Орфей: смерть, поезія, кохання
Отже, Орфей, отже, смерть, - проголосив Андрухович. Отже, Орфей, отже – кохання ? - запитується далі...

Що змусило Співця спуститись в царство Аїдове: Кохання чи невгамовна гординя Великого Поета, жадання визнання через випробування, жага поклоніння за найвеличнішу, без перебільшення, пісню, з усього, що було створено людством, яку буде проспівано по поверненню із Аїда?

Історія Орфея - це рефлексія на тему безвладності кохання над смертю та оспівування всемогутності Поезії. Адже саме спів Орфея змінює звичний перебіг подій, саме ним Поет втручається у космічний лад, з його чітким розподілом на світ живих і світ мертвих, вираженою структуральною вертикаллю верх-низ. За міфом, лишень Пісня спроможна була уразити  мертве серце Персефони, в якому, десь рівні клітинної пам’яті, защеміла колись існуюча жіноча сутність і вона... добре, Аїд... відпустив кохану Великого Співця у життя.
Проте Повелитель Темряви перевищив свої повноваження, позаяк Смерть зроду-віку нікого не відпускає. Ні мертвих, ні тим паче живих, що посміли доторкнутись до неї в час, для них не назначений. В кожному, хто потрапляє до Пекла, Смерть  залишає  тлінні метастази, що роз’їдають вітальні клітини: повороту нема. І Евридика саме тому не могла покинути той ущільнений, спресований часо-простір, в якому володарювали Небуття і Позачасовость, де не нема ні почуття, ні пристрасті, ні болю.

 Цвєтаєвське: „С бессмертья змеиным укусом Кончается женская страсть” - про те ж саме...  Кохання – це життя, це жага до болю у скронях, це пристрасть до запаморочення, - коли кров пульсує, коли повітря - повними грудьми, і сонце розпалює до втрати розуму, а тут: „Ни рук ведь! Ни уст, чтоб припасть”, тут – таке самодостатнє антибуття, така наповненість смертю, що її можна було б назвати пристрастю, якщо все-таки шукати означників по Цей бік лексикону...
Інша справа - Поезія – вона - над життям і над смертю, вона – і поза ними, вона - в них і вони в ній, вона завжди є.

Евридика ж – то саме кохання, а кохання у Пеклі не існує, як нема і не буде там самої Евридики, є – тінь, мана, спогад. Істинна Евридика – у Пісні, і Орфей це збагнув в момент, коли ворота Пекла вже були відчинені. „Та” - була вже не потрібна, адже Пекло переможене, Орфей - герой, який оспіває власний подвиг.
Пісня – проспівана, - зроду більше так він не співатиме! – бо це вершина його здобутків. І  ВОНА , кохана Евридика, йому більше не потрібна .
... тому він і обернувся...  але що побачив ... спину зникаючої Евридики. Вона ЗНАЛА. Вона ВСЕ знала... вона пішла раніше!