850 x 630, 242 кБ
483 x 700, 237 кБ
475 x 700, 243 кБ
483 x 700, 223 кБ
480 x 700, 242 кБ
465 x 700, 217 кБ
483 x 700, 215 кБ
733 x 528, 79 кБ
668 x 359, 51 кБ
800 x 580, 100 кБ
|
"Лесковское чудо"
О «Лесковском дыве» ("дыво" - укр. чудо) , как назвыют чудом сохраненное и никому не известное имение местные жители, я узнал несколько лет тому. Небольшая заметка в местной газете рассказывала об интересном объекте, но информация звучала как приговор: «дворец в распоряжении военной части, на территорию никого не пускают, из-за ограды дворца не видно…».
Небольшой экскурс в историю.
Село Леськово польские шляхтичи Даховские купили у Ланцкоронских в 1772 г. (по другим данным в 1802 г.). Сыновья первого из собственников Леськово - Александра Даховского - Казимир и Кароль, а потом и сын Казимира - Тадеуш, ярые англоманы, возвели в имении дворец в стиле тюдоровской готики. Строительство дворца началось в 1850 г.
Имя первого архитектора дворца к сожалению неизвестно. Известно лишь, что проект реконструкции дворца при Тадеуше Даховском разработал Цехановский.
Дворец действительно напоминает английский средневековый замок, возведенный из красного кирпича. К слову сказать, кирпич производится здесь же, на заводе, принадлежавшем Даховским. Здесь же в имении был обустроен ипподром. Даховские фанатически любили коней и разводили здесь породистых жеребцов... Лесковкие скакуны славились на всю Российскую империю. А еще Даховские прославились здоровым образом жизни, и вместо кабаков строили... чайные...
Вокруг дворца был разбит английский парк, построен пруд на р.Конеле... В последний раз Даховские посетили свое имение в 1920г...
В советское вряме поначалу здесь был обустроен пионерлагерь, потом санаторий для элиты. Во вторую мировую дворец выдержал прямое попадание авиабомбы (которая к счастью не взорвалась, проломив лишь крышу зимнего сада). После войны здесь обустроили санаторий для психическибольных, потом госпиталь, склады...
другие материалы:
Село і Афтаназі, і Урбанський кличе на жіночий манер: Леськовою, не Леськовим. Коли поселення виникло, достеменно невідомо, а от прославилося в цілком конкретну епоху: в середині ХІХ ст., коли стало столицею розлогих маєтків родини Даховських. До того моменту відділити історію Леськового/Леськової від долі Монастирища - неможливо. Ті самі Вишнівецькі, Тарли і Лянцкоронські. Старий великопольський рід Даховських (Dachowski herbu Lodzia, відомі з XV ст.) в особі такого собі Олександра 1778 року народження набув цю місцевість аж в 1801 р. Олександр встиг дорости до звання маршалка місцевої шляхти з Липовецького повіту (прєдводітєль дворянства, якщо общепонятным). Помер досить молодим, і обоє його синів (Казимир, 1822-1894, і Кароль, народився в 1823 р.) відправилися на навчання до Харкова, до професора римського права Олександра Міцкевича, брата поета.
Вдова Олександра, Геновефа Грушецька, мала неабиякий адміністраторський хист, але Леськове не жалувала, оселившись з 1830 р. на хуторі Вранглівка під Бердичевим.
Казимир Даховський, її син, до Леськового все-таки якісь пієтети мав, бо звів там на успадковані гроші шикарний неоготичний палац. Так як і він, і його спадкоємці всі як один були шаленими англоманами, вибір тюдоровської готики здається цілком виправданим. А ще йому пощастило мати сина Тадеуша (який потім оновить і парк, і садибу) та невістку Марію Володковічівну-Романовську, яка від свого прийомного батька успадкувала колекцію античностей і творів мистецтва. Ну і ще села Княже і Городок, тим самим збільшивши леськівський ключ до 10 000 чудово загосподарованих моргів землі.
До 1917 року на всю російську імперію - та навіть за кордоном! - славилися леськівські скакуни. Тут були чудові стайні, де плекали жеребців англійської породи. З 47 леськовських кобил (я нікого не хочу образити!) тут мали приплод в 128 лошат. Даховські самі були прекрасні наїзники, а вже скільки нагород привозили з іподромів всього світу їхні жокеї, знають лише легенди.
Останнім власником палацу був онук і повний тезка Казимира Даховського, інженер Казимир Даховський.
Палац в Леськовій був і раніше, але назвати його показним не ризикнув би ніхто. Так, садиба і садиба. За будівництво нового приміщення в стилі єлизаветинської неоготики взялися орієнтовно в 1850-х роках. Легенди приписують леськовським панам заздрість до майже-сусідньої Софіївки: мовляв, хотілося Потоцьким носа втерти. Та я думаю, вони старалися не так для Поттоцьких, як для себе. Те, що в результаті в Даховських вийшло, було визнано найцікавішою польською резиденцією в усій Центральній Україні. Крім того, слово "замок" пасує до цієї садиби значно більше, аніж банальне "палац". Шкода, що Історія не зберегла ім'я автора проекту. Відомо, проте, що автором останньої реконструкції споруди в 1890-х роках був архітектор Цехановський.
Навіть неговіркий охоронець, посланий зі мною начкаром в якості цербера і сторожа, захоплено визнавав силу естетики. Ще б пак. Асиметрія, зубці-мерлони на даху і баштах, враження, неначе в одну взяли й спресували як мінімум дві будівлі. На старих фото помітно, що раніше споруда була ще й різнокольоровою, а не просто-цегляною, як зараз.
На головній, квадратній вежі колись піднімався залізний флагшток, на якому розвивався на вітру прапор Даховських - для селян з Леськової це було знаком, що пани вдома, а не в черговій якійсь маєтності. Ще одна вежа, на цей раз кругла в плані, з балконом, увінчувала фасад палацу-замку з боку парку, поблизу одного з входів до замку. Від вежі починалися кам'яні сходи до парку. Вони все ще помітні, але стан їх, на відміну від стану будівлі, вкрай катастрофічний.
Дозволю собі пропустити опис архітектури палацу: все і так видно на старих та сучасних фотографіях. Дивна штука з цим Леськовим: архівних фоток місця в рази більше, аніж сучасних: військові заховали палац як військову таємницю, як дорогоцінний скарб, і не хочуть ділитися ним ще з кимось. Скажу лише, що незадовго до Першої світової війни тодішній власник маєтку, Тадеуш Даровський, здійснив невелику перебудову комплексу, добудувавши в лівій частині невелике квадратове у плані крило з маленькими бічними вежами.
Найцінніші предмети, які прикрашали замок, походили з колекції родини Володковичів (невістка Марія, пам'ятаєте?). Вони прикрашали великий салон (див. його фото вгорі), який складався з двох з'єднаних частин, більшої та меншої. Особливо розкішним видавався малий салон, який було оздоблено фризом з рослинними мотивами. Побідне різьблення вкривало всю стелю цього покою. В її центрі була багата розетка, з якої звисала розкішна порцелянова люстра.
По центру стіни в великому салоні було вмонтоване велике люстро з рамою, прикрашеною стилізованим листям аканту. Під дзеркалом стояла ренесансна скриня, вкрита багатим різьбленням, а на ній - валика ваза півметрової висоти. Поруч стояли предмети з порцеляни, не менш цінні, але менш масштабні. Було ще два бронзові канделябри висотою майже в метр у вигляді жіночих фігурок. Біля дзеркала висіли полотна: "Nenufary" Юзефа Хельмонського (Josef Chelmonski), "Відпочинок патриція" Генріка Семирадського. В кімнаті було чимало вазонів.
Напроти вікна в більшому салоні знаходився камін з білого мармуру, декорований рельєфами і двома бічними волютами. Камін прикрашав бронзовий годинник, два канделябри і дві вази. Над каміном висіло велике венеційське дзеркало. Спеціальне місце займала колекція столової порцеляни: миски, тарілки, супниці тощо. Ще одне люстро, цього разу в барочній оправі, висіло напроти каміну.
В кімнаті знаходилася статуя гладіатора, а також кілька старовинних картин. М'які меблі походили з кінця ХІХ ст. Підлога була паркетною.
Чимало цінних предметів зберігалося також в кабінеті з світлими стінами і фризом з рослинними та пташиними мотивами. Люстра тут була виконана в стилі голанських свічників. В куті кімнати стояла висока вузька пічка, викладена білими кахлями. Підлога й тут була паркетна, але про це можна було й не здогадатися: підлогу повністю вкривав східний килим. Серед меблів привертали увагу барокова шафа і вкритий різьбою комод, два цінних ампірних столики, декоровані бронзовими деталями, та кілька більш мініатюрних предметів. Під вікнами знаходилося велике сучасне (тим часам) бюро, а в центрі кімнати - софа і два м'яких крісла в стилі Наполеона ІІІ. На комоді - мармурова статуетка римського патриція - чомусь ця тема була близька власникам Леськового. Стіни тут, як і в інших приміщеннях, були прикрашені старовинними картинами.
Головною оздобою їдальні були два ренесансних різьблених буфети різного розміру, на яких стояли свічники.
Бібліотеку оздоблював фриз з картин-тондо та стилізованих рослинних композицій поміж тондо. Книги на в\полицях високих засклених шаф тут були головним чином нові і більшим ступенем художні, а не наукові. Проте на різних мовах: були польські, англійські, німецькі, французькі книжки. Для особливо цінних паперів і документів в стіні була влаштована спеціальна шафа. В центір бібліотеки стояв стіл з кріслами.
Відомо, що в палаці зберігалася велика колекція старовинних тканин. Для них була відведена окрема кімнатка. Ванна кімната магнатів розташовувалася на третьому, останньому, поверсі.
А до речі, про долю маєтку після революції - це ж саме цікаве!
Роман Афтаназі сумує в Х томі своїх "Дій резиденцій...": "Скоріше за все, після 1917 р. від маєтку в Леськові не лишилося навіть руїн" - і жорстоко помиляється. Садибу врятували, за переказами, самі селяни Даховських, в якості вдячності за людяність панів. Останній з Даховських побував тут в буремному, безвладному 1920 році. Його мріям привезти сюди з Варшави родину і замешкати в Україні не було суджено збутися.
З 1934 р. в палаці влаштували піонерський табір, через десятиліття тут розмістили санаторій для психічнохворих (охоронці тут плуталися і називали хворих то офіцерами, то солдатами, інші джерела згадують туберкульозників, коротше - суцільна плутанина, хоча в 1950-х тут начебто був санаторій Уманської дивізії, отже, військові зайняли садибу ще тоді). З 1970-х в споруді був склад медикаментів. Зараз, ще з 1992 р., це військовий об'єкт у відомстві Маньківської військової частини. Щось тут зберігають. Що - краще не знати, якщо хочеш потрапити на територію. Мене завірили, що перекриття між поверхами, всупереч чуток, цілі. Хоча... стан споруди не надто райдужний, у одній з веж тріщина, стан даху, кажуть, вимагає негайного ремонту. Вже років з десять як в Леськове приїздять крутелики з грошима, які мріють про власну садибу - та повертаються ні з чим. Пам'ятка входить до обласного реєстру національної спадщини, а, отже, за законом не підлягає орендуванню чи продажу. Так і помирає потихеньку.
Поглянути на план садиби можна на чудовому сайті Федора Гонци. До речі, дослідник був в Леськовому восени 2006 року, ще й не один, а у компанії директора монастирищенського краєзнавчого музею. На територію таких поважних гостей пустили після довгого скандалу, але фотографувати суворо заборонили. Вважаю себе щасливчиком - мені вдалося все обзнімкувати.
Хоча палац з 2007 р. на балансі сільради, військові з об'єкту йти не хочуть. Така собі тиха війна за Леськове. Жертвою буде лише палац.
http://castles.com.ua/leskowe.html
2009-09-25 {269 посещений} |
НАТАЛИЯ_ПОЛТАВСКАЯ обратиться по имени
Четверг, 26 Августа 2010 г. 18:49 (ссылка)
Краснофлотец обратиться по имени
Четверг, 26 Августа 2010 г. 18:56 (ссылка)
