РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ЗА ОКЕАНОМ

Початки й розвиток преси о І
З'єднаних Державах Америки, Характер, Діячі 1[
Гноблені соціально-економічно і політично
упосліджувані українські народні маси західних
українських земель вже в другій половині 1860-х pp.
починають шукати виходу у виїзді до ЗДА, а пізніш до Канади і
Бразилії. Але властива еміграція на ширшу скалю
почалася щойно в другій половині 1870 pp. і то головним чином з
Карпатської України та Лемківщини і тільки в 1890-х pp. в
більшій кількості з Галичини й Буковини.
Коло половини 1880-х pp. в Північних ЗДА було вже
до 100000 душ нашої еміграції. Дехто взявся за ґрунт,
дехто за промисл, а багато до найманої праці на ферми, до
копалень, на фабрики тощо.
Була це маса національно і соціально малосвідома.
Розпорошена, була вона безсила в боротьбі з тим же
лихом, від якого втікала з батьківщини, надавалася вона до
визиску і асиміляції. Досить минуло часу, поки українська
еміграція за океаном стала на шлях самозахисту та
національно-культурного піднесення.
Зв'язано це було з початками преси української, а
перші відомості про Україну і український народ у пресі
в'яжуться з іменем українського політичного емігранта із
східних українських земель (Київщина), священника Ага-
піта Гончаренка, що прибув до Америки десь коло 1865 р.
Року 1868 почав він видавати англійською і
російською мовами часопис під назвою „Аляска Геральд", в
першому числі якого в англійській мові було поміщено
статтю під назвою „Curious ideas of the Poet Taras Shevchenko". 184
Розділ п'ятий
Був це вільний переказ поеми Шевченка „Кавказ".
Потім було вміщено також інші твори Шевченка. По
припиненні цього часопису о. А. Гончаренко заходився
видавати у Сан-Франціско часопис (в російській мові) під на-
звою„Свобода" A873), в якій відбилася його глибока
любов до України і до свого народу та ненависть до його
ворогів. „ Козакуючи по світу вже скілька літ, — писав він
тут, — я не бачив ще нічого кращого, як тебе, українська
земле! Ой, люба моя, мамо моя! Я не піду жити з тобою, бо
там москаль-сквернивець панує... Підемо світом — і
побачите, що козацьке ім'я славніше зо всього слов'янського
люду... Україно, ненько моя! Москаль ще не опоганив
міцних дітей твоїх, — козацький люд ще й до цього часу
порядніший зо всього слов'янського люду; не забувай
того, ненько моя, і научай так діточок своїх."
Був це голос попередника української преси,
української журналістики за океаном. Ті початки зв'язані з
іменами інших двох священиків з західноукраїнських земель: о.
І. Волянського та Г. Грушки.
Першим українським органом стала газета під назвою
„Америка". Почала виходити заходами І. Волянського в
Шенандоа з 15.VIII.1886 р.
Виходила вона двічі на місяць за редакцією того
самого І. Волянського, а пізніш В. Сіменовича, якого
спровадив І. Волянський 1887 р. із краю до Америки, де він,
скінчивши медичні студії, практикував в Шенандоа. Про
початки цього часопису І. Волянський розповідає в
„Свободі" A912) такими словами: „В короткім часі по моїм
приїзді, — пише він тут, — почало зголошуватися до мене
багато людей з інших місць для заспокоєння своїх
духовних потреб, так що незабаром зародилася в мене гадка,
щоб для вдержання єдности нашого народу видавати
газету рідною мовою. Але як до того взятися, коли не було ані
редактора, ані якого письменника, ані друкарні з нашим
письмом у всій Америці. Зачав я проте сам учитися
друкарства, спровадивши собі спершу малу ручну пресу з
англійським письмом; опісля спровадив я українські черенки
кирилицею з друкарні ставропигійської... Тою кирилицею
зачав я друкувати першу газету, котру я назвав
"Америка"... Першими моїми помічниками в друкарні були:
Гр. Дольний, молодий дяк нашої церкви, і молодий
хлопець Вас. Сарич. Ми складали черенки у себе, а друкували
3j)a3y на якійсь старій ручній прасі, котру я купив у Нью-
Йорку. Газета виходила на чотирьох сторінках невеликого
Українська преса за океаном
185
формату. Редакцію провадив я сам. Газета виходила два
рази на місяць, але... і на те не ставало часу. Деколи
помагала мені в редагуванні моя покійна жінка, особливо в так
званому „редагуванні ножичковім" під заголовком „Вісті
зі старого краю".
Виходила „Америка" впродовж трьох з половиною
років. Року 1890 розіслано було з Риму заборону перебувати
в Америці жонатому духовенству. Отця І. Волянського
було відкликано до краю.
По його від'їзді припинилося і видання часопису,
останнє число якого вийшло 22.11. 1890 р.
Місце „Америки" заступило „Руське Слово", яке
почав 1881 р. видавати о. К. Андрухович, виходило один рік.
Тоді ж о. Грушка почав видавати „Новий Свет", що
появлявся двічі на місяць. Вийшло кілька чисел, після чого з
15. IX. 1893 р. він же приступив до видання в Джерсі-Сіті
нового часопису-газети під назвою „Свобода".
Про початки „Свободи" розповідає в спомині з нагоди
20-ї річниці її існування о. Г. Грушка такими словами:
„Якась туга, якийсь сум стискав серце, коли українець з
браку своєї газети довідувався про самого себе чи то з
польських, чи словацьких газет, де наші справи не раз
дуже брехливо представлено. Отже, в тих обставинах
зродилась у мене мрія видавати власний часопис, писаний
українським серцем, українською мовою, навіяний
українським духом. Незважаючи на всякі труднощі й
перешкоди, постановив я видавати українську газету, називаючи її
„Свобода", бо український народ від віків бажає свободи.
Врадуваний, що маю вже назву газети (ініціатором цієї
назви був Денис Пирч — співробітник перед тим
москвофільського угорського „Американсько-Руського
Вестника", а потім „Свободи" — А. Ж.), замовив я у фабриці за 25
дол. заголовок „Свобода"... Але що далі почати?... Нова
розпука, що зачата робота скінчиться нічим, що заслабі
мої сили довершити задуману ціль. Але тоді прийшов мені
несподівано з поміччю Дионісій Салай, котрий, як
знавець, завів мене до торгівлі друкарських причандалів, де за
100 дол. за його вказівкою справив я все потрібне для
друкування газети"...
Проте, які початки були самого випуску „Свободи",
довідуємося з таких рядків на її сторінках за 1901 p.:
„Початки були трудні. Трохи черенок, замовлених за грубі
гроші в Нью-Йорку, та нікому було знати, скільки їх
треба, щоб зложити маленьку газету. Складачів не було. Охо-
186
Розділ п'ятий
чі хлопці вчились і складали, як уміли. До друкарні
вожено форми на тачці. Бувало так, що злобний вуличник
перевернув тачку, та й бувай здоров з газетою"...
Почала виходити „Свобода" як двотижневик.
Ступнево розвиваючись, через тижневик і тричі в тижні, з 1921 p.,
стала вона щоденником.
Хоч в 1894 р. перша Конвенція Українського
народного союзу визнала цей часопис за свій орган, власниками
його аж до 1908 р. залишилися о. Грушка, о. Дмитрів і
І. Ардан. Серед співробітників були в перших річниках:
І. Ардан, Л. Пирч, А. Цурковський, Н. Дмитрів та інші. З
українських земель — М. Павлик, М. Лозинський, Ю. Ба-
чинський, а з 1905 р. дописував з-під Росії Д. Дорошенко.
Напрям часопису було визначено, як український
радикально-національний. Став він у захист економічних
інтересів української робітничої еміграції. Звернув увагу
на москвофільство, ведучи полеміку з його органами.
Зв'язувалася „Свобода" і з українською еміграцією в
інших країнах за океаном, зокрема в Бразилії, в Канаді. До
появлення місцевої преси в Канаді була вона тим
органом, що ніс національно-освідомлюючу думку та
зв'язував канадійських українців з українською еміграцією в
ЗДА. Давала вона інформації про життя на українських
землях. Поважну увагу звертала на культурно-національний
рух на українських землях під Росією, організуючи
допомогу. Зокрема започаткувала вона збірку на Революційну
Українську партію (РУП).
Ставши на ґрунт всеукраїнства, вважаючи, що
розв'язання української справи може бути лише на
східноукраїнських землях з центром у Києві, зустрілася „Свобода" зі
спротивом з боку певної частини членів Союзу. Ішов він у
першу чергу від його москвофільствуючого крила, а потім і з
боку консервативно-клерикальних членів, які впливали на
першого єпископа в Америці Ортинського в напрямі пере-
брання Союзу і обмеження його в рамках греко-католиць-
ких. Ця спроба здобула перевагу на конвенції, внаслідок
чого поступовіші члени відійшли і заклали свою організацію.
Залишаючи якийсь час попередню назву організації,
змінено було її на „Український Робітничий Союз". Органом цієї
нової організації на печатках 1910—1911 pp. став часопис під
назвою „Шершень".
Був це літературно-просвітній та політичний
тижневик за видавництвом В. Грушки, редактора перед тим
сатирично-гумористичного часопису, що виходив під тією ж
Українська преса за океаном
187
назвою („Шершень"). До співробітництва стають члени
Союзу: Е. Гвоздик, М. Бєля, І. Ардан та інші.
У першому числі, ставши органом нового Союзу,
часопис цей підкреслив загальну позицію українського
народу та поставив своїм завданням організацію українських
мас за океаном, її освідомлення та зв'язок і допомогу
старому краєві. Присвячує свої сторінки полеміці з так
званим греко-католицьким Союзом. Починає засновувати
різні фонди і, зокрема, фонди допомоги українським
землям. Містить статті на просвітні теми та твори українських
письменників з українських земель.
У травні (в днях 15—18) 1911 р. відбулася головна
Конвенція цього Союзу. На цій конвенції ухвалено купити
друкарню та почати видання своєї газети. Мала вона
„ширити ідею українську, оперту на народних принципах". На
внесення М. Семенюка (обраного потім на голову)
ухвалено дати цій газеті назву „Народна Воля". Під цією то
назвою і почала своє існування газета в м. Оліфант, з 15.IV
того ж року за редакцією Е. Гвоздика.
Головну увагу звернула вона на організаційні та
просвітні справи. Чимало було в перших роках тут полеміки з
іншими українськими часописами Америки, а головно з
„Свободою". Поза полемікою присвячує вона увагу старо-
крайовим справам, огляду світових подій, економічному
становищу українського робітництва. Тут же відводила
місце для популярних викладів з української історії.
Літературний відділ скидався в цей час головно з передруків
творів визначних українських письменників (Васильчен-
ко, Куліш, Шашкевич, Левицький та інші), та з
перекладів. Часом траплялися твори і місцевих авторів, переважно
вірші, часом новели.
З бігом часу ведення газети удосконалювалося, а зміст
починав набирати виразнішого характеру поступового
органу.
З 1912 р. в ЗДА починає виходити новий орган. Був це
тижневик (газета) Запомогового товариства
„Провидіння" під назвою „Америка". Виходив за редакцією о. Пав-
ляка. Видавала Католицька спілка. Як і попередні, з
деякими перервами, дійшов він до наших часів.
З інших часописів, що виходили в ЗДА до 1917 p.,
треба згадати такі як газета під назвою „Хлопський
Параграф", яку двічі на місяць у 1908-1909 pp. видавало в Сей-
лем Масс українське соціалістичне Товариство „Поступ".
Одним з найдіяльніших працівників був М. Галько. Реда-
188
Розділ п'ятий
ктором був І. Слюзар. Крім них М. Хаврюк (Г. Чалий) та
Ю. Гласко, обидва — вчителі з-під Росії, далі — Г. Лесюк,
В. Мацьків та інші.
Присвячена була ця газета в першу чергу захисту
інтересів українського робітництва та політичному освідом-
ленню його.
Врешті, такі газети як „Робітник" в Нью-Йорку A906),
„Гайдамаки", що виходила в 1909—1916 pp. Спочатку раз в
місяць, а пізніш тижнево за редакцією фабричного
робітника М. Хандоги, пізніш редактора „Народного Слова",
яке з 1920 р. почало виходити у Пітсбурзі.
В цілому, за добу від 1886 p., коли появилася перша
„Америка", до першої світової війни в ЗДА було 32 назви
різних часописів. Одні з них виходили довший час, інші
коротший. Деякі пережили світову війну і дійшли до
наших днів („Свобода", „Народна Воля", „Америка", та
інші). За першої світової війни крім того виходили в ЗДА ще
три часописи: „Робітник" (Детройт), „Слово", що
виходило у Скрентоні за редакцією співробітника і редактора
„Шершня" і „Народної Волі" Е. Гвоздика та орган Запо-
могового товариства — „Вільна Україна" під назвою
„Україна", що виходить тижневе у Вільке Берри.
її Українська преса в Канаді- її початки- Характер. Діячі
Во Канади українська еміграція масово почала йти
пізніше, а саме десь у 1890 роках. Тому і початки
української преси тут датуються пізнішими роками.
Першим українським часописом, що появився у Вінніпегу
1903 р. E листопада), був тижневик „Канадійський
Фармер". Була це газета, що, властиво, служила інтересам
англійської ліберальної партії. Редакція її одначе завжди
була в руках українських. Наскільки було сил, можливостей
та уміння, провадила вона як захист місцевих інтересів
української еміграції, так і національно-культурне освідо-
млення її мас. Перейшла ця газета роки першої та другої
світової війни й перестала існувати 1981 p., злившись із
„Українським Голосом".
З ліберальної партії взяли приклад і політики
консервативної партії, засновуючи подібний часопис
українською мовою під назвою „Слово", що почав виходити у
Вінніпегу в 1904—1905 pp., а пізніш „Канада"...
Довший час канадійські українці неспроможні були
мати своєї, самостійної і незалежної від сторонніх по-
Українська преса за океаном 7 89
літичних чинників, преси. Щойно в початках 1910-х років
починає вона з'являтися, спираючись на українські
організації чи установи. Першим такого роду часописом стає
„Український Голос", що з 1910 р. почав виходити у
Вінніпегу. Як просвітньо-економічна, політична і поступова
газета-тижневик, проіснувала вона до наших днів. Побіч з
оглядами місцевого характеру, організаційних справ чи
полеміки, орган цей з перших же років присвячує свої
сторінки змаганням на українських землях та світовим
подіям. Провадить регулярно відділи:
просвітньо-організаційний, господарський і лікарських порад. Має куток для
дітей. Містив упродовж усього часу різного роду дописи,
що подавали ширші інформації з історії та сучасного
життя українського народу (зокрема 3. Кузелі про Буковину).
Щодо літературного відділу, то на початках і довший час
пізніше тут містилися, як то можна бачити і в інших
заокеанських часописах, головним чином передруки творів
старокрайових письменників.
Тоді ж A911 р.) у Вінніпегу почав виходити тижневик
греко-католицької церкви (єпископ Будка) під назвою
„Канадійський Русин".
Відтак постає тут соціалістична преса. Першим
з'явився 1907 р. у Вінніпегу тижневик соціалістичної партії
Канади під назвою „Червоний Прапор". Своє завдання
формулював він словами: „Наша газета ставить собі
завданням роз'яснювання та оборону інтересів робочої кляси й
ідейне руководство нею"... Найактивнішим
співробітником цього органу був М. Стечишин.
По припиненню „Червоного Шляху" (8.Ш.1908) за
редакцією М. Стечишина з 1909 р. у Вінніпеїу почав виходити
раз на місяць орган українських соціалістів у Канаді та ЗДА
під назвою „Робочий Народ". З 1910 р. став він органом
української соціал-демократії, а з 16.11.1911 р. в Едмонтоні
„Робітнича Видавнича Спілка" почала видавати свій
центральний орган федерації української соціал-демократії в
Америці під назвою „Нова Громада", що виходила за
редакцією Кремаря, а потім Томашевського до 1913 р.
Упродовж часу до першої світової війни виходило в
Канаді 24 назви різних часописів. Крім згаданих, решта
мало чим різнилася від себе, хіба що більш чи менш
виразніше відбивала на своїх сторінках ті чи інші напрямки
місцевих груп, а тим часом і поодиноких осіб, що
намагалися взаємно себе поборювати.
190
Розділ п'ятий
І^к^ськадиа в Бразилії
Нриблизно в тих часах, як і в Канаді, появляється
українська преса в Бразилії. Першим органом
стає двотижневик „Зоря", який 1907 р. почало видавати
Товариство „Просвіта" в Курітібі. У першому числі зазна-
чував цей часопис, що його програма є „ніщо інше, як
моральна, просвітня й економічна робота..., ніщо інше, як
єдинити і просвіщати, через то назвалисьмо товариством
„Просвіта".
Своїм змістом цей перший українсько-бразилійський
часопис мало чим різниться від своїх побратимів Канади і
ЗДА. Серед літературних творів (переважно поезії)
приносив він твори таких місцевих авторів як Г. Тандри,
М. Бірецького, Г. Чорнія та передруки творів українських
письменників зі старого краю.
Часопис вживає всіх сил до свого поширення серед
бразилійської української еміграції. Як йшло це
поширення, можна бачити з руху передплатників, що їх „Зоря"
регулярно подавала на своїх сторінках.
Так, на 1908 р. цілорічних передплатників було 113,
піврічних і чвертьрічних та інших часткових — 36. Хоч на
місцеві умови спочатку кількість ця була ніби і поважною,
але, як видко з тих же сторінок часопису, не була вона
достатньою, щоб часопис міг фінансово утриматися.
Піднести кількість передплатників не пощастило і в
1909 р. „Зоря" примушена була припинити своє
існування, її місце зайняв „Прапор". Був це так само
двотижневик, що його впродовж двох років видавав „Комітет
Народної Друкарні" спочатку в Курітібі, а потім в Приденто-
полісі за редакцією колишнього редактора „Зорі" С. Пет-
рицького та Клима Гутковського A910-1911).
Врешті, 1913 р. в Придентополісі „Видавнича Спілка"
почала видавати просвітній двотижневик під назвою
„Праця", що з деякими змінами в напрямі та деякими
перервами пережив до першої світової війни.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
РОКИ 190519Н
Революція 1905 р. в Росії і народження національної ||
цкраїнської преси на скідноцкраїнськик землях Д
Революція 1905 p., що охопила всю Росію,
викликала серед українського суспільства надію на
створення національної преси українською мовою. Дехто
вже планував видавати тижневик для селянства (Є. Чика-
ленко), інші думали про перетворення „Киевской
Старины" на журнал українською мовою під назвою „Київська
„Основа", беручи за зразок колишню „Основу"
петербурзьку. Тим часом почали надходити до Києва вимоги з
провінції, щоб кияни взялися за видання щоденної газети.
Внаслідок цього Є. Чикаленко заручився обіцянкою
фінансової підтримки з боку відомого мецената
українського культурного руху В. Симиренка і почав підготовчу
працю з тим, щоб з нового 1906 р. приступити до видання
української щоденної газети.
Маніфест 17 жовтня. „ХліОороО" - перший ||
національний часопис українськош MDBDW
Революційні події в Російській державі
розгорталися. Це привело до оголошення Маніфесту 17
жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами оповіщав
маніфест також волю друку. Цензурні обмеження відпадали.
Не треба було, як давніше, питати дозволу на видання
газети. З цієї точки маніфесту скористалася Лубенська (на
Полтавщині) українська „Громада" на чолі з братами Ше-
метами. Приступила вона, як то казали, „явочним поряд-
192
Розділ шостий
ком" до видання першої під Росією національної газети
українською мовою, назвали її „Хлібороб — селянський
часопис".
Перше число появилося 25 A2 ст. ст.) листопада
1905 р. На самому часопису помічено було датою „12
грудня". Сталося це тому, що на східних українських землях
в той час затрималася ще назва місяців: листопада —
груднем, а грудня — студнем, що відповідало
церковнослов'янським назвам.
За відповідального редактора підписував
наймолодший з братів Шеметів, що покінчив життя під час другої
A917 р.) революції. Фактичним редактором був
старший — В. Шемет, колишній член „Братства Тарасівців",
пізніш посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з
1919 р. — співробітник Української Академії наук.
Переслідуваний совєтською владою, вмер з голоду.
Була це невелика, на дві картки, газетка. У першому
числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „Про во-
льності громадянські". З матеріалів у дальших числах
треба згадати статтю про Переяславську умову A654). Та чи
не найцікавішими були тут відомості про те, як
прокидалося українське життя та про український рух на
західноукраїнських землях.
Взагалі зі сторінок цієї газети пашіло сміливим і
гострим словом, виразною національно-революційною
думкою. Появлення її все національне свідоме українське
суспільство зустріло з ентузіазмом. Розходилася в кількості
5.000 примірників, а на вулицях кожне число просто
виривалося з рук продавців.
Довше проіснувати „Хліборобові" не довелося. Після
ч. 5, якого видав, як стверджувала влада, 80.000
примірників, було його заборонено. Та незважаючи на це,
„Хлібороб" встиг і в такий короткий час виконати важливе
завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених
українських сил.
У вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП)
почала видавати свій часопис під назвою „Самостійна
Україна". Появилося тільки одно число. Було в ньому
опубліковано між іншим проект української конституції,
зладжений М. Міхновським.
Цей проект проф. С. Дрістрянський у своїй праці
„Загальна наука права" називає „основним законом
самостійної України". Говориться тут про спілку народу
українського в межах етнографічної території як вільних
самоуправних земель.
РОКИ 1905-19П
193
Нові правила про друк. Перші спроби дістати
дозвіл на видання українських часописів.
Тижневик „Рідний Край" 1[
*5JPobí правила про друк було оголошено 24 листо-
ХХпада 1905 р. Зараз же по різних містах роблено
спроби дістати формальний дозвіл на видавання
українських часописів. Але влада спочатку відкидала ці прохання.
Так, не було дано дозволу на видання щоденника „Вільне
Слово" у Києві, потім — на „Нове Життя", що мало
виходити за редакцією С Єфремова, далі — на „Працю" за
редакцією Дятлова та інші. Щойно з 24.ХІІ у Полтаві
починає виходити другий український часопис під назвою
„Рідний Край". Був це політично-економічний і
літературний тижневик, який привітали українські кола із
захопленням. Відбивав він настрої і думки української
радикальної інтелігенції. У своїй програмовій статті він заявив:
„Виходимо на широкий світ, щоб укупі з народом
боротися за кращу долю для всіх трудящих, покривджених,
обідраних, щоб визволити людей наших і цілий наш милий
край з неволі"...
Ініціатором і першим головним редактором-видавцем
„Рідного Краю" був популярний у Полтаві український
діяч М. Дмитрієв. Співредактором — Панас Рудченко
(відомий письменник Панас Мирний), який і редагував,
головно, літературно-художню частину часопису. Другим
редактором (він же і секретар) був Г. Коваленко. Серед
співробітників - О. Пчілка, О. Коваленко, І. Нечуй-Леви-
цький, Д. Дорошенко та інші.
З ч. 16 за 1907 р. видання „Рідного Краю" було
адміністрацією заборонено. М. Дмитрієву довелося зазнати
чимало неприємностей. Причиною переслідування був,
зокрема, виступ його на суді в ролі оборонця селян, що
брали участь у революційних подіях 1905 р.
З 20.Х. 1907 р. видання перенесено було до Києва, де й
виходив цей часопис до 31.VII. 1910 р. за веденням
О. Пчілки (О. Косачевої). По перенесенню видання до
Києва перший його редактор-видавець М. Дмитрієв брав
якнайактивнішу участь до самої трагічної смерті, тобто до
6.VII. 1908 p., коли він, рятуючи дівчину, що потопала,
утонув у ріці Пслі біля містечка Яресьок.
194
Розділ шостий
Перший український
І щоденний орган під Росією „Громадська
»
зв язку з оповіщенням нових правил друку
'Є. Чикаленко подав до Київського губернатора
заяву про проект видання з 1.1.1906 р. української
щоденної газети під назвою „Громадське Слово". Разом з тим
було випрацьовано і оповіщено друком і програму газети.
Ознайомившись з програмою, цензура повідомила
губернатора, що з таким напрямком видання газети дозволити
не можна. Губернатор повідомив Є. Чикаленка, що „на
підставі п. б. ст. 4 від VII Височайше затвердження правил
про періодичні видання йому, Чикаленкові, не можна
видати свідоцтва на видання згаданих („Громадського
Слова" і „Нового Життя". — А. Ж.) органів друку через те, що
з оголошення добродія Чикаленка, яке знаходиться в моїй
канцелярії... видно, між іншим, що видання ці
домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії,
утворення автономних країв на окраїнах держави і
перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться
переходу всієї землі у власність народу, які вчинки
забороняються карним законом"...
Треба було здобувати новий дозвіл і подбати й про за-
пасовий дозвіл. В. Леонтович (родич Симиренка) подав
заяву на газету під назвою „Громадська Думка", а Б. Грін-
ченко — на „Раду". Приблизно за два тижні В. Леонтович
дістав дозвіл. А 31 грудня вже появилося ч. 1 щоденної
української газети „Громадська Думка".
Щодо програми, то в головному залишилася вона
такою ж, як було прийнято для „Громадського Слова", але
на цей раз її вже не публіковано. Видавцями були Є.
Чикаленко, В. Симиренко та В. Леонтович. На редактора
запрошений був Ф. Матушевський, а на секретаря — В. Коз-
ловський. До редакційного комітету ввійшли: Б. Грінчен-
ко, С. Єфремов, М. Левицький, В. Дурдиковський,
М. Грінченкова (М. Загірна). До співробітництва
запрошено було низку осіб, що визначилися вже на
літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з
різних кінців України. Але, як в редакції, так і серед всіх
співробітників, майже не було підготованих журналістич-
них працівників, а тим більше в щоденному органі.
„Єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за
справжнього журналіста, — каже в спогадах Є. Чикаленко,
Роки 1905-19П
195
— був С. Єфремов". Другою людиною, якій завдячували
існування газети з цього погляду, був фактичний редактор
Ф. Матушевський (пізніш посол УНР у Греції).
„Якби не Ф. Матушевський, то ми напевно не змогли
б видавати газети: по совісти треба сказати, що він сам її
тоді виніс на своїх плечах", — так визначає місце Ф. Мату-
шевського в першій українській щоденній газеті Є. Чика-
ленко.
„Коли наша преса матиме будуччину, — пише в
спогадах Є. Чикаленко, — вона розів'ється так, як у людей, то
ім'я Ф. П. Матушевського повинно нею величатися на
вічні времена як нашого першого мученика преси, який
не шкодував свого здоров'я, можна сказати, свого життя,
для її існування... У мене нема такого хисту, щоб
змалювати заслуги цього чоловіка перед нашою газетою".
Решта співробітників щойно починала журналістичну
кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста.
Крім щоденних вісток, дописів (К. Лоського, М. Ло-
зинського, О. Маковея та інших), а також телеграм та
бібліографічних заміток, містила „Громадська Думка" значну
кількість статей популярно-наукового характеру. Між
ними в першу чергу — статті проф. М. Грушевського і
зокрема його огляд поступу української політичної і
громадської думки за минуле XIX ст. Далі низка статей Б. Грінчен-
ка на теми української історії, української території і
людності та зокрема „Якої нам треба школи", що як окрема
брошура пізніш набрала широкої популярності. Ту ж саму
справу порушено було ним в статті під назвою „Народні
вчителі і вкраїнська школа" та інші.
Низка статей В. Доманицького мали історичний,
громадський і літературний характер.
Зі статей історично-літературного характеру були тут
такі, як замітки до нового видання Шевченкового
„Кобзаря" або „Святе Письмо українською мовою"
(підпис — В.), де подано історично-літературний огляд
перекладів від другої половини XVI ст. Тут же статті на теми
журналістичні: огляд української преси в Росії або дві
статті В. Доманицького про „Украинский Вестник"
(Петербург).
У відділі красного письменства появилися тут поезії
В. Сивенького (В. Самійленка), Хр. Алчевської, М. Чер-
нявського та ін. З прози - В. Винниченка, Б. Грінченка,
П. Капельгородського, Є. Чикаленка та інших.
196
Розділ шостий
Перші організаційні кроки.
Ширші кола українського суспільства і
[І „Громадська Дцмка". Відгнки. Передплата
ТТікаву згадку про початки організації
^^Громадської Думки" залишив М. Левицький у
своїх „Причинках до біографії Є. Чикаленка". „Року 1905,
— пише він, — після тої першої революції в Росії, коли
настала змога видавати українські часописи, у Є. Чикаленка
раз-у-раз відбувалися наради організаційного характеру...
На одній з таких нарад комбінувалися прерізні
можливості щодо тиражу і ціни газети (тоді — „Громадської
Думки"). Ніяких певних даних для тих міркувань не було; все
то були гіпотези, у молодших — оптимістичні, у старших —
песимістичні. Я більше нахилявся до молодших, Є. X.
(Є. Чикаленко) — до старших. Молодші пропонували
можливо більший тираж, щоб можна було поставити ціну
якомога меншу. Одні пропонували 10.000 примірників і
ціну 3 копійки, були такі, що воліли б 50.000 тиражу і ціну
2 копійки. С Єфремов з олівцем в руці обрахував усі ті
можливості. Тоді Є. X. сказав: „А обрахуйте скільки
дефіциту буде, коли друкувати одну тисячу, а ціну покласти
5 коп." Пам'ятаю, що ця песимістична комбінація
зробила прикре враження на більшість присутніх. Та невже ви
думаєте, що на всю Україну не набереться більше тисячі
передплатників, спитав хтось із молодших. „ Думаю, що
не набереться, — з гіркою усмішкою відповів Є. X. —
„Гарячих патріотів і „щирих" українців у нас багато, та біда в
тому, що люблять вони неньку-Україну до глибини серця,
але не до глибини кишені. Рахуйте, Сергію
Олександровичу, на тисячу примірників — менше розчарування буде".
Життя незабаром показало, наскільки рації мав
Чикаленко. Правда, на початку „Громадська Думка"
зацікавила ширші кола громадянства. В першу половину 1906 р.
вона навіть зібрала в цілому 4.093 передплатників. Але в
дальшому виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг
опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося
до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому
випадку на півроку), після чого відпадали.
Які причини були відпадання передплатників? З одного
боку, газеті закидувано, що подає запізнено відомості, з
другого — читач ще не звик до української газетної мови,
термінології та фонетичного правопису, вимагаючи, щоб в
газеті писалося так, „як у нас на селі говорять". Для читача,
Роки 1905-1914
197
що звик читати в українській мові лише твори красного
письменства, дивним ще виглядала мова публіцистики,
газетної інформації. Редакцію засипали листами з вимогою
писати „мовою Шевченка", якої, до речі, самі автори цих листів
часом добре не знали. Перехід на український фонетичний
правопис викликав іноді щире обурення у тих, хто звик до
„Ярижки" — урядового російського правопису. І довго ще
доводилося поборювати всі ці вимоги.
Врешті, чимало поміркованих чи консервативних
людей, заляканих радикалізмом „Громадської Думки" в
соціальних справах, вважали її за орган, скерований головно
проти заможної частини українського народу. Це, до
певної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та
спонукало відійти від неї В. Леонтовича, після чого
видання перейшло цілком до рук Є. Чикаленка.
Репресії і закриття „Громадської Думки" |
7Л>Тойно вийшло перше число „Громадської Дум-
WLJ^ch", як було його сконфісковано. В дальшому
безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошові кари,
тимчасові відкладання терміну тощо, аж поки прийшло
найбільше лихо — заборона. 18.VIII. 1906 р. в редакції була
переведена поліцією ревізія, знайдено „компрометуючий"
матеріал, серед якого були відозва членів розпущеної 1-ої
Державної Думи (Виборзька), протоколи Московського
з'їзду „Селянського Союзу", різні відозви тощо. С Єфре-
мов,: який у цей час заступав редактора Ф. Матушевсько-
го, та ще дехто із співробітників (Хохлич, Квасницький та
інші) були заарештовані. Секретареві редакції В. Козлов-
ському пощастило сховатися і втекти за кордон (пізніш
був він одним з працівників Спілки Визволення України,
а в 1918 р. членом Українського посольства в Берліні). На
вимогу уряду видання газети було припинено. По всій
Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії,
багатьох заарештовано. Є. Чикаленко спробував був
клопотатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.
„Рада" І
Тим часом у запасі був дозвіл на ведення щоденної
газети під назвою „Рада", даний свого часу на
ім'я Б. Грінченка. Рішено було його тепер використати.
Через місяць (з 15.IX. 1906 р.) стала „Рада" спадкоємцем
198
Розділ шостий
„Громадської Думки", стоячи на засадах, покладених в її
програмі. До неї ж перейшли і передплатники, яких
нараховувалося десь коло 1500. Кількості цієї не вистачало для
забезпечення щоденного органу. А вже підходив кінець
року. Треба було шукати засобів. Як і раніш, разом з Чи-
каленком, що продав для цієї мети частину своєї землі і
вніс на видання 10.000 рублів, приходить на допомогу
В. Симиренко та кілька інших громадян. Це дало
можливість продовжувати видання газети в наступному 1907 р.
Вступивши в 1907 p., редакція в програмовій статті
першого числа зазначила, що надалі більш братиме на
увагу українську інтелігенцію. Коли ж знайшовся б
ширший круг читачів, що потребували б популярного викладу,
стане при „Раді" виходити окреме популярне видання по
дешевій ціні.
Свою програму визначила „Рада" такими словами:
„Будучи одинокою щоденною газетою російської
України, вважаємо корисніше... не зв'язувати себе програмою
чи тактикою якоїсь одної політичної партії, а старатися
освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принци-
піальні, питання українства з погляду різних поступових
партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити
культурним, громадським і політичним інтересам України під
Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх
читачів у крузі інтересів всеукраїнських".
Деяку реорганізацію було переведено й у
внутрішньому житті газети. Саме на цей час припав приїзд до Києва
М. Грушевського, який став до активної праці в ній.
Фактичним редактором став М. Павловський, людина не
менш працьовита, як Ф. Матушевський. Був він
редактором до 1913 p., коли заступив його А. Ніковський
(засуджений 1930 р. в процесі Спілки Визволення України). На
секретаря редакції запрошено С Петлюру (пізніш —
голова Директорії, головний отаман військ УНР), який в цей
час одночасно був редактором органу Української
соціал-демократії під назвою „Слово". Пізніш секретарем
став В. Королів-Старий. Сталими співробітниками, що
вели постійні відділи, були Д. Дорошенко, М. Стариць-
ка-Черняхівська, М. Лозинський, Б. Грінченко та інші.
Фахових, вироблених журналістів як і „Громадська
Думка", так і „Рада" не мали. Щойно тут вони помалу
виховувалися, здобували досвід і вже пізніше дехто ставав
видатним журналістом. Найближче зв'язаний був з „Радою"
С Єфремов. Як публіцист, виступив тут С Петлюра. Та-
Роки 1905-19П
199
лановиті огляди й фейлетони давав С. Черкасенко. Красне
письменство заступлене було В. Винниченком, С. Василь-
ченком, О. Олесем, М. Левицьким та іншими. Зрідка
давав статті В. Липинський. Передові статті звичайно
писали С Єфремов, Ф. Матушевський, іноді М. Грушевський,
Д. Дорошенко, М. Павловський та інші.
При помочі цих сил ставала „Рада" речником і
дзеркалом українського життя на всіх землях. Стежила за його
розвитком, формувала національну думку. Здається, ні
одне питання дня не уникало її сторінок. Найменший прояв
культурного чи політичного життя знаходив тут той чи
інший відгук.
Є. Чикаленко та його співробітники.
В. Симиренко, Л. ЖеОуньов та інші
За всім тим стояла людина, яка, взявши весь тягар
видання на себе, свідомо і віддано понесла його,
як свій національний обов'язок. Був нею Євген
Чикаленко1, для якого видання єдиної української щоденної
газети під Росією стало справою національної честі. Віддав він
їй всього себе. Навколо неї скупчив він свої життєві
інтереси, вкладав свої кошти, щоб покрити постійні
дефіцити, пересічна сума яких виносила річно до 20.000 золотих
рублів. Та й не самі дефіцити. Постійні клопоти з
адміністрацією, постійна небезпека закриття, брак коштів, брак
передплатників та різного роду вимоги читачів,
непорозуміння між співробітниками — все це лягало на нього, все
це купчилося навколо його особи як видавця. Під вагою
всього цього відчував він іноді втому, резиґнацію.
„Остогидло мені вже це, — записує він на восьмому
році видання, — хочеться заховатися від людей, щоб не
мати того клопоту й не чути за нього. Але, коли я відійду
від газети, вона загине, бо поки що нема кому за неї
взятися. Бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від
браку передплатників, від недокровності - це ж велика
радість ворогам нашим (хоч їм відомо, що неуспіх газети
залежить від терору передплатників); це ж страшний удар
для справи відродження нашої нації! ...Поки що кажу собі:
„А ти, Марку грай!"
1 Євген Чикаленко був також фундатором „Академічного Дому" у Львові,
заохочував наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова, в січні 1919 р.
виїхав до Галичини, 1925 р. був головою Термінологічної комісії при
Українській господарській академії в Подєбрадах. Помер 20 червня 1929 р.
200
Розділ шостий
І „грав" цей Марко української преси, поборюючи
безправства, конфіскати, кари, загрози, арешти. Понад
вісім років ніс він увесь тягар видання „Ради", що стояло
великою і незабутньою його національною заслугою.
У цій праці не був він сам. Велику моральну підмогу
давала йому його родина. Зокрема гарячу підтримку мав
він від старшого сина Левка.
„Крутись, батьку, мотай головою", а „Ради" не
покидай", — писав він 1909 p., коли треба було покривати
дефіцит в 12.000 золотих рублів. І батько крутився, заставляв
дім, покривав дефіцит, записуючи до свого щоденника:
„Не покину її, поки не загину".
Крім родини, мав Чикаленко й інших приятелів, з
яких в першу чергу треба згадати В. Симиренка, який
упродовж усього часу не залишав видання без фінансової
підтримки. Був він піонером модерної цукроварної
промисловості в Україні, людиною з творчим і великим
організаційним хистом. Скромний, привітний у поводженню і
взаєминах. Всі, хто знав його, кажуть у своїх згадках про
нього, про його милий, привітний вигляд, веселу, хоч
дещо стриману, вдачу, про його змістовну, ділову бесіду, про
його глибоку культурність, вроджену скромність та нехіть
до розголосу, що особливо виявлялося в його допомозі
громадсько-національній справі.
Констатувавши, що після покладеної праці, його
господарські справи в цукроварні стали на міцний ґрунт,
завітав він одного разу до В. Антоновича в Київ і повідомив,
що з цього часу передаватиме через його руки кожного
року 10% зі своїх прибутків на українські справи та на
початок зараз же передав перший даток. І від цього дня
впродовж майже 40 років до самої смерті виповняв точно свою
обіцянку, збільшуючи часом значно її висоту та
докладаючи іноді понад зазначений даток великі квоти.
Був це, як каже у своїх споминах О. Лотоцький, з
натури „український Никодим, що свою чинність переводив
не на людських очах і не для людського ока", а з почуття
обов'язку і глибокої любові до Батьківщини, що була
змістом усього його життя. Впродовж багатьох років
допомагав він „Киевской Старине" та іншим виданням. Та
найбільша допомога його на національні цілі була після
1905 p., коли впала заборона українського писаного слова.
До цього часу припадає його поміч Науковому Товариству
в Києві, „Літературно-Науковому Віснику", „Громадській
Думці" і „Раді", не кажучи вже про допомогу письменни-
Роки 1905-19П
201
кам та діячам і то так, що вони не знали, від кого ця
допомога.
Не мав він часу на якусь іншу діяльну участь в
українському громадянському й культурному житті. Був лише за
молодих літ членом київської „Старої Громади", в
засіданнях якої брав участь хіба що тоді, коли вона
потребувала його ділової поради. Інакше залишався в тіні,
заробляючи, як він казав, для України гроші бо „кожен
повинен робити те, що найкраще вміє", говорив він часто.
Мав ще Чикаленко підтримку від Леоніда Жебуньова,
який увесь свій час і всю енергію вкладав на те, щоб
поліпшити матеріально становище газети, придбати
якнайбільше передплатників. В найтяжчі часи для „Ради" не
вагався він віддати останній свій гріш, бо „упадок „Ради"
вб'є мене швидше, ніж хороба", на лікування якої той
гріш був призначений.
Врешті, добрим помічником і порадником була ще
одна людина, а саме М. Синицький, що перші роки
провадив адміністрацію „Ради".
Ширше громадянство і „Рада". Відгуки. Передплата
Шала „Рада" чимало щирих приятелів і серед
ширших кіл суспільства. Чим далі, тим міцніше
зв'язувалася вона з читачами по всіх українських землях.
Наприкінці 1910 p., опинившись в черговому скрутному
матеріальному становищі, звернулася вона до читачів з
особливим закликом приєднувати нових передплатників.
„Щорічні доплати... знесилили нас з матеріального
боку до кінця... Ми не в силах видавати газети надалі, коли
наші передплатники не прийдуть нам на поміч", — писала
вона і вказувала, що в противному разі „з великим жалем
на серці" мусить припинити „Раду" з кінцем 1910 р.
Українське громадянство відгукнулося на заклик.
Незабаром прибуло кілька сот нових передплатників. До
редакції почали надходити листи з проханням не припиняти
газети, з обіцянками допомоги хто чим зможе.
Відгукнулися і західноукраїнські землі.
„Звертаємося до нашої суспільности, — писало „Діло",
— щоб вона... прийшла з матеріяльною допомогою
нашому київському щоденному органу в його нерівній боротьбі
з наслідками і теперішніми змаганнями обрусительної по-
202
Розділ шостий
літики російського правительства". Тут же закликало до
передплати, вказуючи на національний обов'язок.
Згадавши про те, що українці з-під Росії свого часу „не
раз подавали поміч нашому національному розвиткові в
Галичині", закінчувало „Діло" свій заклик такими
словами: „Тепер на нас черга прийти їм на поміч і піддержати
єдиний український щоденний орган в серці України — в
Києві!"
Наприкінці 1912 р. довелося знову звернутися із
закликом, який так само не залишився без відгуку.
Наслідком його було збільшення кількості передплатників понад
600.
Перед першою світовою війною „Рада" мала вже коло
4.000 передплатників. Поборюючи перешкоди, почала
вона доходити і до ширших народних мас.
її Початки територіального
1 розгалуження преси дід Росією є I9DB р.
Крім згаданих часописів почалося видання ще
багатьох інших, як у Києві, так і по інших містах.
Але з огляду на адміністративні репресії не могли вони
довго втримуватися. Із загальної кількості 34, чимало
припадало на провінцію. Так, в Одесі у січні 1906 р.
появився тижневик під назвою „Народное Дело", що за
редакцією І. Л уценка почав був виходити в мовах
російській та українській, як орган місцевої групи українців. По
виході першого числа був заборонений владою.
Натомість 8.1. 1906 р. за редакцією того ж І. Л уценка виходить
тижневик „Народна Справа", який спіткала така сама
доля зразу ж після першого числа. Приблизно за місяць
з'являється новий тижневик під назвою „Вісті" у виданні
і за редакцією Л. Шелухинової. Появилося п'ять чисел,
після чого з наказу генерал-губернатора Карангозова
були „Вісті" так само заборонені.
Така ж доля часописів і в інших містах. У
Катеринославі з 24.11. 1906 р. почав виходити тижневик „Добра
Порада" за редакцією М. Викова, а потім К. Джяконова. У
вступній статті редакція повідомляла, що стає часописом
усього українського народу, який майже виключно
складається з селян-хліборобів, та хотіла, щоб „Добра Порада"
зробилась „осередком думок усіх тих, хто чесно і щиро
бажає стати на поміч робочому народові, хто вважає необ-
Роки 1905-1914
203
хідним боротися з лихоліттям, що чорною хмарою
огорнуло народні маси"...
Число це було конфісковано. Друге число вийшло
17.III. 1906 р. Після того появилося ще два числа, відтак з
наказу генерал-губернатора часопис припинено.
Одночасно в Катеринославі за редакцією проф. Д. Яворницького
26.11. появилося перше число тижневика під назвою
„Запорожжя", яке зараз же було конфісковане, а часопис
заборонений. Не минула така ж доля і двотижневика —
органу соціал-демократії під назвою „Боротьба".
Врешті, з 26.111. у Харкові за редакцією М. Міхновсь-
кого почала виходити щоденна газета під назвою
„Слобожанщина". Перше число появилося з портретами Ґонти
і Залізняка. На цьому і стала. А 15.IV редакція розіслала
таке повідомлення: „Редакція „Слобожанщини" оповіщає
читачів, що через незалежні обставини редакція вважає
необхідним часово припинити видання часопису, аж поки
не почне функціонувати виключно українська друкарня...
Уся передплата і комісіонні повертаються".
Сподівання редакції в скорому часі не оправдалися.
Щойно 1912 р. почав М. Міхновський видавати у Харкові
тижневик під назвою „Сніп", що протримався до 1913 р.
Не ліпші умови, в яких довелося існувати українській
пресі, були і в наступних роках.
Партійна преса. „ Слово": І
виникнення, співробітники, зміст, завдання 1
Нісля згаданої вже „Боротьби" довше пощастило
протриматися тижневику „Слово". Був це
центральний орган Української партії соціал-демократів.
Почав він виходити з 11.IV. 1907 р. при матеріальній
підтримці Петербурзької української соціал-демократичної
організації (головно одного з її членів — М. Шадлуна) і за
фактичним редагуванням колегії в складі: С. Петлюри,
М. Порша, В. Садовського та Я. Міхура. До кінця 1907 р.
офіційним видавцем-редактором була О. Королева, після
якої підписував часопис як відповідальний редактор
С Петлюра. Сили були обмежені. Головний тягар лежав
на згаданій колегії, серед якої вправним журналістом був,
власне, тільки С. Петлюра. Решта щойно починали свою
журналістичну роботу. Серед постійних співробітників
були: Г. Коваленко (Сьогобочний) і Д. Донцов. До найакти-
204
Розділ шостий
вніших належав також А. Жук (А. Вовчанський). З інших
— І. Мазепа (псевдонім Андрієвський), В. Дорошенко
(В. Білоцерківський), Л. Юркевич (Л. Рибалка), Д.
Дорошенко, В. Чехівський, В. Степанківський (В. Коваль).-З
поетів та письменників: С. Черкасенко, Г. Чупринка,
Дніпрова Чайка, П. Тенянко та інші. Основна праця
лежала на членах редакційної колегії. Так, М. Порш
(псевдоніми М. Гордієнко, М. Чацький, Полуботок) писав на
політичні, економічні та національні теми, що пізніш
вийшли під назвою „Про автономію України", С
Петлюра (С. Сімон, П-ра) спинявся на темах
національно-культурних і літературних. Я. Міхура (Хв. Кучерявий) дав
низку статей на робітничі теми, врешті В. Садовський писав
головним чином на теми економічного і політичного
характеру.
На початку „Слово" ставило своїм завданням
політичне і соціальне усвідомлення ширшого читача, вважаючи,
що національна свідомість прийде разом із соціальною.
Прихильником такого становища був М. Порш. Іншої
думки були С. Петлюра, В. Садовський та Я. Міхур.
Вважали вони потрібним, щоб „Слово" жвавіше реагувало на
прояви української дійсності, виразно виявляючи свою
позицію у визвольній українській боротьбі. Перевагу
згодом взяла ця остання думка, що й повела часопис в
напрямі захисту українських національних потреб по лінії
інтересів українського робітництва.
Розходилося „Слово" в кількості приблизно тисячі
примірників. Для українського політичного партійного
органу на ті часи була ця кількість чимала. Але була вона
невстачальна, щоб покрити всі сподівані і несподівані
витрати.
Передплатниками спочатку були, головним чином,
члени партійних груп. Пізніш коло читачів поширилося
безпартійним учительством і селянством. Не останнє
місце мала і студентська молодь.