*

я страх як не люблю пристосуванців. є така категорія людей, які вміють усім та кожному бути хорошими, вигрібати за будь-яких обставин і знаходити, як притулити або прикрити свою задницю.

такі ніколи не пропадуть, певна річ. але мене от завжди цікавило, як їм самим із тим живеться?

от я просто бачу, як приходить така людинка додому і  довольна потирає руки на кухні за приготуванням вечері.

думає, ох і круто я всіх їх наїбав, а вони і не помітили.

або ще так: ох, який же я класний, що так  вмію влізти без мила в одне місце.

мене завжди від такого пересмикувало.

ні, я от нині не кажу про якісь закони карми. жодним чином.

але от йолки-палки, ви шо, думаєте, що ми усі вічні? вам прикольно буде лежати помирати і думати, який я ахуєнний в отій своїй хитрості?

блін, я так не хочу, чесно. а якщо хтось так робить, то зупиніться. бо це так ницо і мілко, що просто гидко стає.

оте трусіння за свою шкуру, брехня, здавання інших, вигадування, де краще та вигідніше.

для мене всі проступки однакові. дрібна брехня, то те саме, що велика підлість. немає різниці.

вже грішним ділом думаю, всі ми вміємо виправдовувати себе в своїх власних очах. типу я такий красава, то обставини так склалися, мусив так вчинити.

але ж хіба всередині від того не гнило? нє?

я зараз скажу за себе, що ніколи не гнитиму отак. хай навіть на шкоду собі.

*