Вчора відбувся ювілейний показ "Тіней забутих предків" в кінотеатрі "Україна", тому самому, де 50 років тому під час прем'єри фільму було артикульовано естетичний та політичний маніфест шістдесятництва.

Урочистості в кінотеатрі довелось адмініструвати нам (Центру) власним коштом (Держкіно обіцяє відшкодування). Ми постарались зробити захід динамічним і сучасним, свідомо уникаючи етнографізму, зокрема й у візуальному рішенні промоматеріалів.

Якщо не враховувати експромту від представника делегації Верховинського району (він вирішив поспівати щось народно-патріотичне в фойє, дякувати богу, на той момент там лишалось обмаль людей), нам вдалося, здається, підкреслити новаторську інтенцію фільму, який став художньою лабораторією молодих митців 1960-х, і запобігти скочуванню в шароварництво.

Хорів, танцювальних колективів, народних строїв не було. Було делікатне виконання Скорикового твору симфонічним оркестром під орудою самого маестро.

Все б нічого, якби в останній момент не стало відомо про участь в заході Президента.

Вранці протокольна служба нещадно порізала сценарій, виключивши з нього всі найсуттєвіші тези та змістові акценти. На думку служби, учасникам подій й, власне, винуватцям урочистого показу - Ларисі Кадочніковій, Івану Драчу, Мирославу Скорику, - виступати взагалі не треба, адже ж буде виступати Президент!

Згодом розчулившись, для них залишили по 2 хвилини виступу.

Документалка на основі інтерв'ю з учасниками зйомок і прем'єри 1965 року, над якими ми працювали понад місяць, адже дехто зі свідків уже не в змозі прийти на показ, також нікому не потрібна, сказали в протоколі. Максимум - 5(!) хвилин.

Президент дуже зайнятий (авжеж, йому треба поспішати з реформами!). Скорику достатньо виконати один, а не два твори з фільму: "ми їх все одно почуємо в фільмі". Сценарій я дописував відтак за 15 хвилин до початку заходу.

Але все це було лише прелюдією до справжнього хаосу, який чекав на нас ближче до вечора. В 100 метрах від Майдану, де ще нещодавно відбулась революція Гідності, нам дали урок приниження, якого я вже не сподівався бачити.

Вдень до кінотеатру приїхала служба охорони. Собаки, металошукачі, десятки малоприємних типів в однакових костюмах. Для забезпечення безпрецедентних заходів безпеки від адміністрації кінотеатру вимагалося повне підпорядкування наказам УДО. Крихка, але смілива менеджер кінотеатру продемонструвала, проте, справжній приклад самоповаги, коли заявила, що виконує лише накази свого начальства, а не невідомих людей, які навіть не представились. "Але ж буде Президент!" - аргументували свої вимоги представники служби безпеки.

"Вибачте, - сказала дівчина, - але ми його не запрошували, він до нас їде, а не ми до нього", і я в цей момент відчув, що все-таки щось в цій країні міняється. Сервілізм бюрократів тхне не просто архаїкою, але неадекватністю. "Ми комерційна компанія, і вам не підпорядковуємось", - наполягала вона.

Поки заходи безпеки тривали, винуватці урочистостей стали потроху під'їжджати до кінотеатру. Коли я прийшов, на місці вже була Кадочнікова, Скорик та оркестр. Попри те, що у нас мала бути репетиція, монтаж виставки колажів Кадочнікової, саундчек, нас не просто не повідомили заздалегідь, що ми не зможемо все це здійснити, але навіть не пояснили, коли вхід нарешті відкриється.

Я побачив яскраво вбрану Ларису Кадочнікову на високих підборах, немолоду вже жінку, заради якої робився весь цей захід, одиноко покинутою на ганку. І вона, і Скорик мусили чекати 1,5 години, поки УДО почало пускати всередину. Це було приниження, яке важко уявити. Кадочнікова робила безплідні спроби пояснити, що вона героїня вечора, з нею ніхто не збирався розмовляти. Ніхто не вибачився. Їй навіть не запропонували сісти.

Наш "самий прозорий" за словами заступника голови АПУ Шимківа Президент в своїй промові став на плечі титанів, які 50 років тому зважились протестувати проти тиранії, але слова їм давати не збирались. Я зрадів, що на вечір не зміг прийти Дзюба, бо йому б слова не дали (протокол затвердив лише трьох мовців). Прозорість Президента я спостерігав з широко вибалушеними очима.

Весь цей час я також думав про те, що взагалі-то у нас парламентсько-президентська республіка, якщо мені не зраджує пам'ять. Що люди, навіть такі видатні, як ті, що ввійшли вже в історію набагато глибше, ніж сам Президент, - лише матеріал чергових мобілізаційних промов. Що слуги народу швидко забули, як непевно тримались на сцені майдану, коли народ проявляв свою волю.

Симптоматичним в промові Президента видався підбір історичних героїв: від Ярослава Мудрого через "нашого Тараса Григоровича" до політичних лузерів Грушевського та Винниченка, як основних будівничих незалежності. Справжні державотворці 1917-1921 рр. - Скоропадський і Петлюра - сором'язливо названі не були. Краще ж іти й далі лінією "благонької" історичної концепції Табачника, бо ж і теперішні державотворці інтуїтивно знаходять в історії адекватні власному масштабу історичні постаті.

Вечір обіцяв бути томним, якби Драч, вбраний по-простацьки в лляну сорочку, не ушкварив свою протоколом не передбачену промову.

В ній, незручній для Президента, він проявив справжній бунтівний дух шістдесятництва й дав урок підлабузникам, які створюють навколо Президента катастрофічно небезпечну зону комфорту. Дід сказав прямо: ви наплодили сотні і тисячі служб і агентств, але нічого не робиться, нема волі до реформ, тому і кіно нема. Президент пробував щось відповісти, але осікся й обійшовся звичною фразою про те, що "ми всіляко сприятимемо розвитку українського кіно, яке показало великі успіхи на міжнародній арені", принагідно помилившись в прізвищі "незручного" режисера Слабошпицького, яке, вочевидь, прочитав уперше.

На фоні всього цього пекельного хаосу дивом здається те, що сам захід пройшов гладко.

І те, що 460 людей були змушені чекати Президента 20 хвилин в малокондиціонованій залі, також уже здається дрібницею. Головне мовчки пам'ятати, що ми живемо в державі переможної Гідності.

Ivan Kozlenko

У Харківських інтернатах вийти на вулицю діти можуть лише в супроводі вихователя, а час на такі прогулянки знаходиться далеко не завжди. До того ж, маленькі замітки, не то що в ЗМІ, а на сторінках facebook можуть викликати величезний скандал. Щонайменший розголос є загрозою до звільнення. Тому адміністрації інтернатів добровільно чи примусово вивчають найголовнішу мантру чиновника: «все добре». Подібною є ситуація і в Полтавській школі-інтернаті №1 та Домбокській школі-інтернат для дітей сиріт, що неподалік м. Мукачево.

 Перше знайомство з інтернатом сталося восени 2004 року. Сполучені корпуса і вийти на вулицю можна лише з письмового дозволу старшого вихователя. Туалет один для хлопчиків і дівчаток без дверей (лише вузенькі перегородки), душ один раз на тиждень рівно на 15 хв. І маса іншого жаху. Весь час хотілося пити і вийти на вулицю. Це була Полтавська школа-інтернат №1.

У дорослому віці зрозуміла, що про ці проблеми більшість людей не знає. Допомога сиротам чи дітям з неблагополучних сімей, які перебувають в інтернатах, асоціюється з ящиками мандаринів, цукерок, купами іграшок. Але цього замало.

Першим на цю та низку інших публікацій відгукнувся директор мережі фітнес-клубів «Малібу» Дмитро Чорний. Він запропонував безкоштовні заняття з аеробіки та інших напрямів фітнесу. Ця програма діє і дотепер. Але труднощів теж вистачає. З усього м. Харкова водити дітей на фітнес погодилося лише два інтернати: «Гармонія» і «Родина». (Хоча фітнес-клубів вистачає і в інших районах м. Харкова). Вихователям пропонували грошову доплату, безкоштовні спортивні абонементи і масу інших послуг. Але відповідь одна: «Ні!». І не дарма так. Наприкінці грудня 2013р. двоє дітей з інтернату «Гармонія» вийшли з тренажерного залу першими і втекли геть. Після цього програму з безкоштовного фітнесу для сиріт було припинено. Слава Богу, дітки познаходились. З великим острахом вихователі повели дітей на нові заняття.

Тим інтернатам, які через різні обставини не можуть водити дітей до спортивних комплексів вирішили купити якесь обладнання. Почали з тенісного столу. Але з однією умовою: директор закладу має взяти подарунок на баланс інтернату і виготовити на це відповідні документи. Щоб можна було приїхати й перевірити: стоїть тенісний стіл на місці – чи ні. І якщо його немає – офіційно запитати, куди він подівся.

Підписати документи погодилась директорка Великобурлуцького інтернату, що розташований за 120 км. від м. Харкова. Це інтернат-розподільник. Тут діти можуть перебувати не довше 9 місяців. Їх вікові категорії і кількість постійно змінюються. У вересні 2014р. сюди привезли двох діток, які не розуміють що таке туалет і як туди ходити. Директорка прохала привезти памперсів.

Пошук меценатів почався зі сторінки facebook. Однак за кілька годин маленька замітка переросла у величезний скандал. Директорку пообіцяли звільнити з роботи за такий розголос і Наталія Посохова дуже хвилювалася та наполегливо просила більше не писати таких постів. 

Але разом з тим, за кілька днів хворих дітей забрали до спец. закладу і ситуація вляглася.

На публікації та розповіді про життя в інтернатах відгукнувся магазин «Авангард Спорт» та ПрАТ «Укргазвидобуток». Для Великобурлуцького інтернату зібрали одяг, іграшки і повідомили цю радісну звістку на дротовий телефон. … Подякували і попросили харчів: «Розуміємо, зараз війна. Багато не витрачайтесь. Візьміть якісь крупи».

9 листопада 2014р. до Великобурлуцького інтернату відвезли повен Джип речей і харчів. У мережі  facebook було викладено кілька фото та заклик шукати для цього закладу постійних спонсорів. Тут знову вийшов на зв’язок місцевий чиновник Віктор Слиш і директорка знову зі слізьми благала не писати таких заміток про її заклад.

Чиновнику відповіли. Ситуація вляглася. Але директорка вже нічого не просить окрім бензину на поїздку до цирку у м. Харків. Кошти у розмірі 1 тис. грн. знайдено. І так хочеться сподіватися, що після цієї акції і діти і чиновники будуть задоволені.

Тим часом доки шукали кошти на бензин, у дитячому притулку «Гармонія» стартував проект з енергозбереження «Надійне завтра» . В інтернаті «Родина» відповіли, що всі діти готуються до Дня Святого Миколая, а тому дуже завантажені і відвідувати семінари не зможуть. У цьому закладі періодично вдавалося проводити заняття з шашок. Прийде то 8-клас, то 2-гий. Сформувати постійну групу так і не вдалося. До того ж, вихователі часто посилались на велике навантаження та неспроможність дітей долучатись до участі в нових проектах. У понеділок діти йдуть на спецкурси до Юридичної Академії (усі, разом з молодшими класами, – думалось у відповідь), у вівторок – 7 уроків і репетиція до Нового року і т. д. Часу немає. Хочеться сподіватися, що діти зможуть взяти участь у конкурсі малюнків, і саме для цього організація «Енергія миру» продовжила термін прийому до середини січня.

Як згадується життя за зачиненими дверима у дорослому віці показав вихованець Домбокського інтернату, що неподалік м. Мукачево, Іон Деметер. Познайомились на Євромайдані у м. Києві. Хлопцеві було ніде мешкати. Іон, який панічно боїться свого справжнього імені, називав себе Стасом і не мав жодних коштів на існування. Порятувати сироту взявся харківський учитель історії.

«Треба негайно рятувати хлопця від такої майданії! Негайно вези до мене додому. Я тарілку борщу сироті не пошкодую», - зазначав учитель Олексій (прізвище просили не розголошувати).

Однак за кілька днів учитель задумався над військово-політичною ситуацією і втік до Росії. Іона Деметера привели до редакції сайту «Грані часу інфо», де він і мешкав кілька місяців.

Щоденно опікуватись хлопцем редакції довелося з кінця лютого до початку червня.  Періодичний зв’язок продовжується і дотепер.

Після оформлення інвалідності тривали пошуки житла і роботи. Однак Іон дуже тяжко запам’ятовував дорогу. Його доводилось водити на роботу і забирати з неї як дитину зі школи. Іон переймався тим, що когось обтяжує, казав, що життя в квартирі нагадує йому інтернат і кілька разів намагався втекти.

Зрештою, Іона Деметера було влаштовано в с. Кутьківку Дворічанського р-н. Харківської обл. Дмитро Кутько взяв сироту до свого дому. Дав окрему кімнату. Навчив вмикати комп’ютер і переглядати фільми. Іон допомагав глядіти двох маленьких дітей та обривати суниці. Перший місяць хлопець був дуже щасливим. Але після одного з сюжетів про Київ почав сумувати за зимовими подіями і друзями. У середині липня втік з дому й поїхав на майдан. Дмитро Кутько з глибоким сумом дивився на ліс і запитував: «Чому так сталося?... Невже в мене вдома гірше ніж на майдані? Чому? Що з ним буде далі? Що треба було зробити, щоб цього не сталося?...»

Так, Іон утік до Києва. Кілька тижнів ходив по майдану. Казав, що не хоче мешкати в хаті, бо то є чужим і незвичним для нього. Його вмовляли повернутися. Вмовляв повернутись до хати і єпископ Української Лютеранської Церкви Вячеслав Горпинчук. Але не повернувся. Лишився у Києві аж доки не захворів. Потім – приїхав до Харкова і зник безвісти. Глибокий сум огорнув і волонтерів, і священика Харківської громади «ВСІХ СВЯТИХ» Віктора Хаустова, і Дмитра Кутька, який чекав на його повернення до свого дому.

Іон Деметер знайшовся наприкінці жовтня. Живий! Повідомив, що мешкає в с. Серпневе Харківської обл. Пенсійну картку і телефон забрали. Копав буряки по людях, тож купив новий. І з карткою допомогли розібратись. Улаштувався на тимчасове мешкання. Каже, що господар час від часу п’є і краде гроші. Але повертатись до Харкова не хоче.

«У мене немає тата, бабусі. Хай будуть ці люди. Тут така красива шафа стоїть. Хазяїн п’є. Він тоді дурний і страшний. Я його боюсь і тікаю з дому. …. Ні не хочу. Ці люди, вони мені як рідні. Мені тут добре. … Ні, більш нікуди не тікатиму. Хочу жити в хаті», - зазначив Іон в останній розмові.

Допомогти сиротам, і допомогти якомога раніше можна тоді, коли проблема є відомою. І чим більше людей про неї знає – тим більше рук подають шматочок своєї допомоги. Наразі, було б добре сформувати низку пропозицій та написати окремий закон, який би забезпечив громадський контроль над інтернатами. А краще, влаштувати дітей у сім’ї. Там не потрібен письмовий дозвіл для того, щоб вийти на вулицю. Там є можливість спілкуватися з благополучними сім’ями і бачити те, до чого варто прагнути. Бачити не в кіно, книжках чи картинках, а в реальності. 

Це моя подруга. Звати її Жанна Титаренко. Вона - журналіст. Живе і працю у Харкові. Вона є прихожанкою Української Лютеранської Церкви, де і я буваю по середах на наших біблійних вечорницях. Жанна - дуже чесна і порядна людина, намагається допомагати навіть у безнадійних випадках. Вона представляє у суді інтереси незаможних громадян, які не мають грошей на справжніх адвокатів. Опікується сиротами, біженцями, людьми з особливими потребами. З січня по лютий, близько місяця, у 2014 році Жанна була на Майдані. Слава Господу, залишилася жива і не ушкоджена. Вона дійсно борець і громадянин. Я хочу допомогти її у поширенні важливої інформації по Харкову та області. Це наше життя. Таке, як воно є. Читайте, цитуйте. Прошу вашої підтримки. Якщо навіть Ви тільки прочитали, але не цитували ці матеріали, навіть і за це спасибі. Бо як Ви у Вінниці або у Івано-Франківську ще дізнаєтесь, що робиться тут у Харкові? Отож! То наперед дякую всім: і хто читає, і хто цитує! Не дякую тільки байдужим, але гадаю тут таких нема.

А це Жаннин сайт "Грані часу". Тут вона публікує чесні та правдиві матеріали по Харкову.