У паузі – життя
У диханні – затримка
Хвилина небуття
Ввірвалася дарунком.
Прокрапала любов. Протиснулись жадання.
стирала серце в кров. Збувалося єднання.

Кривить душа в собі
І кривиться від болю.
В оманливій пітьмі знайшла свій ключ від долі.
впірнула в каяття. І вийшла з піни плоттю.
Тремтіла в білій млі. І мліла на звороті

На вдихові – буття.
Піддих - на розривання,
Без пауз - не життя,
Без видиху - карання.
На розриві легень не можна довго жити
За вдихом - знов піддих і довгий-довгий видих.

Я зараз буду не про війну
Хоча про війну, але про нашу з тобою.
А ше вірніше : про ту жорстку боротьбу,
що ведемо в собі і з собою.
Я про ту війну, де є біль і кров,
Що стугонить у грудях і скронях.
Про ту, де виступає на прю
Любов проти Зла
Всередені
нашого
двобою.
І зовнішня війна не завадить лити кров
На тому місті, де мала б вирости земна любов.
НЕ судилося.
І в цьому житті. І в минулому
Давньому. Призабулому
настільки, що
Вже не знаєш, чи було, чи тільки наснилося.
Чи чиєсь сновидіння раптом прибилося.
Але точно знаю: ми мали шанс.
Не судилося?
Вином- отрутою залив
І щастя від рук відбив.
І в отруті далі живеш.
І сльози солоні ллєш
По втраченому місцю для любові...
Сотні загублених шансів.
Сотні прощань і пробачань.
Здається, це
вічно
триває
Війна, в якій нищиться шанс.

ароматом пелюстковим
забринів весняний ранок,
умочив біленькі крила
у рожево-світлу фарбу,
замахнувся - і крайнеба
став рожевитись вогнями.
сонне сонце умивалось,
потягалось промінцями,
лоскотало гриви хмарок,
пробігалось по тополям
і весною забавлялось - кошенятком світанковим.

прокидатись рано-вранці,
йти росою умиватись,
загортатися в серпанки,
пелюстками натиратись,
щоб бриніла в тілі пристрасть,
й вирувала з ночі сила...
чарувати так навчила
мене давня дивна казка,
щоб нелюбому - як мила,
і коханому - вся ласка...
не забула, не спинила,
знала лиш, що світло скаже,
і за ним давно ходила,
і до нього повертала,
і згорала,
і зникала,
і водою вниз збігала,
потім знову воскресала,
знову, знову чарувала.
я хотіла все забути -
грона темні болю й смутку,
та ходитиму по трунку,
доки щастю не навчуся,
і любити світ душею,
світ і все, що є у ньому,
і відкриюся одному, і залишуся у Неї...
Аліцита Рибера (с)

я в сірості відчую ніжність осені.

у мряці знову сонце віднайду,

тумановою мякістю укриючись,

у сутінь тихим протягом ввійду.

затим...

укрившись вогняним плащем,

схопивши синь небесну в парасолю,

жовтогарячим сполохом пройду

у саме серце несвоєї долі.

а потім…

цупкої темряви завісу освічу,

волокна часу розберу руками,

ступлю туди, де вже колись проходила,

де щось було, де буде щось ще з нами.

Насамкінець…

я знаю точно - не прийшла пора,

тому я звідти повернусь з Словами,

за руку виведу СЕБЕ САМУ САМА,
а потім єдність власну скрІплю молитвАми.
Аліцита Рібера