїть на краю безодні, в монастирі — далі від безодні», «на камені»; аскеза «очищує» людину, «як золото вогонь»; диявол — стрілець, що влучає стрілою в серця людські, тощо. Але з таких традиційних порівнянь дістаємо яскраві, часто дуже добре окреслені постаті ченців, напр., Прохора, що «легко проходив свій шлях», живучи «ніби якийсь птах», та навіть носив він свою лободу, «як на крилах летячи». Поруч із церковними сентенціями, зустрічаємо зрідка і прислів’я : «Що людина посіє, те й пожне». Іноді відчуваємо в авторові «книжника», який не завжди бажає спускатися в площину «простої» мови, побуту. Напр., він замість «вульґарної» назви рослини «лобода» пише: «зеліє, яко же прежде рЂхъ» (зілля, про яке я раніше мовив) тощо. До вченого стилю належать і різні патетичні виклики. Напр.: «Це зробив Пан у славу свою!» тощо.
Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, які він сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, леґендарні та інші згадки. Для патеричного оповідання було б достатньо самої історії Федора та Василія, згаданих вище; але Полікарп уплітає в неї ще мандрівну леґенду про чортів, які допомагають святому будувати церкву. Федір, якому чорти перешкоджали будувати келію, примушує їх попереносити та поскладати в порядок дерево, приготовлене на березі Дніпра для церковних будов; «наймити» та візники, що їх працю чорти виконали, тим позбавивши їх платні, вимагають платню від Федора; «несправедливий суддя» виголосив присуд. «Нехай тобі допоможуть платити чорти, що тобі служать». Принагідно Полікарп розповідає про ченця Феофіла, який збирав свої покаянні сльози до посуду; при його смерті з’явився йому ангел та приніс цілий горнець ароматного «мира», — це були ті сльози, що їх Феофіл не зібрав, але пролив на землю або витер рушником, тощо. У них та інших оповіданнях маємо вперше закріплені народні, релігійні леґенди. Перша з них — про службу чортів святому — розповсюджена в усьому світі, навіть поза межами християнського світу.
Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків мистецтва змальовувати психічні переживання, досягнутого старою літературою. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви або оповідей, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння стають дійсністю — «реалізація метафори»: напр., Іоан, якого охоплюють розпусні жадання, почуває, як полум’я підіймається від його ніг до черева, як тріщать його кістки від вогню, тощо.
Справжніми романами є згадана історія Федора та Василія, і зокрема, оповідання про пригоди Мойсея Угрина, брата одного з слуг св. кн. Бориса. Опинившись за часів війни Ярослава із Святополком (1015 — 19) у польському полоні, Мойсей став об’єктом еротичних почувань якоїсь багатої та впливової польки. Мойсей тим часом таємно зробився ченцем. Його суперечки з польською панією, її любовна пристрасть, нарешті звільнення Мойсея з полону і його життя в Печерському монастирі змальовані широко та з напруженням, не лише як шерег авантюр, але й як психологічний конфлікт. Так само широко оповідається про життя Чернігівського князя Миколи Святоші (ймовірно «Святослава»), з цікавими дискусіями його з своїм лікарем. І тут у розмовах добре змальовано психологічну постать князя, який, відмовившись від світу, закінчив своє життя як Печерський чернець.
У цілому оповідання обох авторів порівняно з творами світської літератури та проповіддю того часу — досить прості, автори головну увагу звертають на виклад, а не на прикраси. Ідеологічно бачимо тут велику зміну супроти тих зерен, із яких виріс «Києво-Печерський Патерик», супроти оповідання про Ісаакія та житія Феодосія. Замість ідеалів поміркованого аскетизму та продуктивної праці, замість ідеалу повної єдності матеріального та духовного життя братів у монастирі, маємо тут сувору аскетичну духовну традицію; перед завданнями індивідуального спасіння відсуваються до певної міри назад ідеали служби світові та ідеал спільності життя. Але твір належить до похмурих часів останнього періоду Київської Русі. Ніби передчуваючи швидку загибель культури князівської доби, автори «Патерика» дали синтетичний твір, який з усіх сторін старокнязівської доби мав чи не найбільший вплив на пізніше духовне життя України, до пробудження інтересу до старовини взагалі в часи бароко, коли «Патерик» і видрукувано, та й пізніше, аж до 19 в.
