Алла і Євген - оце ти мене нагородила.
Алла - є кілька знайомих з таким імям, вони люблять бути в центрі уваги, вимогливі, не відомо чого хочуть, закохані без взаємности. Ай, щось нічого толкового не можу сказати.
Щодо Євгенів, вони мякі і добрі, хоч до рани прикладай, хоча...не надто сильні духом, піддаються поганим звичкам, потребують уваги, турботи і любови.

Може, ще хто хоче в таке побавунькатися? Я б також придумала імена:)

Як правило, найважливіші зустрічі відбуваються в той момент, коли ми доходимо до межі, відчуваючи потребу померти і народитися знову.

В колонках играет - Лоліта "Я тебе люблю" (емоційна пісня)
Настроение сейчас - оксамитовий настрій

В мене вірять. Мене розуміють. У мене вчаться. Я вчусь. У цьому процесі почуваюсь значно щасливішою.
Для того, щоб верталось, треба вкладати у друзів! Але вкладати, не мотивуючи це тим, що вернеться (ні в якому разі). Потрібно це робити тому, що відчуваєш, що це потрібно на певному етапі життя.
Часом, коли бачиш, яким (ким) став твій друг, починаєш ловити себе на думці, що так можна і закохатись

Як кайфово відчувати власне тіло. Болять м"зи і відчуваю себе такою ЖИВОЮ! Думаю спина болить, бо прорізаються крила для нового польоту.
Вчора мене спитали, чи не хочу на десяточок днів чкурнути в Коблево відпочити - я все більше схиляюсь до думки, що хочу:)
А ще вчора друг В. зізнався, що бувають моменти, коли він за мною скучає. Ну це вже зовсім приємно.

А якщо повернутись до асфальту, тобто неприроднього і сірого, я все ще не почала курсаки і мені якось зовсім фіолетово.
А ще: мені потрібна РОБОТА!!!

Сьогодні ходила на аерокікбоксінг - класна штука. Навантаження для мене хороше - я задоволена, ледве припленталась додому. Ходитиму туди щопятниці до кінця травня, а там - як все буде гаразд, то й тричі на тиждень:)

Вчора вчотирьох втекли з півпари в ІГЛ і пішли на морозиво. Дорогою передумали, вирішили купити пиво. А врезультаті купили молока і сухарики і потопали на Лису гору. В моєму виконанні то було вельми оригінально, бо була на підборах і в спідниці.
Що найцікавіше, що там зустріла знайомого. Прямо на горі. Він там, виявляється, часто буває, але ще не бачив, щоб хтось там пив молоко:)
А ще ми знайшли там зошит, назвали його "Книга відвідування, відгуків і пропозицій" і залишили записи. Я написала : "Я є тут. Шукаю себе. Якщо хтось знайде, пишіть за адресою: планета Львів, загубленому в просторі і часу Світлячку."
А далі ви знаєте, в попередньому пості написано.

Я щойно з грози. Я йшла повільно і стримано і відчувала, як спочатку величезна крапля впала на руку, наступна - пробралась крізь волосся глибше, ближче до шкіри і примусила здригнутись. А потім було кілька сотень крапель, які святкували мене, а я чемно йшла поряд з дощем, ловила очима блискавку і вухами грім і шалено хотіла плакати, як дощ. Це мені так і не вдалось.........
Ромео, ти думаєш, що від того, що ти написав "не сумуй" щось зміниться? Добре тобі, що ти так думаєш. Насправді все так, як було задумано. Так-так.
Мені набридло просто дозволяти себе любити - я хотіла любити. Тепер я матиму таку можливість неодмінно. Але чи ти дозволиш? Чи вистачить в тебе часу і на мене? Ти якраз та людина, якій на день народження потрібно дарувати час. Шкода лише, що я цього не можу зробити, бо не всесильна....

Я тут зовсім нещодавно, а Якесь пухнасте миле чарівнятко вже спрезентувало мені симпатійку. Приємно.....

Звичайний хлопець нагородив літерою "С". Напросилась.... Треба написати слова на цю літеру, пояякі мене стосуються. Отже:
Сон - буйний шмат уяви, яка вперто не хоче спати і малює усілякі картини, останнім часом ця тварюка, як з цепу зірвалась.
Світ - дзеркало, в якому бачу себе.
Свічка - кавалок воску, який тане під дією полум"я - люблю танцювати при свічці, коли сама.
Світлячок - маленька комашка, яка має мету стати великим Світилом. Це - я.
Сарказм - спосіб мислити і висловлюватись, люблю ним скористатись у побуті.
Серце - центр життя: у мене воно є.
Сльоза - буває щаслива і заСумована, але зазвичай дже доречна.
Сила - часом її бракує, а часом лізе через всі діри....От як зараз.
Слово - без нього жити не вмію. В ньому розчиняюсь, його одягаю у свій голос і почерк.
Секс - просто згадалось, про нього ще нічого не можу сказати - не пробувала.
Слід - відбиток життя на душі, в мене таких вже достантьо.
Салат - асорті з усіляких овочів, зелені, заправлене соняшниковою олійкою.
Смакота - див. попереднє
Самовдосконалення - а хто ж іще, як не сам себе?


Ну, ніби, все. Вистачить?

Я хочу додому, до свого дому, де можна почуватись хазяйкою на кухні, пекти в духовці, змінювати штори, пити зелений чай, підгарбавши ноги, валятись а підлозі і засинати в когось на колінах під телевізором (допусається і варіант навпаки:)). Там немає сусідів, які вказують, хто в домі хазяїн: я чи таракани? і немає довгої черги в душ. Туди хочеться вертатись.
А ще мені потрібна робота, на яку йтиму із задоволенням. Там люди, яких я люблю або приймаю, класна команда; динаміка, нові обличчя, можливість проявити себе, професійні + людські навики; вимоги: креативність, почуття гумору, жвавість, хороша зарплата. Я не звязана по руках і ногах лише роботою, маю час на себе і на тих, кого люблю.
І в той же час маю час і натхнення займатись психологією. Між іншим, хто знає, що ВАРТО почитати. Була б вдячна за пораду.

Вона – дівчатко з величезними очима і руденькими локонами. Її світ – її кімната. Тут ліжечко, вікно, яке виходить на схід і великий стіл. На столі – резервуар (розміром зі стіл) з водою, на якій плавають квіти різних розмірів і кольорів. Дівча щоранку прокидається, встає біля вікна, заплющує очі і гріється на сонечку. А потім підходить до столу і цілий день з квіткового хаосу складає щось, що називає буквою «Я». З ніч її вчорашній шедевр зникає, квіти мішаються і вранці вона починає знову. Про неї ніхто не знає. А коли дізнались, вирішили, що вона божевільна, забирають кудись, зв’язавши руки, везуть в машині і я бачу все її очима. Бачу її: вона стоїть на своєму балконі, волосся розвивається на вітрі, очі широко відкриті і вона махає мені рукою.

Сон.
Дивна місцина, де трава і квіти лише близенько біля води. Йду дорогою, якою, схоже, ніколи не їздили авта, лише ходили люди. Але ходили багато і часто, тому йти не складно. Мені було там комфортно: ні спекотно, ні холодно.
На річці працювали люди. Справді на річці, по коліна у воді. Я вирішила, що вони щось садять. Навколо річки росли яскраво-жовті квіти.
Я бачила жирафу: вона нахилила голову і я погладила її по задоволеній морді. Хтось сказав: вона б хотіла з тобою поговорити, але ти, на жаль, не знаєш її мови. Сумно...
А потім пішовши за водою я натрапила на кипляче озеро. Це було щось неймовірне - я ще ніколи такого не бачила. Великі бульбашки підіймались до поверхні і тихо тріскали.
Я стояла і дивилась. Любила те місце і той час.
Зовсім не хотіла прокидатись.
Розбудив телефонний дзвінок.

Снився сон.
Тиха гладь моря і корабель. Я чекала його на березі. Я дивилась, як він повільно наближається і кипіла всередині очікуванням чогось нового. Корабель максимально наблизився до берега і я відчула потяг і внутрішній голос, що це - моє, що я повинна ступити на борт. Але раптом з"явились зовнішні голоси, які переконували в протилежному, знайомі голоси людей, яких люблю, незнайомі голоси, які вперше чула, казали: "Не варто! Куди ти? Залишайся!"
У сні я впевнено пішла за голосом внутрішнім, я ступила на корабель і в мені розцвіло таке почуття перемоги і величі, такий стан впевнености....

Я встала, я сходила на пару (так, лише одну!), але я досі не прокинулась.
Бо в реальному світі я ще досі сиджу на березі і чекаю на свого корабля.

- Ти мені писатимеш?
- Я не вмію писати - лише ВІДписувати...
"посмішка"

За вчорашній день вдалось втілити лише половину. Щоб мені це дуже подобалось, то ні, але приймаю.
Таке враження, що дорослішаю і спокійнішаю внутрішньо. Не можу сказати, що менше кольорів чи пастельніші відтінки, просто менше слів, навіть глибоко в мені менше. І ще хочеться, щоб було місце, де почуватимусь, як вдома.
Почуваюсь бомжом.
В Червонограді - вже не вдома, я вже не там, я туди приїжджаю на вихідні в гості.
У Львові - гуртожиток, сама назва говорить про себе. Не хочеться сюди бігти, тут ніхто не чекає, по-справжньому ти тут нікому не потрібен. Боляче і порожньо.
Кажуть, що відчуття дому створює не будівля, а люди які в ній живуть. Можливо...
Значить в мене нема таких людей? - Дожилась до ручки.
А я б з таким задоволенням вже б збирала трвинки і соломинки на своє гніздечко. Наївна...
І знову хочеться ТАК БАГАТО!
Але бажання такі невпрорядковані.
Здається прийшла в тупик. Єдине тішить: якщо прийшла - значить таки йшла, не стояла на місці.
Склала би план на сьогдні, а чи варто???
Хіба візьму листочок паперу і традиційно нашкробаю ручкою. Може, так ефективніше....

Інші настрої, інші душевні стани, інші переживання...
Кажуть, вода змиває все, тобто після хорошого душу людина стає чистішою, світлішою, яснішою, зрозумілішою.
Йду в душ. Ще страшенно хочу позайматись собою, а крім того:
1. Помити посуд.
2. Прибрати свою планету.
3. Перекласти те, що пообіцяла.
4. Прочитати хоча б десять сторінок мудрої книжки.
5. Зробити презентацію з дискурс-аналізу.
6. Взятись до курсової роботи з педагогіки. Тема як-не-як мені до душі.
7. Деякий час пожити для душі.
8. Деякий час пожити для тіла.

Як вмістити усе в один день - лише Богу відомо. Але я старатимусь!

Я тут зовсім сама: ні друзів, ні постійних читачів.....
Мені так добре...поки що...

Сьогодні тривожно на душі і приємно. Хочеться зачинитись в кімнаті і навіть не відчиняти двері; просто нехай стукають, щоб не було абсолютно тихо.
А ще трішечки хочеться плакати. Плакати всередину, щоб змити дивний трепет.
Таке враження, що я скучилась.
Справді: що це?
Невже я скучилась за Ним? Невже мені сьогодні неспокійно, тому що хотілось таки побачити Його? Хм...
Краса...
Дивний стан...Горять щоки...Запалені очі...Тиша...
Жодних передчуттів і бажань...Апатія...
Хочеться в гори. Лежати на сіні і вдивлятись в хмари. Слухати, як співає птаха в глибокому небі і грітись в промінні лагідного сонця.
Ще хочеться взяти Когось за руку і тримати.
Мовчати.
Вимовляти очима тепло і світло.
Хочеться, щоб попідвіконню ходили "то дощі, то голуби"...
Хочеться любити відкрито і відчайдушно, взаємно і безумовно...
Хочеться зрозуміти себе...

Розуміючи, що проходить все і це пройде, хочеться пірнути в океан своїх думок і розкласти на полиці запах минулого, світло теперішнього, чистоту майбутнього.
Починаю з нової сторінки тільки тому, що прийшов час нових звершень, нових людей, нових захоплень, нових місць, нових відкриттів себе.