я віднедавна перестала сприймати фільми, як фільми, книги, як книги. не створювалися вони, щоб ми сприймали їх так. за кожним великим творінням стоїть велике послання. це ж не машини створювали, не роботи. хай там мільйонні бюджети, хай там ціла армія операторів, режисерів, видавців, продюсерів. хай там актори грають. хай грають фантастино, але ж найперше - це історія. історія, яка народилася в мозку конкретної людини. її досвід, її пережите, її сприйняття світу. шедеври не створюються аби стати шедевром. за кожним шедевром стоїть людина. її світ.

тому я зараз так сприймаю будь-який твір мистецтва. не важливо, музика це, чи кіно. я наче бачу, чую, відчуваю, що це значно глибше, живіше, особистініше. я наче стою та слухаю, що конкретна людина хотіла тим сказати. а якщо зі мною слухають сотні тисяч, мільйони. стоять розкривши роти, повертають через сказане своє життя на 180 градусів, плачуть, або сміються.... оце вже шедевр. тут не засперечаєшся. я не применшую заслуги усіх тих, хто дає тому шедевру майбутнє. навпаки щиро захоплююсь, бо вони зуміли розгледіти, підхопити, подарувати життя тій ІСТОРІЇ ЛЮДИНИ, ІІ ПОСЛАННЮ.

раніше я так не сприймала. просто собі дивилася. щось зачіпало, щось ні. пригадую, як вперше читала Кен Кізі ще у школі. навіть книжку ту пам"ятаю візуально. знаєте, така стара із закрученими, наче гусінню сторінками. вона так пахла, як пахнуть старі книжки, а папір був таким жовтуватим та шорохуватим під пальцями. обкладинка м"яка, глянцева. я тоді точно пам"ятаю, що читала і плакала. я розривалася у своїй симпатії між Макмерфі та Вождем Шваброю. мені хотілося бути то одним, то іншим. я вигадувала, що відчуваю в собі ту і ту силу. але то був лише початок.

я пригадую як дивилася "Політ над гніздом зозулі" в театрі Заньковецької у Львові. досі у пам"яті старі, з протертою червоною оббивкою сидіння. напівпорожній зал. моє перше відвідування цього театру. я побачила афішу цієї вистави і не могла не піти. хоч грошей тоді не дуже й мала, бо навчалася. пригадую, як затягла подругу Таню на виставу і вона ледь не заснула там, а я сиділа немов зачарована. досі у пам"яті яскрава помада акторки, котра грала медсестру.

потім мені казали, що фільм ліпший за книгу. потім мені казали, що книга краща за фільм. я нікому в таких речах намагаюсь не вірити. сприйняття - річ дуже індивідуальна. дуже рідко трапляються люди, з котрими ти на одній хвилі. з котрими можеш відчувати однакові емоції та ними ділитися.

фільм не кращий за книгу, книга не гірша за фільм. це все не має жодного значення. я давно мала в голові цих героїв, цю оповідь, ці картинки і нині вони ожили. зробилися ще більш реалістичними. я наче поторкалася до усього, що і так довгі роки жило в моїй свідомості.

мораль цієї історії дуже проста. оце все - НАШЕ ЖИТТЯ. дуже багато з нас отак живе. одні намагаються звільнитися, як Макмерфі. але згорають, згорають раніше, ніж вдається втекти. вони згорають, але це аж ніяк не сумно, бо вони намагалися. правда - намагалися. а це вже перемога. це вже свідчить про те, що коліщатка в голові крутяться. що ти не той, котрий добровільно прирік себе. ти не той, над ким постійно хтось буде. хтось, або твій власний страх.

інші приходять до цього поступово. плекають в собі ту силу, наче слабку рослинку. вони йдуть до того роками, десятиліттями і врешті стають сильними, а вже після цього вільними.

хоч вільні і ті і інші. бо важлива спроба. ніхто нас не оцінює за вчинки. оцінки в праві давати лише ми самі. давати собі.

кожен може піти. піти, куди його кличе серце. або просто вибрати, де йому зручніше. ота славнозвісна "зона комфорту". що вона дає? та нічого, крім забуття і оніміння душі. світом блукають мільйони душ, які отак добровільно прирекли себе. вони їдять, ходять вулицями, займаються сексом, або не займаються. але не живуть.

пригадуєте, як він запитував у Біллі:

- а коли ти зможеш?

- коли в мене буде вільний вікенд?

- а зараз ти зайнятий?

- ні

- то роби!

(хай не дослівно, але суть)

- коли ти це зробиш???

- коли???

- коли ти матимеш, час, сили, бажання, коли ти врешті перестанеш боятися, коли спробуєш жити так як тобі хочеться, робити, що тобі до душі?

- коли???

- колись, зараз, чи таки ніколи???

та втеча до себе є принциповою. без неї життя нічого не варте. правда.

я нікого тут не вчу, не наполягаю. просто десь в мені говорить і Макмерфі і Вождь.

мабуть, я почула те послання людини, яка це створила.

***

і я плакала й цього разу. так як і над книжкою. а сльози - це голос серця.

думала почати занудно про те, у що я вірю і в що не вірю, але почну із ось такого сюжету. а ви скажите, як він вам і чи дивилися б ви такий фільмв:

крупним планом показують труси в квіточки, які строчать на швеній машинці. спереду нашивають етикетку, на якій великими літерами написано "ТРУСИ"

(далі іде інший відеоряд)

два чувака спілкуються десь у під"їзді.

- у мене недавно один знайомий вдавився арахісом? нормальний мужик був...

(далі йде відеоряд. показують чувака (певно менеджера), який прийшов до себе додому в порожню квартиру. там є лише пес та дві пляшки пива, які він приніс. він прийомає душ, роздягається і... о богі.... на ньому ті самі труси в квіточки, які показували на початку. то фігня, що у чувака нормальна така вмебльована сучасна квартира. а от труси він носить з претензією. такі певно старі діди в селі вже не носять. але нехай. най то буде режисерський задум.)

отже. той чоловік сідає собі пити пиво і дивиться телек. там показують фабрику, на якій в"язні виконують різні роботи. і.... замрітє... показують, як один колишній бандюк шиє отакі труси, як на ньому. може й їх самих. (ооо... який поворот, "я разгадала знак бесконечность...)

сюжет розгортається ще крутіше. той чувак починає пити пиво і заїдати його арахісом. в цьому мометі мені захотілося закричати йому. знаєте, як ото діти роблять у театрі ляльковому "він злий, не ходит туди". ну от мені хотілося попередити - не їж той арахіс бо вдавишся. але він мене не послухав, мого пронизливого внутрішнього голосу. з"їв арахіс та вдавився.

наїзд камери. показуються знову тих чуваків, що були у перших кадрах. і один запитує в другого:

- і що з ним?

- та помер?

- хіба йому не було кому по спині постукати?

фініш..................................... і три мільйони крапок. і це ще самий смішний  (смішний у своїй тупості) фільм на фестивалі українського сучасного кіно "відкрита ніч", який я власне оце вночі напередодні і відвідала. навигадувала собі, що подивлюся класне українське кіно. хай малобюджетне, але з душею зняте, з нетиповим сюжетом. а тут бля "обнять і плакать". я навіть уявити не можу хто таке зняв, потім - хто таке відібрав для кінопоказу. бо це не те, що примітив, а навіть гірше. якась деградація, чи що. коли молодь, яка сиділа за мною ще й плескала окремим фільмам, у мене холодок пробігав спиною. я не якийсь кінокритик, бороньбоже, кажу, як звичайна глядачка, який реально болить те, що побачила. бо давно не бачила такого відвертого, лажового, не зрозумілого несмаку. проаналізувавши побачене, зрозуміла, що українські режисери чомусь вирішили, що дуже правильно при зйомці стрічки дотримуватися кількох правил:

а) бути дуже філососфськонезрозумілим (певно навіть собі)

б) треба аби обов"язково була якась дуже глибока мораль або зайоб головного героя. і він усю стрічку ходить отак зайобаний і це поступово переходить у наступний пункт

в) всі мають страждати. повзати долі, пити з калюж, помирати в кожній другій короткометражці.

фу. чесно мене почало ковбасити після перших півтори години. я просто зібралася та пішла. пішла дуже засмучена, бо багато очікувала від цієї ночі, а вийшов пшик. для мене сучасне українське кіно поки що пшик. примітивне, не глибоке, абсолютно халтурне та не якісне. кажу суб"єктивно. якщо ви знаєте хороші українські фільми, покидайте мені їх сюди і я із задоволенням перегляну.

ще одне подумалось. а можливо, як нація ми ще просто не готові продуктувати якісний продукт? можливо, ми ще не пройшли отой шлях пафосності, зарозумілості, віри в свою порожню геніальність. бо усе хороше - це найперше каторжна праця. каторжна, а не халява.

у мене все. бо наболіло.

 

Переглядала учора фільм "Самсара". Про життя будійського монаха, котрий після духовних пошуків повернувся у світ та став жити як звичайна людина. Фільм дуже довгий по тривалості, але дивишся наче на одному подиху, бо протягом стрічки надто сильно занурюєшся у побут будійського монастиря, життя звичайних тібетців. Вперше я побачила отаке вивернути назовні духовне шукання. Режисер наче заперечує всі істини буддизму, або ж навпаки показує їх реальними та чесними. Дуже сподобалась думка:
- Ти не можеш у повній мірі (свідомо) відмовитися від того, що не спробував, не пережив. (навіть будда не відразу став буддою, а цього монаха за тібетською традицією ще маленьким хлопчиком віддали до монастиря на виховання).
У фільмі багато дуже красивих та чуттєвих еротичних сцен, як не дивно. Багато гарної та просторої природи.
І ось ще момент, який мене зачепив. Думки його дружини, яку він, спробувавши мирське життя, хотів залишити та повернутися до монастиря.
Коли читаєш ці слова, замислюєшся, то хто ж у дійсності будда.

"Царевич Сидхартха, Гаутама,
Шакья-Муни, Будда...
Все знают эти имена,
а имя Яшодра?
Яшодра была женой Сидхартхи.
Она любила его всем сердцем.
Однажды ночью
Сидхартха покинул их,
её и своего сына Рауля,
чтобы искать Пробуждения
и стать Буддой.
Он ушёл без единого слова,
даже не попрощавшись.
Она сочувствовала
больным и страждущим
задолго до того, как Сидхартха
хотя бы увидел страдание.
Откуда нам знать, что не ей
он обязан своим Пробуждением?
Пема...
Может, Яшодра тоже хотела
покинуть Сидхартху и Рауля!
Узнаем ли мы когда-нибудь,
старадала ли Яшодра
от гнева, одиночества или горечи,
когда Сидхартха покинул её?
О ней кто-нибудь думал?
Что она ответила,
когда её сын Рауль
задал этот вечный вопрос:
"Где мой отец?"
Что она могла ему сказать?
Какая же мать покинет
своё дитя посреди ночи?
Только мужчина
на это способен.
Таши, только мужчина!
У Яшодры не было выбора,
кроме как отказаться от мира.
Она обрезала себе волосы
и доживала в отшельничестве.
Таши!
Если бы твоё чувство Дхармы
было таким же сильным,
как твоя любовь
и страсть ко мне,
ты уже стал бы Буддой,
прямо в этом теле,
прямо в этой жизни."

Фільм цікаво дивитися навіть якщо не маєш жодного стосунку до східної філософії. Дуже незвичний сюжетний поворот та глибокий за смістом.

А кислородное голодание случается с теми, кто много лет дышал воздухом малонасыщенным кислородом, кто дышал женщинами пахнущими потом или дешевыми духами вместо детского мыла поскольку если нет у тебя денег на дорогие духи, то на детское мыло и шампунь из крапивы всегда можно насобирать, если нет у тебя дорогого платья, то сарафан из цветов всегда можно сшить самой. Если ты следуешь моде из журналов и не знаешь, что мода это то что отражает твой внутренний мир то ни духи ни мыло ни сарафан из цветов не насытит воздух кислородом и у любого мужчины рядом с тобой обязательно случится кислородное голодание.

*

И в каждой женщине есть два танцора, и каждая женщина поглощает кислород, но не каждая женщина сама является кислородом.

*

Бачила "Кислород" Вирипаєва. Нічого не буду казати. Просто подивіться. Варто!

тут текст вистави, за якою знято фільм

http://lib.rus.ec/b/119180/read

почитайте і все зрозумієте.

 

Я запізнилася з цією стрічкою на цілих шість років. Так вийшло, що побачила "Ейфорію" російського режисера Івана Вирипаєва лише зараз. І зрозуміла - ось, нарешті, віднині він один з моїх улюблених режисерів. Фільми часто мене самі знаходять. Наче просяться - ну візьми, подивись. Знайшла цю стрічку вконтакті і була вражена головною картинкою на відео. Коли ж увімкнула, сиділа, наче заворожена. Стільки простору та краси, руху я не бачила в жодному кіно. Хотілося зупиняти кожен кадр та роздивлятися, або відфотографувати геть усе, бо кожен момент був настільки вивіреним і точним....  Це зовсім не європейське кіно. Воно наше, правдиве, з надривом. Але той надрив такий вишуканий, що хочеться милуватися. Можливо, тому що Вирипаємо режисер театру і кіно, яке він знімає нині, наче поєднання цих двох величин. І може я не правильно зараз скажу, але за відчуттям він наче сучасний Тарковський з такою ж приємною протяжністю кадру. Це означає, що звичайну билинку може знімати хвилин 5 і ти сидиш наче загіпнотизований та роздивляєшся її (а так часто робили у дитинстві). Історія проста, і якась навіть безсюжетна, ні... швидше бездіалогова, але це нічого не псує. Бо у житті ми і так надто багато говоримо, і часто за словами немає суті. Історія про двох - чоловіка та жінку і третього, котрий завжди зайвий. А також про те, що один день може змінити все. І так, зазвичай, і стається. Те, що плануєш, вивіряєш рідко перетворюється на реальність. Спеціально зробила добірку кадрів із фільму. Він прекрасний по суті і за формою.

 

 

Вчора уночі плакала над фільмом. Я рідко тепер плачу над фільмами. Здається, передивилася усе "плакальне" кіно. Фільми не прості, котрі можна вважати класикою. Аж ні. "Спорожніле місто" (російською "Опустевший город") мені порадили. За винятками пристаю на чиїсь ради. Хіба кількох людей, смаку котрих довіряю беззастережно. А тут відчула, що фільм "мій". У головній ролі Адам Сендлер. І... він там зовсім не дурачок, до котрого звикли. Дуже глибокий, занурений у себе, непередбачуваний та дивний. Якщо коротко сюжет - кіно про двох друзів, один з котрих втратив родину під час терактів у Америці. Втратив дружину та трьох доньок. Залишився зовсім сам. Але фільм не банально про цю втрату. Він дуже багатошаровий. Він про дружбу, біль, допомогу, прийняття, особисту свободу в стосунках, чесність. Хороше і несподіване кіно.

Сподобалось, що герой Сендлера колекціонував старі платівки. Коли купував їх - нюхав. Я теж так часто роблю зі старими книжками.

Сутра сердца

Форма - это пустота,
пустота - это форма.
Нет глаз, ушей, носа,
языка, тела, ума.
Нет цвета, звука, запаха,
вкуса, осязания, всего сущего.
Нет тебя, нет смерти и нет страха.
Нет старости и смерти.
Нет конца старости и смерти.
Нет страдания, и нет его причины
или конца страданию.
Нет пути, нет мудрости
и нет победы.
Так жил Бодхисатва,
и истинное понимание не было
помехой его уму.
Нет помех, значит, нет страха.
Далеко за пределами
ускользающих мыслей.
Это - Нирвана.

 

У мене на флешці три фільми Бертолуччі і один якогось афганського режисера під назвою "Усама". І зараз ця флешка мій найцінніший трофей. Логічно, коли на вулиці стає холодно, я починаю отак запойно дивитися кіно. Взагалі, фільмів Бертолуччі мало би бути два. Але мене останнім часом захопила особистість Кіану Рівза. Вирішила пошукати якийсь "нематричний" його фільм і натрапила на "Маленький Будда". Коли ж дочиталася, зрозуміла, що це також фільм Бертолуччі. Отже, вивчатиму творчість цього режисера. Колись так я передивилася більшість фільмів Хуліо Медема і це були прекрасні відкриття для мене. Світ кіно захоплює мене, бо розглядаю фільми як калейдоскоп поєднання різних видів мистецтва - фото (кадр), література (сценарій), акторська гра (театр), музика (санудтреки)....

Сьогодні на порядку денному фільм "Манолете" з Едріеном Броуді та Пенелопою Крус. Це фільм про легендарного іспанського матадора Манолете. Більше не буду казати, бо враження будуть іншим постом.

і мені чомусь здається (суто відчуття) там повинна бути красива музика

 

... і зрозуміла, що потрібно прочитати книгу.

На вихідних переглядала фільм "Артист". Чорнобілий, німий, той, котрий став кращим фільмом 2011 року і отримав статуетку "Оскар". Я скептично ставлюся до оскароносних фільмів. Нині скептично, хоча раніше вважала справою честі їх переглянути. Зазвичай, це фільми системи, розраховані на масове споживання. Мені не імпонує така адаптація "під усіх". Тому я не ходжу на кіно, на котре усі ходять стрункими ширенгами. Фільм "Артист" я сприйняла, оцінила, насолодилася. Але суто в своєму ключі. Мені наче зайвий раз показали, у що може вилитися боротьба людини з системою. У ній немає жодного сенсу. З тієї причини я не цікавлюся політикою, не роблю усього того, що роблять інші. Але ця моя позиція не є боротьбою. Просто свідомо не хочу ставати в ряд. Насичувати своїми емоціями, своїми відчуттями, енергією структуру, котра головною метою має деструктив та руйнацію. Нас купують, дурять, продають, використовують. Роблять це на кожному кроці. Більшість ведуться. Більшості навіть здається, що це вони "рулять" в своєму житті. Хоча на відсотків 99 "рулять" ними. Люди, наче ляльки-неваляшки, які мудра рука маніпулятора хитає то в один, то в інший бік. Але з цього бескінечного хитання можна вийти. І вийти дуже просто. Потрібно зупинитися і наче вперше поглянути на все абсолютно без емоції, оціночно. Перестати бути актором у п'єсі життя, а стати її режисером. Розуміти мотиви своїх вчинків, а не керуватися лише емоціями. Боротися з системою можна лише ігноруванням, видимим погодження із нею, або своїм власним життєвим сценарієм. Ігнорувати слід свідомо, зважено. Здавати себе в оренду також з розумом. Коли ти наче погоджуєшся із усім, що відбуваєтся, але це не погодження, а усвідомлене прийняття правил гри. Інший варіант - чути себе. Для цього потрібна сміливість та робота над собою. Зараз мало хто думає про те, що над розвитком особистості потрібно працювати. Більшість сприймають себе як константу, а це і є головним ключем до маніпулювання нами.

Ось фільм:

 

Він хороший і змушує думати. Але не переглядайте його як просту трагедію маленької людини, котра колись мала славу. Дивіться глибше.

В колонках играет - John Mayer – Say

Зараз рівно 23.30 і я сиджу на великому батьківському ліжку. У мене ніколи не було власного ліжка і я не знаю чи буде. І якщо навіть не буде, це не настільки важливо і не вирішально. Я звикла жити усюди, з моєї свідомості якось стерлося відчуття дому. І це не погано. просто так сталося. Є думка про те, що ми змінємось із кожною прочитаною книгою, із кожним переглянутим фільмом. Це правда, бо пережита кимось не нами (не страшно) емоція часто збурює в нас самих почуття, які ми вважали приспаними, або навіть не здогадувалися про них. Я щойно переглянула прекрасний фільм "Пока не сыграл в ящик". Так звучить його назва російською. Чесно кажучи, я навіть не знаю як перекласти це українською та мені і не хочеться перекладати. Чому, чому я не бачила його раніше і ніхто мені не розповів про цю історію. Певно, одну з найчесніших історій життя і смерті із тих, що я бачила. Останнім часом я багато замислююсь про смерть, але думаю про неї зовсім по-іншому, не так як раніше. Зараз я дуже концентровано почала відчувати життя і вона наче впритул наблизилась до мене. Ні, я не хочу лякати і якось філсофствувати на цю тему. Просто ось зараз я чітко зрозуміла що вона Є і що ми НЕ ВІЧНІ і жити потрібно тут і зараз. Але зрозуміла це не істерично і не з бажанням стрибати з парашуту, народжувати дітей і втілити в своєму житті ще купу різних карколомних вчинків та рішень. Я зрозуміла це спокійно. Я зрозуміла, що треба бути вірним собі.  Ніщо не є мірилом нічого. Головне бути чесним з собою.  Дуже сподобалась одна думка з картини. Головний герой, якого зіграв Морган Фрімен (приречений до смерті через 4 стадію раку) розповів іншому головному герою, образ котрого втілив Джек Ніколсон (також невиліковно хворий).... так ось він розповів йому уявлення про смерть древніх єгиптян. За їхнім віруванням людину після смерті зустрічають боги і ставлять їй лише два запитання: ЧИ ЗНАЙШОВ ТИ РАДІСТЬ У ЖИТТІ? (це запитання не складне і більшість відповість на нього ствердно, бо в кожного своє мірило радості), а ось друге запитання мене вразило А ТВОЄ ЖИТТЯ ПРИНЕСЛО РАДІСТЬ ІНШИМ?
Я б не знала зараз, що на нього відповісти і тому можливо мій час ще не настав. Ми постійно боїмося бути справжніми, боїмося виказати свою слабкість, бути знехтуваними, боїмося відмови, боїмося почути правду, боїмося, боїмося.... Закриваємо своє серце, залишаємось сам на сам із собою. Але не із тим собою, з котрим варто залишитися. Бо у нас страх і пустка. Але можна жити іншим життям. Ніхто не знає скільки нам відміряно. Та зараз я знаю одне - те, що справжнє - любов, віра, чесність, радість. Те, що не купиш і не продаш за гроші і є тим, заради чого варто жити, заради чого варто бути чесним із собою і кидати собі виклик, приймати рішення і робити вчинки. Лише заради цього!

Ось фільм, якщо хтось вирішить переглянути

 

 

 

а ось переклад чудової пісні з фільму, яку я зараз слухаю, і слова якої мені здалися вартими уваги:

Скажи

Собери всю свою растерянную честь,

Каждое разочарование,

Все так называемые проблемы,

И лучше оставь их в прошлом.

Скажи, что тебе нужно сказать

Ходишь один-одинешенек,

Сражаясь с тенями в голове,

Проживая все прошедшие моменты заново,

Зная, что ты бы был лучше,

Если бы только мог...

Скажи, что тебе нужно сказать

Не бойся того, что ждет впереди,

Не бойся того, что должно закончится.

Тебе нужно знать, что, в конце концов,

Лучше сказать лишнего,

Чем вообще не сказать того, что должен.

Даже если руки дрожат

И вера сломлена,

Даже если глаза закрыты,

Сделай это с открытыми глазами...

Скажи, что тебе нужно сказать!

Если верить Зеланду, то, что вас сильнее всего раздражает, что вы хотите больше всего изменить, переделать очень часто может быть вашим делом. Просто вы сами желаете реализовать себя в этом, но в силу определенных обстоятельств, страхов - не решаетесь. Так вот, если верить Зеланду, таким делом для меня есть пиар и реклама. Это то, что сильнее всего меня выбешивает и что я очень хотела бы изменить и часто меняю в мыслях. Мне даже весело стало от этой теории. Доля истины тут определенно есть. Я раньше много книг читала по созданию рекламы, мне всегда были интересны качественные политтехнологии (которые для нашей страны большая редкость)

Но я не об этом. Просто к слову пришлось и вспомнилось. Вчера посмотрела очень добрый индийский фильм. Название многообещающее - "Три идиота". Посмотрев минут 15 я даже хотела выключить, но потом втянулась. Фильм оказался очень светлый, яркий, теплый и со смыслом. О жизненном пути и предназначении каждого. Отношении к знаниям, людям, самоуважении. Я уже сто лет не смотрела индийских фильмов. Признаюсь честно, даже заплакала несколько раз. Умеют они растрогать. Кино хорошее, смотрите не пожалеете. Вот  знаете, у меня не было проблемы жизненного выбора, ощущения, что я пошла не своим путем. Я очень люблю журналистику. Очень! Мне никогда не приходилось говорить, что мой начальник дурак. Не было такого, чтоб я не хотела идти на работу. В этом плане - я счастливый человек. Я получаю громадное наслаждение от того, чем занимаюсь. И рада всегда новым возможностям, которые случаются в моей жизни.

А вот, собственно, фильм.

 

 

Я на свою не жалуюсь и очень ее люблю, но...

Смотрела вчера вечером хороший фильм. История девочки из Сомали, которая стала известной моделью. Суть фильма могу сформулировать одни предложением: если ты выбрал путь - следуй ему до конца. Интересная история, советую. Я вообще люблю автобиографические фильмы, основанные на реальных событиях.

 

История Варис Дирие — простой девочки-кочевницы из Сомали. В 13 лет она сбежала из семьи, добралась до Могадишо, а потом оказалась в Лондоне. Через несколько лет ей удалось стать одной из популярнейших моделей мира. Варис не была первой темнокожей топ-моделью, но она стала первой женщиной, которая публично осудила практику женского обрезания, была назначена специальным послом ВОЗ и создала Фонд по борьбе с FGM.

*

Я вот раньше думала, как это люди целуются? Им же ведь носы должны мешать, а теперь вижу не мешают носы.

*

— Вот иду я красивая по улице, а мужики вокруг так и падают, так и падают… И сами в штабеля укладываются!

*

— Ненавижу….
— Ты ж говорила, что полюбила?
— С тех пор еще больше ненавижу!!!

*

А я вот никогда замуж не выйду, правда, мам Вер? Одному ведь лучше, хочу — халву ем, хочу — пряники.

*

Ходят тут всякие, а потом у меня ложки пропадают!

*

Режиссер: Томас Бальмес Изо дня в день, в течение 18 месяцев, в четырех странах мира камера Томаса Бальмеса беспристрастно наблюдает за четырьмя младенцами с момента их первых шагов. В картине нет ни одной постановочной сцены. Насколько тщательным и разработанным был подход к съемке, настолько удивительным и впечатляющим оказался результат. Зрителям предстоит пережить чудесное приключение и открыть мир вместе с Мари из Японии, Байярджаргал из Монголии, Хетти из США и Понихао из Намибии.

У любого «нет» всегда есть шанс стать «может быть».

*

Оправдание нужно лишь затем, чтобы не свербило. Мотивировки и оправдания, даже фальшивые, успокаивают. Если человек оправданий себе не находит, значит, у него есть совесть. Как правило, человек, у которого есть совесть, несчастен. Счастливы люди, у которых совесть скромно зажмуривается и увертливо находит себе оправдание.

*

Существует достаточно убедительная точка зрения, что знание истины не дано человечеству. Уже потому, что все мы внутри жизненного процесса, а не вне его.

*

Нормальная семья не бывает без конфликтов, больше того — должна быть конфликтной, если ее составляют личности.

*

Бывают такие отношения с женщиной, когда ты не смеешь прикоснуться к ней из-за невыносимо сильного чувства.

Читать далее...

— Какая из всех жизней правильная?
— Каждая из этих жизней правильная. Каждый путь правильный. Всё на свете могло быть другим, но иметь тот же смысл.

*

Когда мы расстались, я поклялась, что никого не полюблю. Ни к кому не привяжусь. Нигде не осяду. Ничего не возьму для себя. Я решила, что буду только притворяться живой. Этого момента я ждала всю свою жизнь. Отказывалась от других жизней ради одной-единственной жизни с тобой. Но я отвыкла, ты понимаешь?
От любви.
Я боюсь опять тебя потерять. Боюсь снова начать жить без тебя. Я в ужасе от этой мысли. Нам нужно время.

*

Ребёночек видит свои руки, но не может увидеть себя. Так есть ли он на самом деле? Существую ли я?

*

Мне всё время кажется, что я встречу тебя за углом.

*

Я изучаю время. Ту самую штуку, из-за которой все происходит не сразу.

*

Что происходит, когда мы влюбляемся? Под воздействием стимула гипоталамус выбрасывает мощный заряд эндорфинов.
Но почему именно эта женщина или этот мужчина?
Может индивидуальный набор феромонов подает нам генетический сигнал?
Или мы узнаем черты чьей-то внешности?
Мамины глаза?
Запах, пробуждающий приятные воспоминания?

*

Одна снежинка может согнуть лист бамбука.

*

В шахматах это называется «цугцванг», когда оказывается, что самый полезный ход — никуда не двигаться.

(с) Mr. Nobody

Вчера шла с килограммом персиков домой после работы. На встречу два парня. Один говорит: - Вот только сказал другу, что на такой девушке готов жениться. Не знаю почему, но я рассмеялась. Наушники из ушей достала, а там "продиджи" играют. Я сейчас только "продиджи" и оперные арии слушаю. Это меня успокаивает и наполняет. Попросил телефон. Я не дала. Никогда свой номер не даю. Говорю, давайте ваш, я перезвоню. Естественно, что не перезваниваю. Пошла домой смотреть "Бойцовский клуб" и осознавать смысл жизни.

... и вот что осознала...

Читать далее...