Любі мої...,Вибачте, що рідко тут з"являюся....Засіла серйозно за книжечку.... Нарешті хочу дописати....

Книга називається "21 сигарета"..... Після довгих роздумів  і перепробуваних варіантів зупинилась на цій назві. Чому саме 21 скажу потім, вірніше розв"язка буде в кінці книжки =).... А зараз викладу уривок, невеликий, щоб не надто багато читати...

13 сигарета

Фінал чергової історії....

***

Ми лежали на ліжку.… Він дивився у відчинене вікно на вечірнє небо. Я відчувала кожен порух його душі. Я відчувала як болять оголені нерви. В якісь моменти здавалося ніби я – це він. Я знала, що це кінець. Тільки боялася сказати йому. Думки плавали у повітрі як в переповненому акваріумі плавають риби, раз по раз зіштовхуючись хвостами і плавниками. З магнітофона лунав панк-рок. Удари барабанів іноді співпадали з ударами серця. І від цих збігів музика набувала життя. А його лишилося так мало. На кілька хвилин. Стільки можна чекати маршрутку посеред міста на якійсь обхарканій зупинці, стільки часу можна стояти в черзі за хлібом чи молоком, рівно стільки ми з ним чекали останній раз в кінотеатрі до початку фільму. Ці всі відчуття і думки були занадто незвичними  для нього. Ні, вони не були схожими на ті, які відчуваєш вживаючи наркотики, та і він не міг згадати коли востаннє їх вживав - рік? (місяць? тиждень?) тому. Вони пронизували мозок, торкалися кожної клітини, чіплялися за двері і вікна, за радянські сервізи, турецькі килими на стінах і дешеву пластмасову люстру.  Говорити не хотілося. Всередині зароджувалася сила. Так напевно зароджується дитина в лоні матері, так зароджується початок кінця. Ця сила була не такою, як та, яка наповнює все твоє єство, коли ти не думаючи про стражів порядку за спиною кидаєш пляшку з-під пива в вітрину дорогого магазину, вона і не була схожою на ту, з якою твою брудні гріндери стикаються з обличчям невідомого гопника. Ця сила була дуже нестерпною і разом з тим містично-легкою. Він перевів погляд на стелю. Та змінила свій колір і стала золотисто-червоною. На ній почали пропливати якісь химерні малюнки. Раптом стеля стала схожою на гравюри Гойі. Він любив цього художника. Захоплювався його творчістю. Хотів бути схожим на нього. Малювати щиро, по-справжньому, не добавляючи красивих деталей у свої картини. У нього це іноді виходило. Але від тих малюнків ставало огидно на душі, тому їх не брали на жодну художню виставку. Люди звикли жити в іллюзіях. Ці іллюзії добавляли бажання йти вперед, одружуватись, народжувати дітей. А він їх уникав. Можливо тому і не хотів жити, так само як і не хотів давати початок чомусь такому, що могло народитися через його страх. Я повинна була вручити йому квиток до пекла. Хоча якби моя воля, то віддала б перепустку до раю Але я не знала що було  кращим – бо для кожного своє пекло так само як і свій рай. Кожен малює його сам. Його рай нічим би не відрізнявся від пекла. Бо ні там, ні там не було б емоційних деталей. Все було б простим, без метафор. І це мене лякало в ньому.

Дихати ставало дедалі важче. Повітря ставало густим і забивало горло. Він заплющив очі і спробував заснути. Кілька секунд в його голові роїлися останні бджоли думок. Потім настала тиша. Навіть не було чутно музики. Стало дуже гаряче. Так гаряче буває, коли ти лягаєш в наповнену по вінця гарячу ванну. Ця хвиля жару пройшла крізь усе тіло і застигнула в очах. Він їх розплющив. І чомусь захотів встати. Зробивши невдалі спроби, зрозумів, що вміє літати. Тепер йому не потрібно купувати жетони на метро, можна залюбки добратися з будь-якої точки А в точку Б. Раптом йому стало страшно. Щось неприємне осіло тягарем на серце і він впав на підлогу. Але болі не було. Навкруг лише почулося тихе булькання. Вода жовто-каламутного кольору наповнювала кімнату. Він відчув спрагу. Став навколішки і спробував напитися тієї води як собака, але вона вливалася до рота витікаючи через вуха і ніс. Страх зростав, а вміння літати зникало. Він помацав спину чи не виросли там крила. Але крил не було, на дотик відчувалася тільки зімята синтетична футболка. Все навкруг почало міняти свої форми, вже важко було розрізняти кольори і деталі. Повітря наповнювалося гострими і колючими голками, які проштрикали тіло і руйнували його зсередини проходячи крізь невидимі отвори. Він злякався і хотів вибігти з кімнати, але сили не було навіть поворухнути пальцями на ногах.

-         Хто я? – він подивився на мене очима повними відчаю намагаючись знайти відповідь навіть на ті питання, яких не задавав.

-         Ти - це все, що відчуваєш .

Я продовжувала лежати на ліжку і спостерігати за катарсисом. Раптом його свідомість увімкнулася як поламаний телевізор. Все навкруг почало заповнятися кольоривими та чорно-білими кадрами. Деякі сюжети він намагався зловити, але вони були нематеріальними, тож зникали так само, як і з’являлися . Інші навпаки хотів вимкнути і прогнати, але від його метушні нічого не змінювалося. Врешті, стомлений підвів на мене погляд повний благання. Час почав переходити в безкінечність, агонія за агонією наздоганяли його тіло і змушували то розриватися від болю, то відчувати ейфорію мілліардів оргазмів. Врешті він не витримав і закричав. Пустий звук заповнив кімнату. Все зупинилося. Знову було чутно музику, що лунала з магнітофону, десь на площі стрілки годинника відбивали третю ночі, хтось з сусідів гупав у стінку і кричав, що йому не дають спати. Всі почуття спресувалися у маленьку молекулу, і застигли десь в тімячку. Тіло почало набувати форми спіралі, за кожним більшим колом йшло менше і навпаки. Він трасформувався то до невидимої крапочки блювотиння на стіні, то заповнював собою весь простір.  Раптом відчув падіння. Ніби все навкруг зникло і він перебуває у невагомості. Запрацювала пам'ять, якої (як скаржилася його вчителька англійської мови) у нього ніколи не було. Він згадав кожен день, кожну секунду від свого народження, згадав всі прочитані шкільні підручники, згадав всі обличчя, які мав нагоду бачити за своє не таке вже й довге життя. І чим більше всього він пригадував, тим збільшувалася швидкість падіння. Він спробував заплющити очі, але вони були ніби з пластмаси. Падіння зупинилося. Свідомість поволі поверталася і кімната набувала попередніх розмірів і вигляду. Озирнувшись  побачив себе. Той другий Він спав. Таким тихим безтурботним сном, як у дитинстві.  

- Тобі вже час… - я нарешті наважилася розірвати мовчання.

- А ти? – він боявся йти один, він не знав що там, за межею реального життя, крім того його непокоїла нинішня форма і стан.

- А я прийду потім, в мене ще є незакінчені справи…

- Такі ж як і я?

- Такі як і ти.

Я не хотіла його питати чому він обрав саме таку дорогу. Чому зупинив свій вибір саме на цьому. Чому не бачив світла. Я не хотіла питати і не хотіла відчувати себе винною. Я намагалася допомогти. Але не всі вміють належно сприймати допомогу. Мене цікавило чи жаліє він про свій вчинок? Його прозорі очі були сумними. Він піднявся, обтрусив з себе невидимий пил, спробував мені посміхнутись і пішов. Я дивилася як за ним закриваються двері і розуміла, що він зовсім не той, яким я його знала вчора. Вчорашній він лежав біля мене на ліжку. А той що пішов був іншим. Вільним від обставин….

Я прокинулася з повними вухами сліз. Сон…. Знову ці сни. Сни, після яких боляче думати і щось усвідомлювати. Але я до них уже звикла. Страшно було тільки двічі – вперше і коли я втратила її. А потім мені навіть моментами здавалося, що так має бути. Однак, я продовжувала себе запитувати, чому саме в цю хвилину я повинна бути з ними тільки через сни. Чому я не могла перебувати там в реальному часі.  Чому мені було заборонено щось радикально змінювати. Я встала з ліжка і підійшла до дзеркала. Заболів шрам на плечах. Він болів щоразу, коли все підходило до свого логічного чи не дуже завершення. Я вийшла на кухню і перевірила чи в мене вимкнуні всі газові прилади. Для безпеки я навіть перекрила кран. Набрала повний стакан міської хлорованої отрути і випила одним залпом. Вирішила, що завтра не буду читати пресу і дивитися телевізор. І взагалі кілька днів не буду виходити на вулицю. Лягла в ліжко. Годинник на міській вежі відбивав четверту ранку. Ранок – це пора сумяття. Я ненавиджу ранки. На цьому думки закінчилися. Я сховалася під одіяло у своїй маленькій бетонній коробці і виключила оточуючий світ порожніми снами.

Десь там в пустій квартирі просякнутій запахом газу, на зімятих простирадлах лежало його холодне тіло.

Кожен з нас має право називати себе людиною. Особистістю з певним соціально обумовленим, однак неповторним набором якостей індивіда. Хоча це мабуть занадто складне формулювання.
Я сиділа посеред кімнати і намагалась вловити ритм власного серця. Не просто вловити, а зрозуміти сутність свого існування і здавалося таке просте поняття: «Я – людина.» Я хотіла написати просто, доступно, щоб кожен зрозумів, але чомусь не змогла, бо так не показала б своєї справжньої людської суті. Я закрила повіки і відчула темноту. Так, саме відчула, а не побачила. Це нам здається, що закриваючи очі ми бачимо темряву, насправді вона нас торкається десь зсередини, навіть коли навкруг світло і яскраво. Я спробувала зазирнути в себе. Знайти там відповідь на задану тему. Моя свідомість чимось нагадувала велику скриню. Зовні лежать мої знання, акуратно складені, як зошити у портфелі першокласника. Поруч мої думки – трохи неакуратно розкидані, деякі надломлені (це ті які я не додумала до кінця). Всі вони різної форми, кольору, величини. Починаю в них порсатись, шукати те, що мені підійде саме сьогодні. Роздивляюсь ту скриню далі – знаходжу щось схоже на дуже стару і товсту книгу – це чесноти, принципи, мої права та обов’язки. Це те, що я змушена знати, щоб могти нормально співіснувати з іншими людьми. Поруч лежить ще одна книга золотого кольору – це пам’ять. Починаю її гортати – знаходжу уривки діалогів, компліменти, сюжети з життя вклеєні яскравими фотографіями. Роздивляюсь повільно то затримуючись на одній сторінці, то перегортаючи кілька сторінок одразу. Деякі сюжети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини - ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…

оповіданнячко

Неподалік, на грязній тролейбусній зупинці шумно святкували студенти успішний захист дипломної. Сонце котилося до заходу. Жаркий день потроху перетворювався на прохолодний вечір останнього робочого дня тижня. Перехожі дивилися на молодь і посміхалися, подумки згадуючи себе в такому віці.
Вони сиділи осторонь решти студентів. Він тримав мобільний телефон, з якого лунав хіт цього літа – заміксована діджеєм пісня Morandi «Angels». Вона гріла в руках пластиковий стаканчик з дешевим вином і ховала очі, щоб він не побачив її сліз. В гуртожитку їх чекали давно спаковані речі. В карманах джинсів лежали білети в одну сторону – додому. Їй до Львова, йому – до Дніпропетровська. Завтра між ними простягнеться майже 800 кілометрів лабіринтів доріг. І це місто залишиться тільки в спогадах. Яскрава сторінка минулого…
- …. коротше, я мабуть вже йду….. і буду чекати дзвінка від тебе…. І не кажи мені знову, що ти нікому не дзвониш…. Пам’ятаєш як ти сама говорила, щоб я був біля тебе, тоді коли ти захочеш…. Чи ти брехала мені…??
- Ні, я не брехала, але ти сам казав, що тобі це не потрібно і що я велика дівчинка…
- Я не казав, що мені це не потрібно, ти мене точно не розумієш до кінця, ти навіть іноді сама собі суперечиш….
Між ними зростало напруження. Про що вони говорили? Ніхто так і достеменно не розумів. Таке буває, коли знаєш, що незабаром прийдеться прощатись назавжди….Нерви викручують здоровий глузд як центрифуга в радянській пральній машині білизну. Лібідо заскалює поза всі норми і людина стає схильною до необдуманих вчинків. Вона хотіла алкоголю, сигарет, сексу і дощу. Хоча навіщо їй здався дощ - вона не знала. Раптом він зірвався простягнув їй телефон, кинув до смітника пустий пластиковий стаканчик і зібрався йти. Намагаючись хоч якось затримати його, нехай на кілька секунд вона кинула навздогін:
- дякую тобі за все ….
Він розвернувся і холодно подивився на неї:
- Це іронія чи сарказм??
- Ні, це просто дякую…. За ті хвилини, що ти мені подарував. За дружбу, за тепло, за спробу бути разом. Згадую і так тепло стає на душі.
- Та ну, облиш. Невже це так важливо, ті мізерні миті? Це було більше в нашій свідомості ніж в дійсності. Ми були просто одногрупниками. Жили в сусідніх кімнатах. Але з одним погоджуся, то був справді чудовий час. Я такого ще не відчував ніколи. Fuck, як все тупо зрештою склалося. Ми хотіли занадто багато і задаром, а шаровий сир буває тільки в мишоловці.
Слова скінчилися. Компанія потроху почала розходитись, кожен готувався до завтрашнього від’їзду. Він стояв біля неї і ніяк не міг наважитися піти. Чогось чекав….Від неї… А вона від нього… Хоча і знали, що жоден так і не спроможеться першим ступити крок назустріч. Повітря почало набувати колір, ставало темним з рудими плямами ліхтарів.
Вона зітхнула. Згадала їхнє минуле. Згадала ту першу зустріч в аудиторії. Як шалено забилося серце. Як підкошувались ноги, коли вони розмовляли. Як здивувалась, коли їх кімнати виявились поряд. Як запевняла себе, що він тільки друг і намагалася не страждати, коли бачила його з іншими дівчатами. Якщо Бог десь створює ідеальні пари, то можливо у них була б найідеальніша. Вони могли цілим днями валятися в тісній кімнатці гуртожитку і годинами вести філософські розмови ні про що. Або сидіти притулившись плечима одне до одного, на траві посеред парку і готуватись до заліку. Чи пити пиво з друзями посеред міста, на Богом забутій лавочці, морозним зимовим вечором і горланити пісні під гітару обнявши одне одного, а потім захворіти
-2-
(також разом) і готувати поперемінно одне одному гарячий малиновий чай. Вони розумілися без слів, хоча ніхто з них не признавався в коханні, не давав пустих обіцянок і не створював лишніх ілюзій. Просто серце відмовлялося думати про мить розлуки.
Усвідомлення власної неповноцінності одне без одного перемішувалось з відчуттям хронічного егоїзму. Їй хотілось кохання, а йому її. В останній вечір можна було говорити і просити все що заманеться. Те відчуття несміливості, що зупиняло їх протягом п’яти років студентського життя, тепер кудись зникло і залишилось тільки бажання використати свій можливо єдиний шанс. Він присів навколішки біля неї, подивився їй прямо в очі:
- Давай займемося сексом на прощання?
Їй стало гидко від його слів. Вона чекала чогось іншого. Хоча десь в глибині душі хотілося того, що й йому.
- Фак! Невже тобі нема кого розвести на трах, окрім мене??
- Я не фермер, щоб когось розводити.
-  Ти своїми фразами заводиш мене у глухий кут...
- Ти сама себе заводиш у глухий кут, в якому стіни із вати, а ти навіть не маєш достатньо сили, щоб їх пробити.
- Ми з тобою самі стоїмо в тупику, нам навіть не треба туди йти. Я обіцяла бути з тобою відвертою. От і відверто скажу…Ти був першою людиною, яка мені сподобалася. Тим, що вона не така як інші. Без стандартів, без шаблонів… Відчувала, як щось до тебе тягне… Я не хотіла зустрічей, квіточок, брехливих признань в коханні, мені воно не потрібне. Я просто хотіла знати, що коли зателефоную і скажу, що хочу тебе бачити, ти до мене приїдеш і будеш поряд….
- Ти ж доросла людина, на жаль….
- В тім то й річ, що доросла…. І я знаю чого я хочу від життя, а чого і даром не треба.
- Я не збираюся зациклюватися на тобі. Кохання на відстані не існує. Це факт. І якою б ти особливою не була, в житті, чи в ліжку навряд чи я буду шукати можливість, щоб ми були разом.
- Тоді іди геть!!! Мав би совісті хоч трохи....Прощай...
Сльози котилися самі по собі. Вона різко встала і пішла геть. Він навздогін крикнув:
- Я вечором зайду…
- Пошлю куди подалі…не сумнівайся….
- Не вийобуйся
- Це ти не вийобуйся…
- Якщо я виїбнувся, то ти не займайся плагіатом… Добре як хочеш…. Прощай…
Вона давилася власними сльозами. Душевний біль заважав дихати і говорити. Їй вже було наплювати на все, на себе, на нього, на своє подальше життя. Подумала, що коли він так хоче, то хай так і буде…. Все одно втрачати нічого. Це мало статися раніше.
- Добре, хай буде так… тільки ти залишишся в мене на всю ніч. А якщо не хочеш, то тоді навіть не приходь, я нікого вмовляти не буду.
Дібравшись до своєї кімнати, вона дала волю сльозам. Годинник прощання запущено. Невідворотній механізм самотності почав свій відлік. Все йшло по давно розписаному сценарію. Виплакавши всі сльози, всередині залишилась пустота. До його візиту залишалось ще дві години. Як себе вести і що йому казати не знала. Радіо чомусь співало їх улюблену хітову пісню цього літа Morandi «Angels»… Захотілось перевести її на свою рідну мову і подарувати переклад йому. Вона так іноді робила на парах. Писала на
-3-
листочках вірші, скручувала їх у кульки і кидала йому. Він читав і посміхався, а вона сором’язливо опускала очі і відвертала голову. На тих нудних парах з термодинаміки вона клала голову на руки, мрійливо дивилась у вікно і будувала свій світ, своє майбутнє з ним. Тоді їй навіть в голову не могло прийти, що він зможе їй таке казати.
Годинник вже пробив десяту, а його все не було. Не зрозуміло чому, але хотілось його бачити. Бажалось як ніколи, щоб він прийшов. Не витримавши, вона вирішила піти до нього сама. Кімната була відчиненою. Він лежав на ліжку, широко розкинувши руки і дивився в стелю.
- Я знав, що ти прийдеш
- Звідки?
- Просто знав і все.
Він встав, підійшов до неї і почав цілувати. Його тіло пахнуло втомою і алкоголем, а на вустах був гіркий присмак сигарет. Перед очима пробігли міріади вогників і хвиля бажання заповнила її тіло по вінця. В свідомості майнула думка, що це останні поцілунки і спробувала викинути свої сумніви у відчинене вікно, де стомлене літньою жарою засинало місто. Ніч була тільки для них. ….
Вранці вона прокинулась першою. Всередині була пустота. Згарище. Вогонь погас і розпалити його знову було неможливо. Подекуди навіть почала проростати травою думка, що так мало статися ще з самого початку. Вони просто відтягали цей момент, створюючи ілюзії.
- Знаєш, тупо все якось - він також не спав. Просто не хотів розплющувати очі, бо знав що побачить її поряд і пожаліє про свій нічний вчинок
- Все в цьому житті тупо…Більшість речей… Навіть те, що ми зробили вчора було тупим, але воно було і повернути назад нічого не можна…
Між ними зростало напруження. Вона встала перша і попрямувала до його ванної. В лотку для туалетного паперу побачила листочки вирвані з зошита в клітинку, серед них були і кольорові листочки, такі бувають у блокнотиках, у яких дівчатка ведуть щоденники. На тих папірцях були вірші. Багато віршів, написані дівчатами для нього. Серед тих віршів були і її. Хотілося спитати навіщо він так з нею, з її почуттями, чому прирівняв її до інших, але десь всередині знову задушив біль і до горла підкотилися сльози. Вона поставила листочки на місце, зібрала поспіхом свої речі і пішла.
До від’їзду залишалась година. Його потяг відправлявся з сусідньої колії раніше на двадцять хвилин за її. Зібравши свої речі і викликавши таксі, вона все таки вирішила попрощатись. Двері були зачинені, а у вахтера на дощечці висіли ключі від 131 кімнати. Його кімнати. Спробувала до нього додзвонитись, але абонент був поза зоною.
Серце розривалось на шматки. Запакувавши речі до таксі, попрощавшись з усіма подругами, вона шукала очима його. Надіялась, що він все таки прийде побачити її востаннє. Коли таксі прибуло до вокзалу, його поїзд вже від’їжджав. За тим поїздом причепившись до останнього вагону від’їжджало її щастя, її надія, її кохання.
Відшукавши свій вагон і своє місце, вона безсило впала на лавку. Схилила голову на коліна і розплакалась. Дістала з сумки блокнот, вирвала звідти листочок і вирішила написати для нього останнього вірша, вірша якого він ніколи не прочитає….
Поїзд рушив.З радіоприймача, ніби відклик на її страждання, лунав хіт цього літа, пісня Morandi «Angels»…

Коханий, а ти знаєш цей страх? Коли ти всіма фібрами своєї дешевої душі відчуваєш, що щось не так, щось неправильно, але не розумієш, що саме в твоєму ще не такому багатому на досвід житті може бути не так. Іноді мені здається, що в якийсь певний момент, хтось вирвав найважливіші сторінки і переписав наш сценарій, а разом з тим змінив розклад руху потягів, які мали б відвезти мене до тебе. Чекати дві доби – це не боляче, це – страшно. Всі мої відчуття пресуються в малесеньку молекулу під невідомим величезним пресом всесвіту і мої коліна живуть власним життям, не слухаючись моїх наказів. Я продовжую стояти на невидимому пероні і очікувати твого потягу, на який у мене немає білета, а провідники надто суворі, щоб домовитись проїхати за десять гривень на верхній полиці загального вагону.
Коханий, а ти знаєш цю дитячу безпорадність? Коли ти взагалі нічого не можеш зробити, щоб щось змінити. Неважливо чому саме не можеш. Можливо то через вік, або через відсутність часу, чи просто через цю кляту відстань. Або можливо то через страх, про який я писала вище. Так, це саме через нього я НЕЗНАЮ що мені робити. Але НЕЗНАЮ тільки тепер. А завтра я буду ЗНАТИ як правильно, але завтра буде надто пізно, надто довгим стане чекання і пилюка припорошить твої вії, допоки ти спатимеш. І під час того сну ти забудеш мене, а коли прокинешся, то твої небесно-сині очі тільки злякано дивитимуться на мене. Я не зможу нічого тобі сказати, тільки поцілую, подарую тобі свою останню щиру посмішку... І піду. І буду ненавидіти себе за те, що це порозуміння прийшло до мене занадто пізно.
Коханий, а ти знаєш цю паніку? Ні, не страх, і не безпорадність, а саме паніку. Коли крик застрягає в горлі, а стрілки годинника невблаганно відраховують секунди від початку кінця. Коли в мозок врізаються слова, гострі ніби наточений ніж, яким твоя домогосподарка розрізає м'ясо, тверді, ніби стоячий прутень, який вдирається до горла перекриваючи доступ повітрю, але що ж таке повітря в порівнянні з тією пристрастю, яку він несе у своїх поривах. Паніка стає рожевого кольору і набуває характеру розлюченого панка. Всі м’язи зводять судоми, а крик губиться в лабіринті свідомості, до якої ти ніколи не підбереш паролю. Я сиджу в середині своєї пустої кімнати, одягнута в чорне весільне плаття, але ти не поведеш таку наречену до шлюбу, бо боїшся, що від того плаття покриється сажею перший сніг, який випав вчора, поки моя безпорадність переростала в паніку. Ще секунда без тебе і я не втримаюсь…
Моя паніка переростає в зневіру, коханий. Я перестаю вірити в цю сіру реальність, якій я програла тебе. Я зневірилась у своїх відчуттях і думала, що то іллюзія заслонила мої очі, і встановила в серці невидимий жодному лікареві чіп, що керує мною. Знаєш любий, я на мить увила, що тебе немає. В жодному місті жодної країни. Ніби ти став моїм небом, а я так і залишилася твоїм янголом без крил, і мені ні за що не зустрітись з тобою. Я думала, що я збожеволію. Коли я тримала твою сонну голову на своїх руках, мені здавалось, що ти легенько ворушиш губами, намагаючись мені сказати щось важливе, але наступної хвилини розуміла, що то мої поцілунки вперемішку з соленими слізьми ворушать твої губи. Ти спав, а я так і продовжувала стояти на колінах біля твого ліжка, запускати свої руки в лабіринти твого русявого волосся і не вірити, що кілька хвилин назад ти сказав, що це наша остання зустріч….

Переглядала сьогодні свою книжкову бібліотечку.... Знайшла свої з маминого дитинства (рядянські!) книжечки "для середнього та старшого шкільного віку"...
Багато з них про боротьбу соціалістів з капіталістами... Про боротьбу пригноблених за більш достойне життя... (а що, раніше розвивали почуття патріотичної свідомості у радянських дітей, це тепер у визначенні таких як Я, слово "патріот" замінили словом Далі

Розумію, що треба про щось писати, але писати нема про що.....
Вірніше є, але писати нема бажання....
І страждати нема бажання...
Я сильна... надто сильна щоб перейматись такою фігньою...


  Темно… Ми обоє лежимо на вузенькому ліжечку і безцільно вдивляємось в темряву, намагаючись там помітити, щось таке, відоме лише нам, те, чого ніколи не помітять інші. Думаємо ні про що. Я тихенько беру її за руку і мовою доторків намагаюсь сказати, що я поруч. Тут. Тепер. Але не назавжди. Я взагалі уникаю у відносинах з людьми слова «завжди». Надто егоїстично-альтруїстичне слово, його значення. «Завжди» немає. Може бути лишень «тимчасово довго». Момент. Мить. Відрізок часу. От поки я думала про це пройшло кілька секунд. І цих кілька секунд вона вірила мені і вірила в існування «завжди». Я думаю над тим, ЩО сказати. Саме ЇЙ. Адже ця дівчинка яка лежить поруч очікує від мене теплих слів, очікує обіцянок-витинанок, вічного кохання, МАЙБУТНЬОГО врешті-решт… Але я не можу дати настільки багато, я не можу прожити своє життя розфарбовуючи в яскраві кольори емоцій чуже. Я надто постійна в своїх очікуваннях і настільки непостійна в очікуваннях інших.


Брєд...
Як у щоденнику малолєтки...
А у вівторок мені уже 20... ЖАХ....УРРРАААА!!!... Пофіг....
Всіх люблю... всіх цілую... всіх хочу...

Пі.Пі.Ес. Я постриглася...виглядає гірше, ніж наслідки чорнобильської катастрофи, але мені зручно ))))

Дім-сім"я-робота... Давно замкнуте коло... Цикл повторюється п'ять днів у тиждень... Два дні даються на відпочинок і місяць на відпустку, щоб була хоч якась змога відчути що ти не раб обставин... "Я викладач на 2000 тисячі гривень і більше я ніде не отримаю, мені майже 30, а я досі не знаю чого насправді прагнула в житті" - думала вона зі смутком дивлячись у вікно, на сірий асфальт з домішками зеркала калюж... "Хоча з іншої сторони є все - квартира, хай і батьків, але все таки дах над головою, чудова донька, хоч якась,але робота, навіть машина своя є, стара "Волга", що вже майже місяць у ремонті, але своя. Але найголовніше це те, що по-іншому мабуть бути не могло. А може все-таки могло бути по-іншому?? Може просто щось раптово пішло не туди й не так? Хоча куди вже краще? Донька – гарна й розумна, робота – за фахом, якому навчалася майже 10 років, квартира – хоч і не в центрі і з батьками, але в тихому районі й не далеко від зупинки...
По холодному склу бив дощ… Якщо прислухатися, то можна було б почути його ритм… Неповторну і нікому не відому мелодію. Вона любила дощ, любила стояти під ним і думати про своє, викурюючи одну за одною дешеві сигарети... Дивно, сьогодні не обіцяли опадів, але, цей дощ години на дві - три, а скоро вже додому, треба б купити подарунок донечці і собі хорошого вина. Сьогодні десять років як ми з ним зустрілись. Боже, як давно все це було. Ще вчора він в гарному костюмі ніс її на руках до РАГСу… Тоді було все - квіти, вино, кохання, танці, зустрічі до світання… Від думок її відволік телефонний дзвінок. Дзвонила донька:
- Так, ти щось хотіла. – відповіла вона відсторонено...
- Мамо, ти скоро приїдеш? – .
- Скоро сонечко, через годинку мабуть буду вже дома, а що, щось трапилось?
- Нічого мамочко,… просто я…ми...тут ще й татко приїхав.... у мене... тобто у нас погане передчуття - її голос затремтів.
- Батько? Приїхав? У нього погане передчуття? А навіщо він приїхав через 10 років? Хоча, я сама його спитаю... Скажи йому, що все буде добре… окей?… я вже виходжу. Я тебе люблю маленька...Цілую!... не сумуй...
- Я тебе теж, мамочко, приїдь скоріше, прошу…
- Все, бувай...Цілую, - сказала і поставила трубку.
Вона швидко зібрала речі й вийшла зі школи… "Чорт, а парасолі то немає", подумала вона, сутулячись від холоду і дощу, і ховаючись в старенький "совєтскій" плащик пішла до зупинки…


Ніхто не знав, що вона так і не дійде додому... Дощ, туман, слизька дорога й п'яний водій зупинили назавжди її життя цього сталевого осіннього вечора…
Рідним подзвонять пізнім вечором, і тільки пізньою ніччю донька, батьки та колишній чоловік в сльозах повернуться додому...Неподарована обручка вже не зігріється теплом її тіла... несказані слова, вже не матимуть первинного значення... Все залишилось сіро-осінім...Таким як її коротке життя....

А дощ йтиме всю ніч… Відбиваючи по холодній бруківці реквієм для неї...