Моє зимове чудо має трохи казкову обкладинку.
То ж жила-була я. Звичайна дівчина, весела і закохана у все навколо. А як же бути не закоханою, коли навколо сніг виграє, іскриться, сідлає вітер і летить, летить до неба, а звідти знову тихенько спускається на твої змерзлі плечі.
Ось так блукала з школи додому, з дому до школи, іноді тікала зустрітись з хлопцем(щоб було), але одного разу все змінилось.
Як завжди йшла до школи, але знала, що вечором у мене зустріч. Мережа штука непередбачувана, і іноді може подарувати тобі ще щось крім спаму. Так із цим «героєм Стендалівського роману» я познайомилась саме в мережі. Рік приємного спілкування і захотілось зустрітись. Вже кому ця ідея прийшла в голову – не скажу. Та і сама не знаю. Напевно, чаклунка зима так захотіла.
Настав вечір. Я не особливо готувалась, просто хотіла поспілкуватись. Мене зустрів змерзлий високий хлопець. Це було перше враження. Ми гуляли по брукованим вулицям і розмовляли, знайомлячись знову. Ми трохи сміялись і трохи сперечались. Не було чогось
непередбачуваного, особливого, відкритого чи інтригуючого – нічого такого не було. Не було навіть залицянь і дурних підлабузництв. Просто погуляли. Ще в житті такого «просто» не було.
Пройшов приблизно тиждень, а може трохи більше. Напередодні мого дня народження падав сніг, і святковий настрій надавав блиску очам. Я захотіла знов зустрітись. Ми пішли в парк. Він, цей Жюльєн, був нейтральним до зледеніння, і мені захотілось щось змінити. Я просто підійшла до нього і… дала йому підзатильник. Далі йшов здивований погляд, трохи мовчання, крапля вагання, і ми покотились по снігу. Ми грали в сніжки, робили янголят, сміялись і бігали, поки самі не стали схожим на сніговичків. Стомленими, але щасливими, ми повернулись додому.
Так сталось, що я відчула деяку тягу. Мені було приємно з ним. Навіть якщо не зустрічатись (дівчина-хлопець), то просто гуляти, говорити, вирішувати проблеми галактичної важливості і театрально насуплюватись, коли жарт стосується себе коханої. Це було весело і наївно, так по-дитячому грайливо і щиро.
А Зима собі жила своїм життям. Працювала на славу: трудилась над слизькими дорогами і постійним снігом. Саме ці сніжинки взяли мою та його руки і з’єднали їх. Була чудова відговірка: «Холодно. Правда холодно? А твоя рука тепла». Справді, цей доторк грів.
Ми йшли обабіч дороги, по скляним тротуарам, падали і підіймались, жартували і розкривались один-одному все більше і більше. Ми розуміли і підтримували, ділились тривогами і боялись будувати плани. Ми були разом: у серці та душі, у думках та на лінії телефону. Це не було пристрасне кохання, але ніжне і відверте довірення свого потаємного йому і збереження його потаємного.
Звичайно, сердечка і смайлики, що ми малювали на срібно-синім тлі, не закарбувались там, і розтаяли, як і сніг, але Зима передала нашу історію Весні, що берегла цю маленьку таємницю. Таємницю наших відверто-щирих, але безклятвених почуттів.
Моє зимове чудо перетворилось у казку. Як і в кожній казці, всьому є кінець. Але наш кінець ще не скоро, і, можливо, він буде дзвеніти дитячим плачем та родинним теплом, світлом різдвяної ялинки та внуками, що хочуть зловити Діда Мороза, який ставить подарунки під ялинку. Можливо, але через багато-багато років…