Ніколи не думала, що чужий біль може бути таким реальним. Але коли прочитала щоденник досить близької мені людини, якої, на жаль, вже нема, відчула просто фізичний біль, її і свій. Він воскресив на мить її, а мене примусив змиритися з тим, що ЇЇ вже нема.

Чому...

«Відчуття безумної безглуздості світу наповнює мене вщерть і викликає дике бажання кричати і вити. Але не можна, бо моє мале розумне хлопченя, розриваючи своє маленьке сердечко від співчуття, просить і кричить: «Мамо, не плач». І віддає найдорожче, що має - велику банку соку: «Тільки не плач, матуся».

Скільки вистраждала за тебе, скільки страху натерпілася, поки носила тебе під серцем, і потім, коли вже народився... А зараз (як я ненавиджу своє життя, і себе в ньому!) змушена робити такий страшний вибір.

...Не буде в тебе братика, мій пуп’янок, моє золотоголовий мислителю. Ніколи не думала, що це так важко і боляче. Скептично посміхалася над серіальними трагедіями «абортичок», теж мені трагедія... Всі роблять, і нічого. Життя завжди мене б’є за такі думки, щоб не сміла, щоб вчилася, щоб мучилась. От тобі і на - тримай, відчувай...

Коли хотіла дитину, вимолювала, канючила у Всевишнього, кожен день, хвилину рахувала, – теж повинна була вистраждати сповна. Нічого, навіть те, що Богом дано жінці, не давалося просто. Перше померло ще в мені, а я чіплялася, не давала позбавити, зненавиділа лікаря, який витягнув з мене отой мертвий згусток крові і врятував від зараження. Другий – мій пуголовок - кожну мить лякав бажанням покинути свою нерозумну матір, але вимолила, випросила і – о, пологи – найкращий день, найщасливіший. Це день Вселенського благовоління і єдності з Космосом. Мить Абсолютного Щастя.

І от – випробування – просила, хотіла – народжуй, ще і ще.

Ненавиджу світ – за такі ігри... Найгірше, звичайно, не біль і навіть не відчуття гріха. А сам страх, жагучий, безмірний тваринний страх порушувачки світової гармонії, страх за сина, за любов, за життя. Через мене може постраждати моє дитя!!! Вию, як вовчиця – тільки тихо, крик розриває все всередині на клапті, від того, мабуть, ще більше болю. Я просто не могла завагітніти, все робила, як треба, але ж є! Що це, як не «оскал» того ж таки Космосу, Гармонії – отака собі єдність протилежностей, «бінарна опозиція» - ось, з мене філолог попер, трохи сльози просохли – і попер... Геть! Відійди! Я зараз просто Жінка, ні, Пражінка І Праматір на всіх архетипних рівнях.

Вибір – це жахке слово. Всі розумні аргументи, матеріального рівня і вищого, мої власні та моїх близьких - ніщо перед цим глибинним страхом і потягом до материнства.

Не смій, чуєш, не смій думати про це. Забудь, умри у собі! Ти байдужа і пуста, ти Камінь, Пустеля, Вакуум. Тебе нема. І лише оте маленьке і пухнасте хлопченятко, що посопує у сусідній кімнаті, дасть тобі життя, але то буде завтра… Хоча, може, навіть сьогодні, коли серед ночі ти прокинешся від дзвінкого крику: «Хоцю соку!».

Що далі? Далі буде життя – нормальне, буденне життя сучасної жінки, у якої десь у глибині тіла заховане таємне місце, у якому пустота, вселенський вакуум, якого ніколи і нікому вже не заповнити.”