А що Ви скажете на мої "філософські" роздуми? Я права? Чи всьо таки мужиків беруть через шлунок?
Можливість коментування відкрита для всіх =) Хто є в жж добавляйтесь, буду рада вас читати і бачити в друзях.
http://literka-ua.livejournal.com/3504.html

Нове життя приходить не з понеділка, не з Нового року, не після чергової п"янки, коли ти зранку обіцяєш собі "відтепер буде все по-новому". Воно просто приходить, в якийсь момент, можливо серед білого дня, коли ти ідеш по вулиці, стоїш в магазинній черзі, чи самотньо п"єш на кухні вино....приходить, як усвідомлення того, що всьому старому більше немає місця в твоєму серці, почуттях, світогляді...

Я довго думала чи варто писати цей пост чи ні.... Чи варто черговий раз екзгумувати душу та робити порнографію з особистого... Можливо по цій причині я так давно не писала сюди. Про переживання і власне життя писати не хотілося (вік мабуть), а про інше писати якось не вмію.... Хоча в кінці кінців зійшлася на тому, що це мій щоденник, і ті, хто читатиме по великому рахунку нічим не відрізняються від мене, тієї, що пише....

Останнім часом здавалося, що я розучилася писати. От так, ніби раніше це виходило, а зараз ні... Одна людина нещодавно сказала - щоб письменник міг творити, йому весь час повинно бути боляче.... До мене повернулась муза, а це означає, що мені боляче... А якщо ти здатен відчувати біль, то ти живий... Душевно мертві люди не відчувають емоцій.... Вони просто живуть.... Знаєте, інколи хочеться бути душевно мертвою...Як більшість людей... Жити в стандартно запрограмованому режимі.... Так набагато легше...

Згадую як завела цей щоденник....Якою тоді була... Про що переживала... Що боліло... Про що писала....

Відтоді пройшло добрих три роки...Ніби так мало.... А одночасно то таки термін... Термін, за який змінилось багато чого в моєму житті... Змінились люди, зараз навіть не перерахувати скільки їх входило і йшло з мого життя... Скільки подій відбулося за весь цей час... Скільки душевних змін відбулося... Змінилась зовнішність  і стиль - познімались пірсинги, з гардеробу зникли панківські речі і все менше тягне одягати кеди, і все більше хочеться одягати плаття...

Відносини - то взагалі окрема тема... Якщо там на небесах Бог встановлював на людях таймери до моменту поки вони знайдуть свою другу половинку, з якою проживуть як то кажуть "і в горі і в радості, допоки смерть не розлучить їх..."... то мені Бог з самого початку на таймері написав "No fate"... З іншої сторони він мені дав купу інших якостей....і ще дав талант... Мабуть порахував, що то все мало би компенсувати відсутність другої половинки....

Будь-які відносини рушаться... Останні слова, які я чула по цьому поводу "Ти створена для чогось вищого, по тобі має залишитись слід....а я..я занадто простий... Я не твоя доля...".... Відмазки... Напевно... Коли це чуєш, то хочеться послати до біса весь світ... Мабуть легше було б почути "Я тебе більше не кохаю" або "В мене є інша", аніж чути, що частина того, що ти любиш більше за життя, стає завадою іншій частині того, що ти любиш в своєму житті....

На зміну тим, що йдуть з"являються інші закохані хлопчики.... Однак я давно перестала радіти по цій причині... Перестала цим гордитись і записувати як чергову свою перемогу над чоловічою статтю.... Мені вже не хочеться драм....Не хочеться інтриг і ревнощів.... Не хочеться любовних трикутників і шаленого кохання.... Хочеться спокою... Хочеться надійного плеча поруч... Хочеться знати, що завтра, коли я прокинуся цей хтось не буде незграбно шукати свої шкарпетки під диваном і матюкатись, що запізнюється на пари, і нашвидку цілуючи в щічку, одягаючи на ходу куртку казати на прощання "Я тебе люблю.Бувай.Зізвонимось."... Ні, цього всього не хочеться...

Хочеться, щоб зранку тобі дарували не шалений секс, а ніжно отак цілували і питали "Чаю? Як ти любиш? Зеленого з бергамотом?", і щоб ми мовчки пили той чай чи каву, а потім разом/чи не разом виходили на свою роботу, повертались з неї... разом готували, сміялись.... принаймні, щоб Він сидів за столом, коли я готую і розказував якісь смішні історії....а потім разом вечеряли і разом дивились фільми.... і можна було отак заснути на чиємусь плечі, а потім відчувати як тебе ніжно переносять з дивана на ліжко, намгаючись це все робити якомога тихіше, щоб не розбудити... хочеться разом планувати майбутнє....інтер"єр квартири.... загадувати який колір очей буде у дітей.... хочеться своєї маленької тихої сімейної гавані...  

так мабуть не буде ніколи....надто вже воно не пересікається з тим, що мені написано в житті...

___________________________________

поруч черговий Він....надто милий хлопчик, щоб робити йому боляче.... але приписка черговий обов"язкова... така вже доля..... він це зрозуміє пізніше.... у нього це вперше, оця стадія закоханості....він занадто мене ідеалізує і хоче бути поруч все життя... я вже не граюся з ним в любов...я мовчу...мені вже не цікаві такі ігри, я тільки схиляю голову набік і посміхаючись цитую йому Полозкову:"Ей бы только идти с ним, слушать, как он грассирует, наблюдать за ним, «вот я спрячусь – ты не найдешь меня»; она старше его и тоже почти красивая. Только безнадежная."

він студент....йому лише 20...попереду у нього все життя... він амбіційний, цікавий, в ньому є хороший потенціал.....але....він....не мій...

він не знає, про що я мрію....він не знає чому я плачу....він не знає що і за ким мене болить....він мало чого про мене знає взагалі....

я не хочу руйнувати його внутрішній світ своїм, не хочу стати тією fatale femine в його житті... 

та і серце....серце не подає жодних натяків....тільки згрібає в купу свої побиті частинки і зтискаючись від страху пригнічено ховається за грудною кліткою....його серце мабуть відчуває моє, тому і болить останнім часом...

хіба що.....він подарує мені нове серце....старе, на жаль, не підлягає ремонту....

хоча....

чудес не буває......................................................................

 

 

 

 

відчуваю себе мертвою.

ні, не фізично. фізично, я так як і раніше встаю о сьомій, готую собі каву, збираюсь на роботу,  говорю по телефону, зустрічаюсь з друзями, кудись спішу, інколи невстигаю, дивлюся фільми, посміхаюся і ще ціла купа всього того, що входить у звичний режим мого життя.

а от душевно. душевно тільки відчуття пустоти.

вічний голод тепла, від якого всередині все стискається.

найзагостреніше він відчувається зранку.

коли ти тільки починаєш прокидатися і ще лежиш в своєму ліжку не розплющуючи очей.

і готова так пролежати цілу вічність, поки хтось тебе не знайде, отаку от сонну, в піжамці з метеликами, з закусаними до крові губами, з запахом дорогих парфумів і вчорашнього міцного алкоголю.

знайде, і подарує тобі ПОВІД прокидатись, готувати ту ж саму каву, курити, збиратись на роботу, кудись спішити, завжди встигати, вкладати більше суті у слова. і найголовніше - відчувати ще щось, окрім цієї пустоти. навчить бути живою в кінці кінців.

і ти лежиш. і чекаєш. бо самій шукати вже втратило будь-який сенс, так само як втратили сенс всі ті речі, які колись приносили задоволення.

 

7. будильник. час, коли пора грати в нормальних людей. встаю і підходжу до дзеркала. посміхаюся.

можливо, мені колись таки дадуть Оскара за зіграну найщирішу посмішку, на яку ведуться стільки людей.

так мало хто вміє.

 

 

 

 

 

 

 

У этой осени рыжий цвет волос и карие глаза,
карие и очень тоскливые, глядящие на север,
Эта осень такая красивая. Дарит сувенирами на память
холодные руки, губы потрескавшиеся на ветре,.
нежность, спрятанную под одеялом ночи, и дожди,
смывающие с лица слезы. Не разрешает им пачкать губы
расползаясь колючими и солеными ниточками.
Снова пора бежать. Ухожу в off. И так до шести вечера,
может немного дольше. Хотя, все равно, даже два часа
без тебя кажутся бесконечностью. Но я же сильная.
Перетерплю. Меня так учили еще с самого детства.
Хочется столько высказать, но слова потеряли смысл,
остекленели от вечного игнорирования самого важного.
И я, наверное, никогда не напишу тебе по ошибке «люблю»,
вместо привычного «привет». Стала слишком сдержанной.
Сердце отбилось в истериках и теперь работает в «щадящем» режиме.
Все что разрешено – это смайлики правыми скобками,
как напоминание что мне с тобой интересно. А слов нет,
кроме тех, которые остались «по умолчанию»,
Новые отношения — как зеленка на побитые коленки.
Дезинфицирует, но смотрится не эстетично. Да и больно.
Поэтому ждешь, пока само не заживет. И заживает.
Только шрамы остаются белыми полосочками на коже.
Тоненькими стрелочками на сердце. Никотиновой пылью на легких.
Мешают дышать, чувствовать, одевать короткие юбки.
Холодно. А я так не люблю пуховики и теплые куртки.
Не люблю слякоть. Даже первый снег почему-то не люблю.
Не люблю праздники, когда на этих серых площадях
происходит массовое скопление одиночества,
тонко спрятанное в яркую разноцветную обертку поддельного счастья.
Перезагруженные телефонные линии, когда все всем звонят,
будто, и на самом деле, эти все всем нужны.
Я люблю октябрь. В нем нет последней фальшивости сентября.
Нет колючего предательского холода ноябрьских ночей.
Он дает ровно столько, сколько может дать отец дочери.
Достаточно, чтобы понять, что хоть какому-то мужчине ты нужна,
но слишком мало, чтобы чувствовать себя полноценно счастливой.
Желтый фон на фотографиях, размазанная помада,
взгляды по сторонам, серьезные лица. И больше не провожают
после свидания, только тело асфальта, под каблуками,
напоминает своим стоном, что есть еще кто-то, кто знает,
что тебе давно не страшно возвращаться домой в четыре утра,
после очередной постели. Они давно стали очередными,
давно потеряли свой счет, как и потерялась девочка
мечтающая о сказке. Знаешь – это так трудно, пытаться высказать
все что чувствуешь, вместо многозначительного «нормально».
А мне иногда так хочется, чтобы ты узнал о пожелтевших пальцах
от сигаретного дыма, о выжженных чувствах татуировками на коже,
о временном счастье внутривенно. Я давно перестала учить
французский, просто поняла, что ни один язык мира не сделает
тебя ближе, не поможет справиться с этой гнетущей болью.
Худая талия, белые простыни, сонная нежность – вот и вся романтика,
оставшаяся после. И «сильно» в статусе.
Но ты не поставишь в ответ «очень».
Но пока, мне и моего хватает. На двоих. За двоих.

 

автор - Лика Терехова (с)

То був третій раз.... Я тобі завжди казала, що навіть за великих виключень третій раз для мене є останнім....

Ти уважно мене слухав і не перебивав.... Ти завжди поступаєш як психолог, коли на мене нападають приступи люті і незадоволеності власною персоною та всім, що мене оточує.... Я говорила багато різного, багато того, чого можливо не хотіла тобі казати зумисно.... Ти навіть не уявляєш як мені шкода... Я знаю, що деякі слова тебе і досі болять... Але ти ніколи мені про це не скажеш.... Занадто сильно любиш, я знаю....

Я тоді сказала, що нам краще розійтися.... Тобі легше вільному, мені легше самотній....

Ти пішов на балкон покурити, а я так і залишилася сидіти на кухні....

Ми заперлися кожен у своєму ізольованому просторі, щоб недайбог не показати, що вміємо плакати...

І раптом мені стало страшно....Страшно від усвідомлення, що тебе може більше не бути в моєму житті....

І нас більше не будуть об"єднувати ці вимучені кілька метрів гордості і власних принципів...

І якщо це кінець, то більше не буде твого сонного дихання поруч, я більше не буду прислухатися як у твоїх венах пульсує кров, і не буду посеред ночі вгадувати які тобі сняться сни, торкаючись твого теплого тіла.... Зі мною залишаться тільки холодні стіни в яких мабуть ти єдиний зумів зігріти мене і приручити....

І мабуть вперше в житті мені стало щиро наплювати на свої пинципи і свій егоїзм, на свої таракани в голові, яких останнім часом розвелося дуже багато... 

Та і в серці було надто тісно, щоб помістити туди пунктик "я тебе втратила".....

 

P.S.   Дикі кішки таки стають домашніми..... коли люблять по-справжньому....

Мені хотілося б, щоб на столику, біля мого ліжка стояв акваріум з двома яскраво-оранжевими рибками...

Коли я спатиму, вони розповідатимуть мені свої беззвучні казки, а я уважно їх буду слухати аж до самого ранку...

Коли я повертатимуся з роботи ми будемо розмовляти на відомій тільки нам мові.. мові тиші....мові філософії....

З їх появою у моїй квартирі мені більше не будуть потрібні "персени" і "теравіти", тому, що вони будуть найкращими ліками від стресу....

Вони знатимуть всі мої секрети, але я буду впевнена, що ніхто ніколи про ті секрети не дізнається....

І тільки вони здатні будуть зрозуміти, як мені інколи буває сухо і холодно у цьому світі....

 

Ні, не подумайте у мене не депрессія, мені просто захотілося кілька грамів моря у квартирі...

 

Колись мені снилися страшні сни.... І в них я бачила, що продовжую жити без тебе... Одна...
Я прокидалася зі сльозами і клянусь, я торкалася твого тіла, тільки тому, щоби впевнитися, що ти і справді є біля мене... В такі моменти я міцно тебе обіймала, а ти мене відганяв, як надокучливу муху і продовжував далі спати...
Тоді, я думала, що ти ніколи не зможеш покинути мене одну у цьому холодному і сірому світі....
Ти був моїм кольором - індіго, якого немає на жодній стандартній палітрі....
Ти був моєю музою, хоча я ніколи не присвячувала тобі своїх творів...
Ти був моїм киснем, хоча я інколи задихалася біля тебе...


І от одного разу, коли я прийшла додому ти сказав мені, що більше не прийдеш...
Ти і раніше, коли сердився на мене, казав схожі слова, але я завжди знала, що ти так не посмієш зі мною вчинити, бо занадто сильно любиш... бо ті інші, які можливо і будуть мати владу над твоїм тілом, ніколи не зможуть стати дорожчими за мене....
Але цього разу ти говорив з іншою інтонацією.... і я зрозуміла - це не жарт і не погроза, тепер ти справді не прийдеш...

Іноді, коли ми ще були разом, якась маленька частинка мого внутршнього "Я" допускалася тієї думки, що колись прийдеться жити без тебе... Але решто мого єства не могло зрозуміти навіщо мені це життя, якщо у ньому не буде тебе....?

Ти сказав ці слова....
Слова, яких я боялася більше за все...
Ти їх озвучив так буденно і настільки звично, що я перестала боятися...
Я зрозуміла, що це було набагато простіше, ніж бачилося у моїх снах....


Трохи часу на пів року назад....


**********18.05.2009**************
Мені здається у мене болить все тіло і температура зашкалює...
Я знаю, що через кілька днів ти забереш свої речі, і підеш від мене....
Понеділок, вівторок, середа, пятниця, неділя......
Дні випадають з мого життя...
Алкоголь лікує хворий мозок... сигарети лікують хвору душу....
Я веду себе нахабно, показуючи свою самостійнсть....
Я істерично сміюся, зображуючи щастя і абсолютно тебе ігнорую...
Ти кажеш, що якщо я буду більш розсудливішою, можливо ти передумаєш і повернешся...
Я ненавиджу тих дівок з якими тебе бачу....
Мені хочеться розкидати по кімнаті всі речі....
Включити посеред ночі музику в стилі "дум-метал" і влаштувати танці...
Так, щоб в тебе потріскали барабанні перетинки у вухах....
Іноді, ти боїшся за мене і заглядаєш мені в очі, переконуючись, що я ще не зійшла з розуму...
Ти запитуєш мене "Що з тобою?" і починаєш заново усе пояснювати, а мені за ці слова хочеться подряпати тобі обличчя, зв"язати шнурком і прикувати до батареї...
А потім піти на кухню, побити головою увесь посуд, і потім довго на тебе кричати, доти, доки не пропаде голос, доки не полопають на шиї артерії.... доки я не втрачу свідомість......

Але я цього не роблю... Я занадто сильна, щоб показувати свою слабкість...
Іноді, коли мене переповнюють емоції - я плачу... ти бачиш мої сльози і ти безсилий проти них...
Ти незнаєш як заспокоїти і як вівця безпорадно дивишся на мене думаючи, що зробити, щоб мої очі стали сухими...
І я починаю ненавидіти себе, що не можу повиривати свої очі з орбіт, щоб на їх місці були пусті дірки, щоб я не вміла плакати... щоб ти не виходив нервово на кухню дивлячись на мої мокрі щоки...

Немає такої людини, якій я б могла розказати те, що коїться у мене в душі...
Я повинна жаліти тих, хто хто розходиться  з хлопчиком, з яким зустрічається два тижні і не маю права розказати про своє почуття втрати...

почуття втрати людини з якою я виросла під одним дахом, яка навчила мене жити, яка турбувалася за мене...
Я стомилася від пафосних і пустих слів...
Я стомилася від постійного душевного болю...
Я викинула душу на смітник...
А нафіг вона мені потрібна, якщо вона зіткана з моїх почуттів до тебе...
А ти ніколи не будеш моїм...
І таких як ти ніколи не буде...
У них всіх є недоліки...
І я не хочу копій - я хочу оригінал.... оригінал, який тонким пером Бога не був прописаний мені...

Іноді мені здавалося, що та любов, яку я відчувала до тебе була неправильною.....але то неправда...
бо будь-яка любов, яка є справжньою не може бути відвернута Богом і не має права бути осудженою людьми...

Я і досі люблю тебе...
мій хороший хлопчику...
пробач...

Є дві речі, про які я не дозволяю говорити собі вслух....
Перша - це про те, КИМ Я СЕБЕ БАЧУ через певний "проміжок часу"....
(проміжок часу тут в лапках, оскільки я під ним розумію певну кількість років.... але хай та кількість років буде відомою лише мені....)
Хоча у мене є ціла купа приблизних відповідей на це питання - коротких і довгих....
прикрашених купою "потрібно-непотірібних" слів і сухих як річний звіт бухгалтера...
реальних і схожих на фантазії психічно-хворої людини....
але....
жодна з цих відповідей не буде правдивою...

і друга річ - це те, З КИМ Я БУДУ через цей певний "проміжок часу".......і хай я добре знаю відповідь на це питання....
але про це я навіть забороняю собі думати...
тому, що на наступне питання "І що далі?"... у мене відповідей немає взагалі....

Це якось так незвично, бачити перед собою чистий аркуш в форматі HTML, писати на ньому все те, що наболіло, і що потім все-одно видалю, а опублікую щось інше.... У кожній душі є свої потаємні кімнати...  За цей весь час, що я тут не писала, я мабуть занадто сильно їх повідкривала людям в реалі, тим, кому взагалі не варто було нічого відкривати...  Люди завжди випадково, з необережності розбивають тендітні і дуже крихкі предмети..... Людська душа і серце така ж сама......

Начебто пишу про все, а насправді пишу ні про що..... Так, просто слово до слова, речення до речення..... І от тобі пост.....  А про що написати?

Про красу? Потворність? Біль? Зраду? Огиду? Сльози? Безсоння? Віру? Бажання? Пристрасть?......... Не хочеться..... Хай про це напишуть інші.....

А я хочу написати про щастя.... Маленький шматочок щастя, який ми як дорогий делікатес не смакуємо, а ковтаємо цілим, тим самим не зрозумівши в чому то його кайф....

А знаєте що таке щастя...?

Щастя - це коли за вікном світить сонечко.... Щастя - це коли тобі у ліжко вранці приносять чай і ягідне варення.... Щастя - це коли не порушуєш того, що пообіцяла сама собі.... Щастя - це читати перед сном книжку і роздивлятися китайських зайчиків на своїй піжамці.... Щастя - це просто вишивати хрестиком і рифмувати в голові рядки.... Щастя взагалі просте..... на дотик, на смак, на відчуття..... Воно скрізь.... У кожному моменті нашого життя..... Просто ми притрушуємо його тирсою вигаданих проблем, власних страхів, комплексів, непотрібних справ....

Я здається знаю, чого мені варто спершу навчитися..... Мені варто перестати боятися йти вперед... Варто навчитися дотримуватися всіх-всіх своїх обіцянок....  І шукати в житті тільки позитив.... негативу і так вистачає на всіх.....

 

Депрессія згорнула свої павучі лапки і хоча б на певний час пішла геть....

А я вчуся заново щиро посміхатись.... І здається у мене це почало виходити....

Пора жити з широко розплющеними очима, не зводити все життя до крайнощів і мінімумів....

Хочеться розібратися в собі....

Внутрішня гармонія як весняне сонце, поки що не відчувається його тепла, але перше проміння світить мені в очі.... Вона росте з кожним днем, і дає мені такі потрібні сили, щоб досягати своєї цілі....

Все навкруг почало набувати кольорів і форм.... Іноді від цього дуже дико, бо за зиму я так звикла до чорно-білого...

Я вже десь в дорозі.....