я не знаю, навіщо цей сором та біль
і не думаю з ними прощатись/
я хотіла сказати тобі - не смій
але знаю, було не варто.
я хотіла відчути безмежнність буття
через себе, Його не забувши
але просто жила. але просто була.
і стою зараз знов на розпутті.
не прошла я свій шлях
знов по колу іти.
але коло те - вище і легше.
от би взяти й дійти
ось би пекла пройти
і на цей раз нарешті завершить.
13.12.17

Бузок так пахне, як ніколи,

І тінь - на оксамиті трав.

Вражає світло, що довкола

сердечних справ.

  

Стою і слухаю, як дише

весняна прохолода дня,

тихенько день на небі пише

про те, що  більше я – не я.

 

Тендітною лягаю тінню,

клубочусь по окрайку трав,

бузка мереживом і синню

вкриваюсь – ще не маю справ.

 

Я зараз встану, надихнувшись,

піду легенько у життя,

А тінь залишу, обгорнувши

Бузковим раєм забуття.

 

 28.04.16 

 

Це той вік,  коли

кажуть, що життя тільки починається

І хмикають - біс в ребро.

Або

Кажуть:

А кому ти потрібна,

коли он скільки пішло

Років, думок,

дівчат молодих -

Дивляться  на них,

Не на тебе...

А коли треба:

Це той вік,

коли одночасно можеш бути бабусею

 і молодою мамою

Бути самою

чи тою сАмою,

для когось невчасною

А може нещасною у своємо тілі

і у власній душі...

Особливо страшно, коли в душі:

Стільки прожити і не змирити себе з Нею?

Як же так, моя Леле?

 

У цей вік дні

стають коротшими, 

Коханці молодшими

Подруги отаточно справжніми.

А якщо

Пощастить,

То і тіло  від пристрасті тремтить:

Жадання, кохання,творчості

Невимушеної гордості

Від того, що з'являється від пера...

І розумієш: в сорок пора

 пора бути і відбути,

Витворити

Здобути

І сказати:

Я народилася.

Я є.

І все в мені - моє

і Його

Того, хто вдихнув в мене

душу.

Я - є!

19.10.2015

Аліцита Рібера

У паузі – життя
У диханні – затримка
Хвилина небуття
Ввірвалася дарунком.
Прокрапала любов. Протиснулись жадання.
стирала серце в кров. Збувалося єднання.

Кривить душа в собі
І кривиться від болю.
В оманливій пітьмі знайшла свій ключ від долі.
впірнула в каяття. І вийшла з піни плоттю.
Тремтіла в білій млі. І мліла на звороті

На вдихові – буття.
Піддих - на розривання,
Без пауз - не життя,
Без видиху - карання.
На розриві легень не можна довго жити
За вдихом - знов піддих і довгий-довгий видих.

Я зараз буду не про війну
Хоча про війну, але про нашу з тобою.
А ше вірніше : про ту жорстку боротьбу,
що ведемо в собі і з собою.
Я про ту війну, де є біль і кров,
Що стугонить у грудях і скронях.
Про ту, де виступає на прю
Любов проти Зла
Всередені
нашого
двобою.
І зовнішня війна не завадить лити кров
На тому місті, де мала б вирости земна любов.
НЕ судилося.
І в цьому житті. І в минулому
Давньому. Призабулому
настільки, що
Вже не знаєш, чи було, чи тільки наснилося.
Чи чиєсь сновидіння раптом прибилося.
Але точно знаю: ми мали шанс.
Не судилося?
Вином- отрутою залив
І щастя від рук відбив.
І в отруті далі живеш.
І сльози солоні ллєш
По втраченому місцю для любові...
Сотні загублених шансів.
Сотні прощань і пробачань.
Здається, це
вічно
триває
Війна, в якій нищиться шанс.

ароматом пелюстковим
забринів весняний ранок,
умочив біленькі крила
у рожево-світлу фарбу,
замахнувся - і крайнеба
став рожевитись вогнями.
сонне сонце умивалось,
потягалось промінцями,
лоскотало гриви хмарок,
пробігалось по тополям
і весною забавлялось - кошенятком світанковим.

прокидатись рано-вранці,
йти росою умиватись,
загортатися в серпанки,
пелюстками натиратись,
щоб бриніла в тілі пристрасть,
й вирувала з ночі сила...
чарувати так навчила
мене давня дивна казка,
щоб нелюбому - як мила,
і коханому - вся ласка...
не забула, не спинила,
знала лиш, що світло скаже,
і за ним давно ходила,
і до нього повертала,
і згорала,
і зникала,
і водою вниз збігала,
потім знову воскресала,
знову, знову чарувала.
я хотіла все забути -
грона темні болю й смутку,
та ходитиму по трунку,
доки щастю не навчуся,
і любити світ душею,
світ і все, що є у ньому,
і відкриюся одному, і залишуся у Неї...
Аліцита Рибера (с)