Коли ми живемо у великому місті в наше сторіччя, ми перестаємо помічати життя. Переймаючись проблемами своєї роботи чи навчання ми помічаємо, що каштани вже відцвіли, коли зранку, поспішаючи на роботу отримуємо колючим каштаном по потилиці. Літо ми помічаємо тоді, коли закриваємо жалюзі від сонця, яке милується своєю красою у нашому вікні. Вітаємо з Днем народження електронним листом замість того, щоб приїхати до людини з великою в’язкою повітряних кульок та сказати побажання особисто. Я просто мрію про таке. Квіти ми даруємо віртуально на Однокласниках.ру. Свої емоції ми виражаємо у вигляді чудернацької комбінації двокрапки, тире та закритої дужки. Сидячі у чаті ми відповідаємо «в мене все добре», коли переживаємо тяжкий період в житті.

Все змінюється. Люди стають байдужими. В розмові з людиною, що розповідає тобі про проблеми в житті, ми в думках уявляємо, що будемо робити у вихідні. Якщо напишеш своєму віртуальному знайомому що ти зараз відчуваєш, що життя рушиться, він може відповісти «ой, бідненький, не переймайся, все буде добре, життя як зебра, ти, головне вір, що все буде добре. Ну все, я побіг, сьогодні в мене шопінг».

Життя складається в химерну мозаїку сірих буднів, байдужих лиць, белькотіння голубих екранів, в яких ми переживаємо чергову драму. В квартирах все рідше стали дзвонити домашні телефони. З мобільними ми не можемо розлучитися, ніби ми – граната, а він чика від неї. Мобільники замінили нам спілкування, фотоапарати, портативний комп’ютер, радіо, та тетріс.

Свою самотність ми заповнюємо перегляданням розважальних сайтів, дивимось американські фільми, що орієнтовані на нашу деградацію, та спілкуємось в icq. Нам подобається, коли нам роблять фальшиві компліменти, та улесливими словами коментують фотографії. Ми спілкуємося по інтернету з сусідом, що живе над нами, вирішаємо корпоративні справи по внутрішній сітці.

Ми забули, що таке прогулятися у парку з друзями та поїсти морозива на лавці. Підганяючи себе під європейські рамки, не виказуємо емоцій на публіку. Спробуйте гучно засміятися на вулиці. На вас одразу докірливо та невдоволено глянуть, та пробурмотять під ніс щось про навіжених.

Звертаючись до того «живого»(від слова жити), що в нас залишилось, хочеться вигукнути до загіпнотизованих душ: «Агов! Люди, ворушіться! Підіть до бібліотеки, візьміть дитячі оповідання Василя Сухомлинського та почитайте десь на природі. Обдзвоніть друзів, та виїдьте на шашлики! По дорозі до дому купіть букетик васильків у бабусі біля виходу з метро, поставте вдома у вазу, хай радує око. Проходячі повз дзеркало, зупиніться! – посміхніться своєму відзеркаленню. Почніть бігати щоранку! Придбайте велосипед, тепер поїздка на роботу стане веселішою. Запишіться на танці, невже ніколи не хотілося рухатися так, як у фільмі «Брудні танці»?

Словом, давайте робити такі речі, що вивели б нас із ступору мультимедійного життя.