Д. Володимир Мономах
1. Єдиним, відомим нам старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053 — 1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсовано на початку, в середині бракує, здається, однієї сторінки. Творів Мономаха три: «Поучениє» дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).
Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльності Володимира Мономаха в літописі не повинна відвертати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного ворога — половців. Цей ідеал йому, хоча б лише частково, вдалося здійснити. І не тільки літопис ідеалізує Володимира, Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, яка, напевне, лише частково викликана потребою ввічливості. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважає за необхідне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить «світлого вбрання», вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого він покарав. Цей образ, хоча, безумовно, ідеалізований, у кожному випадку відповідає ідеалам самого князя.
«Поучениє» писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоча ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші книги. В «Поученії» Володимира згадується, що він уже готується до смерті — він пише повчання, «сидячи на санях», — та дякує Богові за те, що «довів його до цих днів». На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимку і влітку (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).
«Поучениє» збудоване за певним планом. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним уживанням текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку йде мова про князівські обов’язки (дома, під час подорожей — військових виправ, об’їзду земель) та обов’язки загальнолюдські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, план у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів ( «хтось інший, хто почує цю грамотицю») поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, «сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях». Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних із тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир*, де впали йому в очі слова: «Чому печалишся, душе моя? чому непокоїш мене?» (Псалтир 41, 12).
* Чомусь деякі дослідники вважають це «ворожінням з Псалтиря» (див. Екскурс 1, Б. а.). Насправді маємо тут не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.
Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасіння праведних (Пс. 36,1, 9 — 17, 21 — 27; 55, 11 — 12; 58, 1 — 4; 62, 4 — 5: 63, 33: 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з «Поучения» Василія Великого (може, з «Ізборника» 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. У головних ідеться про духовну дисципліну: «опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання про добрі вчинки». «Як тебе чогось позбавляють — не метися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...»; до обов’язків щодо ближніх належать такі поради: «Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю». Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, в основному за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім «самотності, чернецтва, посту», достатньо «трьох малих дій» — «каяття, сліз, милостині». Похвала звертається до мудрості Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати якщо не все, то хоча б половину цих духовних вимог, і, зокрема, не забувати молитви та в походах повторювати «Господи, помилуй», «постійно, таємно»; ця порада нагадує пізнішу «постійну молитву» гезихастів.
«Світські поради» витримані в дусі християнської гуманності. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якості суду (він проти смертної кари), вірності обіцянкам: він радить давати «хресне цілування» лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордості, пам’ять про смерть і відповідно до цього — ставлення до матеріальних цінностей: «У землі не заховуйте, це нам великий гріх» — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Цілком світський характер мають поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема, вчитися (батько Володимира — Всеволод знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). «Ледарство є, мовляв, мати всього» (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — «страхом Божим», почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може призвести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися («думати») з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полудень спати і т. д.
Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі подано лише 70 виправ, мабуть, один листок рукопису втрачений; зокрема, Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів; нарешті, згадує про свої мисливські «праці» та з ними пов’язані небезпеки: «два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепр одірвав меча з стегна, ведмідь укусив коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем». Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально, і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. роль боротьби з звірами в міфах про Геркулеса або східнослов’янські «духовні пісні» про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: «Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда, і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...» Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, «але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу, і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потребних людських справ». Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всі добрі вчинки, «славлячи Бога та святих Його».
3. Крім «Поучения», маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Ізяслава. Початок та кінець листа трохи попсовані. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було 43 р.), і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Ізяслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, після смерті Ізяслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Ізяслава. Відповідь на цей лист Володимир, певно, залишив у себе, бо в ній він розвинув програму своєї мирної політики, головне — вимагаючи відмови від помсти.
У кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її витримано в церковному стилі більше, ніж інші твори. Молитва поєднує в собі прохання особисті та прохання за державу («градъ»).
4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. «Поучениє» згадує навіть про можливих читачів, тих, хто «слухатиме» це писання, крім дітей Володимира. «Поучениє» улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читав повчання, що ввійшли до складу т. зв. «Ізборника» 1076 р. (І. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той «Ізборник». Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні «Заповіти патріархів». Не всі повчання мали той високоетичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного «макіавелізму». Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира англійка Ґіта (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда; вона з родиною короля втекла через Екстер та Ірландію до Данії, де близько 1074 — 5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала «повчання», що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру; писане воно єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.
І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а й як свого роду політичний памфлет.
Склад творів Володимира подає деякі відомості про те, як він працював. Людина «книжна» він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В «Поучениї» знайдено сліди його знання св. Письма (може, з «Паремійника»), «Ізборника» 1076 р., «Шестоднева» Василія Великого, «Фізіолога» та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що й інші місця в «Поучениї» почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Крім цитат, Володимир користувався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше датовані відомості про свої численні походи. «Поучениє» побудоване за певним планом, хоча його й не цілком дотримано.
Але найсильніша риса творів Володимира — їх психологічна наповненість та поетичність образної мови. І «Поучениє» і «Лист» Володимир починає однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати свої міркування, він наводить цитати, напр., «Боже піклування ліпше від людського» і т. д. Але суто свого оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: «Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і якими різноманітними бувають людські обличчя; якщо навіть увесь світ зібрати, то не всі в ньому будуть однакового вигляду, але кожний за Божою мудрістю має свій власний вигляд обличчя*... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... І не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив, Господи, як Ти накажеш: заспівають, як Ти накажеш; маючи голос, оніміють». Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, пише він, «щоб сонце вас не застало в постелі»; про похід до спаленого Берестя, каже він, їхати треба «на головні»; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли на берегах, пише: «І облизувалися, дивлячись на нас, як вовки... від перевозів та з гір» уявляючи собі, як Олег побачив забитого Ізяслава, Володимир каже: «І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене» умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — «хліб з’їдаючи дідів»; прохаючи Олега відпустити дружину Ізяслава з полону, він пише: «Було послати сноху мою до мене, щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо не бачив за гріхи мої ані її радості**, ані її вінчання; ...а проливши з нею сльози, влаштую її на місці, і вона сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись». Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідчення про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.
* Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.
** Може «радість» — це «весілля» — в протиставленні до церковного «вінчання».
Цікава і мова його творів. За винятком молитви, твори Володимира, крім церковно-слов’янських елементів, мають багато слів народної мови; деякі збереглися в українській мові досі: це і «вирій», і «паропці» (парубки), і «лагодити», і «варити» (варувати), і «горлиця» і т. д.
Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Русі, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим — християнської побожності, «в світі» та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.
